Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Уроки історії · “Кожний закарпатський українець мусить бути переконаний, що Закарпаття має належати до України”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

УКРАЇНСЬКИЙ ЧИН ЗАКАРПАТТЯ Українське націоналістичне підпілля на Закарпатті у роки Другої світової війни та опісля її офіційного закінчення

Слово Просвіти, №06 за 2011 рік

Володимир ПІПАШ, кандидат історичних наук, голова Закарпатського облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Для українського народу Друга світова війна почалася 14 березня 1939 р. нападом Угорщини на Карпатську Україну. Оборона тривала до 18 березня. Опісля, впродовж тривалого часу, діяли партизанські загони карпатських січовиків. Один із останніх боїв партизан відбувся у липні 1939 р. на околицях Рахова. Чимало діячів Карпатської України, зокрема членів ОУН, яким вдалося емігрувати, продовжили боротьбу на інших теренах. Після розколу ОУН, у його крилах були різні погляди на можливість відновлення націоналістичної мережі в Закарпатті. Мельниківці вважали це неперспективним. Тож чимало емігрантів-закарпатців, за завданням ОУН А. Мельника, із похідними групами пішли у Східну Україну, де активно долучилися до визвольних змагань. Зокрема колишній секретар Українського Національного Об’єднання Іван Рогач 1941 року в окупованому фашистами Києві редагував “Українське слово”. Був заарештований гестапівцями і розстріляний разом із сестрою Ганною та Оленою Телігою. Забігаючи наперед, скажу, що мої краяни взяли надзвичайно жертовну участь у боротьбі за незалежність України. Полягли у боях УПА чи були розстріляні фашистами та більшовиками сотні закарпатців. Назву лише деякі імена: Василь Кузьмик, Іван Кедюлич, Іван Рошко-Ірлявський, Юрій Борош, Андрій Стерчо, Василь Кобрин, Іван Криса, Михайло Симинець, Василь Попович, Андрій Грицак, Олена Коперльос, Іван Кувік, Іван Сабад. А Іван Шпонтак (Бурлака) очолював усю кількарічну боротьбу УПА в Закерзонні, був після захоплення чехословацькою спецслужбою виданий польському комуністичному режимові та засуджений до страти (замінено на 25 років ув’язнення). Іншої позиції щодо Закарпаття дотримувалися в ОУН С. Бандери. Восени 1939 року його Краківський центр направив сюди Михайла Габовду та Дмитра Бандусяка із завданням організувати націоналістичне підпілля. З’ясувалося, що ґрунт для цього був благодатний. Адже дії окупантів, спрямовані на нещадну заборону будь-яких проявів українства, репресії, викликали у середовищі національно-свідомих українців, зокрема у молоді, вихованої у “Пласті”, “Просвіті”, прагнення організовувати спротив. Тож влітку 1939- го у Закарпатті самочинно починають виникати гуртки з колишніх пластунів і членів ОУН доокупаційних часів. У лютому 1940 року в м. Хуст було проведено збори, у яких взяли участь А. Цуга, М. Габовда, М. Орос, В. Маркуш, І Романець, П. Погоріляк, С. Пап. На зборах було ухвалено рішення про об’єднання підпільних груп та утворення Закарпатської крайової організації ОУН(Б), яка почала швидко зростати. Загалом упродовж 1940—1942 рр. до неї входило понад 150 осіб, а територіально вона охоплювала все Закарпаття. Крайовим провідником було обрано Андрія Цугу (псевдо — “Дуб”, “Мур”) із Малого Бережного. Членами організації переважно були учні та студенти навчальних закладів краю, основні осередки припали на Хустську, Мукачівську та Ужгородську гімназії, Мукачівські торговельну академію та вчительську семінарію, Ужгородську духовну семінарію. Практично це був цвіт тодішньої молодої інтелігенції краю. Окрім студентів і гімназистів, також 9 священиків і слухачів духовної семінарії, сюди входили 9 службовців, 4 вчителі, 15 селян, 12 робітників, зокрема 4 безробітні, 5 торгівців тощо. Автором, на основі документів і спогадів, здійснено реконструкцію структури Закарпатської крайової організації ОУН(Б). Вона відповідала всім нормам конспірації. Була п’ятиступеневою. Члени кожної структурної одиниці знали лише тих, хто входив до неї, що дозволило організації продовжувати підпільну діяльність ще понад рік після перших арештів. Найнижчою була “клітинка” (від 3 до 5 членів), далі “ланка”, що охоплювала до 3 “клітин”. Ланки входили в осередок на чолі із проводом (3—4 особи), а осередок — в один із трьох округів, на які було поділене Закарпаття. Керівники округів були членами найвищого керівного органу — крайового проводу. Східним округом керував о. П. Погоріляк, Середнім — Д. Бандусяк (він же організаційний референт і заступник крайового провідника), Західним — М. Габовда (він же референт зв’язку із керівництвом ОУН у Кракові та Львові). Очолював провід А. Цуга. Упродовж 1940—1942 рр. склад проводу зазнавав змін. Загалом у ці роки, окрім А. Цуги та керівників округів, у провід також входили: референт із ідеології Іван Романець (до арешту у квітні 1941 р.), референт із пропаганди (спочатку Василь Потушняк, згодом Степан Пап), референт із військових питань Михайло Кіштулинець і відповідальний за роботу із молоддю (ним почергово були Михайло Орос, до арешту навесні 1941 р., Андрій Глуханич і Василь Маркуш). При проводі працювали дві робочі групи. Перша, відповідальна за друкарську техніку (Федір Тегза, Василь Хромей і Василь Янчі), друга — за зв’язок із Краковом, а потім, із липня 1941 р. — зі Львовом, де перебував Провід бандерівського крила ОУН (І. Романець, М. Габовда, В. Мордованець, А. Глуханич). Підтримуючи з центральним керівництвом контакт, закарпатці нелегально переходили кордон, посланці прибували і звідти. Навесні 1941 року закарпатці взяли участь у ІІ Великому зборі ОУН, а у другій половині лютого—першій половині березня 1942 р. у нас побував із метою “допомогти розбудувати організаційну сітку, користуючись досвідом, набутим у Галичині”, Роман Борковський. У Кракові окремі керівники отримали вишкіл. Кошти, необхідні для роботи організації, надходили від членських внесків. Певну допомогу коштами, технікою (зокрема був переправлений ротапринт) та літературою надавав центральний Провід ОУН. Восени 1940 року було утворено “дочірню” (яка незабаром стала базовою) структуру — молодіжну секцію крайової організації під назвою: “Юнацтво ОУН”, яку очолив уродженець с. Буштино Михайло Орос (псевдо — “Хміль”, “Данило”). Вона складалася із трьох осередків: Хустського, Мукачівського та Ужгородського, а ті, відповідно, ділилися на “ланки” та “клітинки”. Ще одна окрема юнацька “ланка” діяла у Виноградові, на базі місцевої торговельної школи. Хустський осередок очолював учень п’ятого класу Хустської гімназії Василь Маркуш (Маркусь), Мукачівський юнацький — Василь Ліба, Ужгородський — спочатку Андрій Грицак, пізніше Василь Шимоняк. Після арешту М. Ороса, наприкінці літа 1941 року “Юнацтво ОУН” очолив В. Маркуш. Цікаво, що окремо від юнацьких функціонували дівочі “клітинки”, зокрема дві (які, до речі, гортіївцям викрити так і не вдалося) у гуртожитку сестер Василіянок в Ужгороді. Показово, що “молодіжка”, яка базувалася переважно в навчальних закладах міст розвивалася інтенсивніше за структуру “старшого членства” ОУН. Та найбільше членів мала у Хусті, а також у Білках, Буштині, Тернові, Старому Давидкові, селах Перечинщини. Метою крайової організації ОУН було визволення Закарпаття з-під угорської окупації та возз’єднання його із майбутньою “Великою Українською державою”, а в те, що така постане, закарпатські патріоти свято вірили. Про це чітко свідчила Програма діяльності крайової екзикутиви ОУН на Закарпатті, витяг із якої подаємо (Цей та наступний документ — подано з дотриманням автентичного правопису. — Авт.): “…1. Кожний закарпатський українець мусить бути переконаний, що Закарпаття має належати до України і всіма своїми працями мусить співділати до найскорішого здійснення цього. 2. В першу чергу мусить поширювати в народі ідею злуки Закарпаття з Україною і поборювати мадярську продажницьку “уг% роруську” пропаганду проти злуки і т. под. 3. Коли б ми на якийсь час мали залиши% тись при Мадярщині, то мадярська влада, якщо і узнає на Закарпатті український культурний рух, — то всіма силами буде підпирати т. зв. “русинізм”. Кожний закар% патський українець від цієї хвилі мусить безкомпромісово поборювати всякі ворожі напрямки. 6. Можливо, що Закарпаття буде ріша% ти голосуванням (плебісцитом), куди хоче належати. Тому вже тепер вщіплюйте в народі ідею Соборності Українських Земель. 7. Хто уважав би подані засади непра% вильними і або ухилився від них, або також сам думав про інших, або говорив чи ширив би інші, буде покараний карою “Сіркової мо% гили”, карою батька Бульби над сином Анд% рієм, карою гетьмана Мазепи над Кочубе% єм… … Кожен хай стоїть на своєму місці аж доти, доки з Києва не почує весь світ новий універсал: “Український народе — волею і поміччю Великого Бога — й Твоєю працею та жертвою Твоїх найбільших синів віднині злучаються воєдино навіки всі Землі україн% ські в одну Велику, Соборну, Самостійну й Суверенну Українську Державу!”. Слава Україні! Смерть ворогам!” (Газета “Чин”, сер% пень 1941 р.). Для боротьби не відкидалися і збройні методи, організація повстання проти окупантів. Для цього інтенсивно заготовлювали зброю, проводили навчання. Планувалося створення партизанських загонів. До другої річниці проголошення незалежності Карпатської України — 15 березня 1941 року, І. Романець, зі своїми побратимами, зірвали з Хустського замку угорський прапор і на його місце вивісили український, який пошила Марія Бісун. Безперечно — це був подвиг молодих, свідомих того, що вони чинять, героїв. Це був чіткий символ того, що Закарпаття вже ніколи не “належатиме Угорщині”. На Красному полі таємно був встановлений дубовий хрест за загиблими карпатськими січовиками із написом “Борцям за волю України”. Активні дії підпільників стурбували угорську владу. Почалися розшуки й арешти. До рук жандармів потрапили Д. Бандусяк, М. Орос, І. Романець, П. Кришка, М. Бісун, А. Шевера, Ю. Неймет, В. Обручар, М. Човганин. Однак завдяки конспірації та стійкості заарештованих, організація продовжувала діяти ще рік. Серед напрямів діяльності націоналістів було і видання нелегальної газети “Чин”. Загалом вийшло від 4 до 6 номерів, накладом по 50—60 примірників. Спочатку редактором газети був референт з ідеології, колишній студент Мукачівської торговельної академії, уродженець с. В. Раковець Іван Романець (псевдо “Смерека” та “Сухий”), матеріали друкував технічний референт Федір Тегза із с. Березова, розмножував Василь Хромей із с. Тернова, а статті писали Василь Маркуш із Бедевлі, Дмитро Бандусяк із Ясіня та ін. І. Романюк випустив два номери газети у січні та березні 1941 р. У них були надруковані статті про Т. Шевченка, про політичне становище на Закарпатті та ставлення ОУН до Угорщини. Оскільки І. Романюк 6 квітня 1941 р., після зняття із Хустського замку угорського прапора та встановлення синьожовтого, був заарештований, то третє число газети, яке вийшло у серпні 1941 р., редагував о. Степан Пап (псевдо “Пугач”). Це єдине число, яке збереглося. Зокрема у ньому опубліковано вищезазначену програму діяльності крайової екзикутиви ОУН на Закарпатті. Газету друкували на ротапринті, який доставили із Кракова та який зберігався у хаті В. Хромея, розташованій у лісі. Влітку 1941 р. була видрукувана і нелегальна брошура “Обвинувачую Мадярщину”, що складалася із 95 пунктів злочинів Угорщини проти закарпатських українців. Автором тексту був С. Пап. Подаємо окремі витяги із неї: “УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДЕ! Я, син Твій, подаю скаргу перед Тобою… Перед тобою. Український Народе, об% винувачую Мадярщину: — за розбиття руського князівства на% ших предків Закарпаття і вбиття князя Лаборця, — за поневолення українського народу Закарпаття, — за закріпачення українського народу Закарпаття, — за поступову ліквідацію руських шкіл, за мадяризацію руських шкіл, — за закриття Літературної Спілки Пряшівської й заборону видавати руські книжки для народу, — за арештування й биття Олександра Духновича та переслідування інших свяще% ників, — за поставлення Олександра Духнови% ча під поліцейський нагляд, — за атентат на життя Олександра Духновича, за стріляння на Адольфа Доб% рянського в мадярському парламенті,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин