Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
«Просвіта» · “Коли ж той буде час, що більше, ніж машин, Ми виставим людей з високою душею?” Володимир Самійленко · с. 6сторінка оригіналу ↗

ПРОЧИТАЙТЕ ТУЮ СЛАВУ

Слово Просвіти, №06 за 2009 рік

Надія КИР’ЯН Фото автора Коли читаєш ці рядки, важко повірити, що написані вони майже століття тому: Героїв час минув, — що ж, будемо й без них!.. Але невже нема ні іскорки чесноти? Невже, крім пишних фраз та поривів дрібних, Нічого вже нема в найвищої істоти? Ми раді за прогрес, і от до всіх країн Ми на вистави йдем з культурністю своєю. Коли ж той буде час, що більше, ніж машин, Ми виставим людей з високою душею? Їхній автор — Володимир Самійленко, письменник, перекладач, видавець, музикант — народився 3 лютого 1864 року у Великих Сорочинцях. З перших днів відчув на собі несправедливість людських стосунків, прірву між багатими й бідними. Був позашлюбним сином здібної вродливої кріпачки, наймички Олександри Самійленко та підстаркуватого сина поміщиці Івана Лисевича, який обіцяв одружитися, але обіцянки не дотримав. Сім’я Самійленків була відома музичними здібностями, музика наклала відбиток на все життя письменника. Завдяки освіченому й людяному сорочинському дідичу Олександрові Трохимовському, який опікувався хлопчиком, віддав його вчитися до Миргорода, потім до Полтавської гімназії, Володимир здобув освіту, став студентом Київського університету. Усе життя змушений був заробляти на шматок хліба працею, яка не відповідала його здібностям, проте часом і такої не мав. Після закінчення університету два роки працював на Київському телеграфі, з 1983 до 1900 — у Чернігівській земській управі, потім у Катеринодарі на Кубані. Найтяжчі часи пережив в окупованій Польщею Галичині вм. Тарнові, куди виїхав 1921 року. Громадськість Галичини врятувала поета від голодної смерті. 1922 року з дружиною й молодшою донькою дістав притулок у садівничогосподарській школі Львівської “Просвіти” вс. Миловане на Прикарпатті. 1924 року переїхав до Києва, отримав радянське громадянство. Пережив злидні, поневіряння, смерть доньки. Попри всі життєві труднощі, написав блискучі вірші й поеми, сатиричну прозу, поетичну драму про Марусю Чурай. Тогочасна поетична сатира не мала популярнішого твору, як Самійленків “Щасливий край” (“Ельдорадо”). Та й тепер, коли читала її деяким своїм знайомим, у них загорялися очі, люди просили: перепиши. Значну частину життя Володимир Самій- Анатолій КОВАЛЬЧУК, голова Бориспільського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Виповнилося 90 років відтоді, як козаки Вороньківської, Бориспільської й Баришівської сотень вступили в нерівний бій проти більшовицького війська на Трубежі. Ця, одна з маловідомих подій боротьби за соборну Українську державу відбулася 4—5 лютого 1919 року на території нинішнього Баришівського району біля залізничного мосту через річку Трубіж. То був час, коли під ударами ворогів зі сходу армія Української Народної Республіки змушена була залишити спочатку Лівобережжя, а згодом і Київ. Український уряд переїхав до Вінниці. Серед тих, хто вирішив ціною життя затримати більшовиків на підступах до столиці, було близько трьох сотень (точна кількість невідома) відважних жителів Борисполя, Баришівки, Воронькова, кількох довколишніх сіл. Тривалий час про цю подію згадувати було небезпечно, адже 70 років радянська пропаганда називала всіх, хто боровся проти більшовицького засилля, бандитами. Тому навіть удови й матері загиблих боялися розповідати дітям та онукам правду про героїчну смерть їхніх батьків. Але берегли про них пам’ять. В архівах жодних документів знайти поки що не вдалося. Сумний досвід свідчить: хоч і значущі, але незадокументовані історичні події з плином часу забуваються або стають легендами, в яких не завжди легко відрізнити правду від домислів. Тому потонула б пам’ять про героїв у вирі забуття, якби не допитливий розум Андрія Свирида, краєзнавця й патріота з села Іванкова, на жаль, уже покійного. Про мужній вчинок земляків він почув ще в дитинстві, на початку 30-х років, від свого батька, бо серед загиблих був його близький роленко присвятив музиці. У Чернігові грав на різних інструментах в оркестрі в “Народному театрі”, у Миргороді організовував концерти й вистави, навіть написав оперетку “Спиридон Холодний”. Познайомився з письменником і бандуристом Гнатом Хоткевичем, захопився грою на бандурі… Останні дні провів у Боярці під Києвом, де його й поховала місцева громада за козацьким звичаєм 