Ім’я · “Шукайте в правді й злагоді спасіння, — І вас Господь благословить навік”. Леся Ковальчук · с. 13сторінка оригіналу ↗
ПОДІЛЮСЬ ДАРАМИ НЕБА СИНЬОГО
Слово Просвіти, №06 за 2009 рік
Марія ХІТЬКО, м. Ківерці, Волинська обл. Любов до України зросла в благодатному родинному саду Лесі. Її не вирвали із серця маленької дівчинки радянські ідеологи, навіть відібравши життя рідних. Ще маленькою Леся не могла збагнути: чому любов до рідної землі, рідної мови називали зрадою, а мовлене вголос слово “Україна” викликало в людей не почуття гордості, а лише остраху: хоч би ніхто не почув. Не спопелила її, оту любов, і тяжка сирітська доля та примусова праця на колгоспних буряках, щоб хоч якось допомогти знесиленій згорьованій неньці. А в студентські роки вона, ота любов, розцвіла на повну силу, підґрунтям якій став і юнацький романтизм та запал. Олеся Григорівна не полишала її й за дверима класної кімнати, заходячи вже вчителькою на урок, а віддавала любов до рідної землі, рідної мови учням всю до останку — разом зі знаннями. Не залишала ту любов і за дверима дитячої кімнати, а по зернині засівала, разом з колисковою чи казкою на ніч, у серця власних дітей. “Щоб осягнути всю глибину Вашого патріотизму, — сказав Юліан Таранчук, заступник начальника обласного управління освіти та науки на вечорі, який відбувся на філологічному факультеті Волинського національного університету ім. Лесі Українки на честь 65-річчя “найрозумнішої студентки нашого інституту”, за словами тодішнього ректора Нестора Бурчака, Олесі Григорівни Ковальчук, — потрібно піднятися навшпиньки”. Її називають берегинею української мови, хранителькою українського духу. “…Хто вона, Леся Ковальчук, насправді? — розмірковує Ніна Горик, голова Волинської організації Національної спілки письменників України. — Чи ретельна вчителька, яка у шкільні будні виокремлює золото дитячих умів і талантів та ліпить особистостей; чи уважна й терпляча мати родини, що носить міх щоденних турбот і дум про добробут кожного; чи небайдужа громадянка, яка власним розумом, серцем, шляхетністю думок і силою духу прагне облагородити, облаштувати рідну державу — Україну; чи заглиблений у слово дослідник з особливим баченням художнього тексту і з нестандартним його трактуванням? Повз неї не проходять ні клопоти сільської громади, ні події загальнодержавного значення, ні проблеми філологічної науки в школі…” Сторонній, прочитавши ці рядки, подумає: невже це все про одну людину, адже це понад людські сили! Справді, йдеться про Лесю Григорівну Ковальчук, заслуженого вчителя України, депутата районної ради, ведучу постійної рубрики “В обороні рідного слова” в районному часописі “Вільним шляхом”, багаторічного члена редакції науковометодичного журналу “Дивослово”, автора десятків педагогічних статей та посібників, лауреата обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського, члена Товариства імені Олени Теліги, просвітянки. Виокремлює Лесю Григорівну активна політична діяльність та членство в Українській народній партії — послідовниці дисидентського руху шістдесятників, за причетність до якого й переслідував тодішній режим опальну студентку, а згодом — неблагонадійну сільську вчительку, як здавалося спочатку, з Богом забутого поліського села Ворокомле. Але це було перше враження, бо там жили щирій гостинні люди, напрочуд допитливі учні, які полюбили молоденьку вчительку-патріотку. А ще у Ворокомле найблакитніше небо та найясніші зорі, але й вони не світять так яскраво, як наша Леся, — освідчувався в любові колишній учень, а нині сивочолий її колега та літератор Лукаш Назарчук. Там ще й досі пам’ятають Лесю Григорівну і завдячують за уроки життя та патріотизму. Лукаш Скупейко, науковець, головний редактор часопису “Слово і час”, згадує: “Її перший урок,
що перевернув моє світосприйняття, моє мислення, за мотивами забороненої тоді збірки Сергія Плачинди “Неопалима купина” пам’ятатиму все життя”. Шанують Лесю Григорівну Ковальчук і на Ківерцівщині, свідченням чого була численна делегація на урочистостях з числа представників влади, вчителів, депутатського корпусу, громадськості. А перші особи — Андрій Манько, голова райради, Леонтій Кричкевич, голова райдержадміністрації, вручили ювілярці найвищу районну нагороду — Почесну грамоту та іменний годинник з логотипом району. Вітальні слова й нагороди отримала Леся Григорівна і від голови облдержадміністрації, Луцького міського голови, обласного управління освіти і науки. Визнанням ювілярки як науковця, гордості філологічного факультету стали урочистості, зініційовані та проведені на рідному факультеті за участі його декана Юрія Громика і Терези Левчук, заступника декана з виховної роботи. Адже Леся Григорівна ніколи не поривала зв’язків з рідним храмом науки, навіть попри й те, що колись “двері аспірантури перед нею щільно зачинили” відповідні органи. Свій щедрий інтелектуальний набуток вона десятиліттями віддає у Волинському інституті післядипломної педагогічної освіти, за що вчительство безмежно вдячне їй, а Галина Сидорук, педагог із Ковеля, написала: “Більше б Україні Вас таких, Лесю Григорівно!”
— Відколи до Вас прийшло розуміння національного самоусвідомлення? — Таке розуміння приходить до кожного в ранньому віці. Не можу сьогодні згадати дня, ро% ку чи події, коли відчула себе українкою. Пам’ятаю свою дитячу кімнату, де, прокинувшись, одразу стрічалася з поглядом Тараса Гри% горовича Шевченка — на всю стіну навпроти ліжечка висів великий його портрет. З другого боку — світлина Лесі Українки. За моїми плечима була картина “Сагайдачний громить турків” (або “Битва під Хотином”, як я пізніше зрозуміла). А ще нижче — “Поєдинок молодого козака з татарином”. Українськість увіходила у свідомість через розповіді. І мені здавалось, що в кожній українській хаті має бути саме так. Звичайно ж, “Кобзар” Шевченка був у великій пошані в нашій сім’ї. Була й величезна дідусева бібліотека — найкращі твори світової й української класики. Все те доповнювалося спогадами рідних та співом моєї матері. Змалечку запам’ятались пісенні рядки: Хай минуть дні горя, наче прикрий сон. Встане Україна від Карпат по Дон. Оцим жила моя родина, цим навчилась жити і я, увібравши в себе, як повітря, як усе природне, що радує душу та зір. Українськість була частиною національного духу, який постійно був у нашій хаті. Мама та її сестри були в минулому просвітянками, членкинями Союзу Українок. Мої дядьки, мамині брати, — членами ОУН. По батьківській лінії теж усі були причетні до національно-визвольного руху. І врешті, коли вже навчалась у школі, в нашій родині не лишилось жодного чоловіка. Всі відійшли у вічність, віддаючи боротьбі за волю України найцінніше. — Що радує Вас у розбудові національної держави сьогодні й що засмучує? — Радує, що ні в кого сьогодні не виникає сумніву, якого кольору має бути наш Державний прапор.
Навіть у тих, хто таким ґвалтом зустрічав його: в ідеологічних супротивників, деяких знаменитих спортсменів, артистів, що спочатку відчужено і насторожено ставили% ся до нього. Те саме і щодо Гімну України. Нині не можна без щему в серці дивитись, як під час урочистостей піднімається жовто-блакитний стяг, а, під час виконання Державного гімну його слова підхоплюють глядачі. Отже, потроху всі громадяни відчувають особисту причетність саме до цього кольору, саме до цих слів. Тобто консолідація в суспільстві триває. Тішить і свобода слова. Але, можна сказати, до певної міри. Бо нею часто користуються й ті, хто поливає брудом Президента, національну ідею. Намагаються подати українофобські настрої як демократичні, як вболівання за національні інтереси. Великим плюсом у завоюванні свободи слова є й те, що можуть озвучувати свої думки патріоти України, які втратили здоров’я в боротьбі за її волю. Дуже засмучує низький рівень національної самосвідомості громадян. Не вміють наші люди самовіддано любити Україну, стояти на сторожі її суверенітету, дорожити ним. Під час помаранчевих подій засяяла іскорка пам’яті й у тих, хто був дуже далекий від цих проблем. Певно, спалахнула вона на рівні генетичного чуття. Але це, на жаль, тимчасово. Чомусь немає так, як вчив Тарас Шевченко: Свою Україну любіть, Любіть її... Во время люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть. Цього ще не навчилися. Серед інших реалій сьогодення дуже засмучує низький рівень внутрішньої культури новітніх чиновників. Як вчителя це мене особливо непокоїть. Бачу, що стала доступною освіта для тих, хто інтелектуально малосилий. І чомусь саме вони, отримавши платну освіту, добиваються найвищих керівних посад, несуть у собі образ малоосвіченого обивателя, отже, уособлюють образ нової України. Непокоїть і низький рівень культури, адже в ефір пробиваються носії маловартісних творів. А це — приниження національної мови, культури. Боляче, бо це не є духовним обличчям України. Явище, коли можна все купити, обернулося трагедією для суспільства — відбувається переоцінка цінностей. Це
Певно, то знак долі, що поетична збірка “Барвінок у снігу” Олесі Ковальчук побачила світ напередодні стосорокарічного ювілею “Просвіти”, наче підтвер% джуючи міць патріотичного духу та ніким і нічим нескорену громадянську позицію автора. Вона, як та мужня квітка, зуміла вистоя% ти в життєвих заметі% лях; стати справжнім оборонцем рідного слова, черпаючи сна% гу від рідної землі; плекати, творити ду% ховне для зболеної української душі.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