25 серпня 1925 року. Нинішні мешканці Боярки шанують пам’ять подвижника. У день 145-річчя з дня народження біля могили Володимира Самійленка зібралося багато людей — письменники, просвітяни, вчителі, учні шкіл Боярки та Вишневого. Відкрила жалобний мітинг директор Боярського краєзнавчого музею Любов Кравченко. Отець Дмитрій з Боярки та отець Сергій з Білої Церкви відправили панахиду. Боярський міський голова Тарас Добрівдич. Майже через 70 років Андрій Олександрович завдяки розмовам зі старожилами сіл Іванкова, Воронькова, Рогозова, Глибокого з’ясував, що після створення Центральної Ради в українців відродилася надія на створення держави. Жителі Воронькова, Борисполя й Баришівки почали гуртуватися в козацькі загони-сотні. На початку лютого 1919 року командир Вороньківської сотні Іван Черпак отримав наказ зайняти оборону на лівому березі Трубежа, щоб зупинити просування червоних військ до Києва, доки звідти евакуюються українські установи. Про відбиття наступу, тим більш про другі Фермопіли не йшлося. Бо що, крім рушниць, шабель і двох кулеметів могли протиставити козаки кільком десяткам тисяч більшовиків, які мали на озброєнні бронепотяги й гармати? Перед самою річкою повстанці пошкодили залізницю з надією, що потяг зійде з колії. Але серед них знайшовся зрадник, який сповістив більшовиків про небезпеку. Тому перший бронепотяг зупинився перед мостом і почав обстрілювати українців із гармат. Два дні тривав нерівний бій, більшість оборонців загинули або дістали поранення. Скориставшись темрявою, вцілілі козаки відступили, забравши поранених. Звістку про розгром сотні приніс до Іванкова гімназист, мабуть, учасник бою, бо під кожухом у нього була закривавлена вишиванка. На запитання дружини одного з повстанців, де її чоловік, юнак відповів: “На дні Трубежа”. Після появи в місцевій пресі публікацій Андрія Свирида про цю трагічну подію український поет Микола Карпенко, уродженець Воронькова, написав поему “Отаман Черський повідомив учасників мітингу, що торік Боярська міська рада заснувала літературно-мистецьку премію імені Володимира Самійленка, якою нагороджуватимуть найкращих літераторів, журналістів, митців Боярки. Голова Київської обласної організації НСПУ Анатолій Гай зазначив, що Боярка — одне з вогнищ культури й духовності, де вшановують Володимира Самійленка, творчість якого досі поцінована недостатньо. Прочитав акровірш “У мене є одно кохання”, з початкових літер якого складається слово “Україна”. Пообіцяв, що докладе всіх зусиль, щоб зібрати якомога більше творів митця і видати їх. Ніна Харчук, заслужений журналіст України, депутат Боярської міської ради, сказала, що Володимир Самійленко зовні був скромним, непоказним, але це потужна творча особистість. За рівнем сатиричного хисту мало таких не лише в українській, а й у світовій літературі. Останній вірш Самійленко пак”, в якій розповів про подвиг козаків у бою на Трубежі. Він також згадував, що в дитинстві чув розповіді краян про цей бій та інші героїчні вчинки Івана Черпака і його побратимів. Ці факти підтверджували поетова сестра Катерина, інші вороньківці поважного віку. 1990 року після одного з мітингів на підтримку незалежності України, до мене, одного з його організаторів, підійшов похилого віку борисполець і розповів, що 1920 року його батька як українського патріота розстріляли за участь в антибільшовицькому повстанні в нашому місті. За його словами, повстанців очолював отаман Іван Черпак. Чоловік розповідав, що на одному з міських кладовищ збереглися могили розстріляних того дня батька й сина. На підставі почутого я написав статтю про бориспільське повстання, яку надрукувало кілька демократичних газет. Згодом про бій писали й інші краєзнавці. Андрій Свирид відшукав у Воронькові людей, які розповіли про останні роки життя Івана Черпака і показали місце його поховання. Вдалося роздобути давню фотокартку, на якій він разом із побратимами. Тоді силами вороньківських і бориспільських представників патріотичних партій було впорядковано могилу, встановлено на ній дубовий хрест. За участю десятків людей, зокрема священиків, учнів місцевої школи відслужили панахиду і провели мітинг-реквієм. Згодом вирішили встановити пам’ятник всім, загиблим на Трубежі, не на місці бою, ана одній із центральних вулиць Баришівки. Андрій Свирид разом з бориспільськими підприємцями Олегом Шереметом і Віктором Швагруном побували на прийомі в голови Баришівської райдержадміністрації Сергія

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин