Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ЗАГАДКА НЕ ДЛЯ НАЇВНИХ: СКІЛЬКИ ЛИШИЛОСЯ ТАБАЧНИКОВІ?

Слово Просвіти, №06 за 2011 рік

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Це не перебільшення. Сьогодні лише лінивий із націонал-патріотичного табору не виголошує філіппік на адресу міністра освіти і науки України Дмитра Табачника. Якби в нас існували рейтинги для вимірювання одіозності, то, беззаперечно, перше місце там — без будь-якої конкуренції — перманентно посідав би саме Дмитро Табачник. Навіть таким зловісно-комічним постатям, як Петро Симоненко чи Наталія Вітренко з її Володимиром Марченком, ніколи невсилки було б до Табачника дотягтися. Дмитро Табачник сьогодні уособлює в собі нашого домашнього Геббельса, пам’ятного для людей старшого покоління Маланчука й аятоллу Хомейні прорадянського розливу. Він — один із тих, хто, офіційно посідаючи далеко не найвищу сходинку в державній ієрархії, визначає проросійсько-прорадянську спрямованість усієї гуманітарної політики Української держави. Не тільки все здобуте в сфері національної освіти знищено або донищується Табачником із його клевретами. Табачник і табачники мають вирішальний вплив на формування офіційної системи цінностей у всіх гранях життя сьогоднішнього українського суспільства. Реєстр усіх діянь Табачника може бути довгим. Він “со товаріщі” вже встиг відкотити нашу освіту в часи УРСР, запрограмував виразне зниження національного освітнього продукту за всіма вимірами, а також втрату національних орієнтирів у школах і вишах України. Тут доходить до відвертих курйозів. Скажімо, високі урядовці держави на чолі з прем’єр-міністром Миколою Азаровим на Аскольдовій могилі вшановують пам’ять героїв битви під Крутами, на офіційному сайті Президента Віктора Януковича написано, що битва під Крутами — урок мужності, а за розпорядженням міністра освіти і науки Табачника всі згадки про Крути вилучають зі шкільних підручників. Чи можна подібне уявити, наприклад, у Франції, Італії, Греції, Туреччині, зрештою, будьякій повноцінній державі світу?! І це зовсім не та ситуація, коли права рука не знає, що робить ліва. Це — не звичайний курйоз, за цим, на моє переконання, стоять значно глибші мотиви й симптоматичні ознаки. Табачник має свою (чи кимось — із Кремля? — продиктовану) лінію, яку він утілює в нашій освіті. Ця лінія полягає не тільки у цілковитому викоріненні будь-яких національних імперативів і пріоритетів в українській освіті. Не зупинятимуся тут на подробицях його цензурування підручників з української історії, де все, що мало відтінок українського прапора, проскрибовано, й цей підручник став вельми нагадувати підручник часів Української РСР. Українські публіцисти звинувачують Табачника в гуманітарному невігластві. Частково це так. Деякі із заяв міністра освіти про українську літературу викликають не тільки справедливе обурення, а й підозру в тому, що він — духовний брат невмирущого Хлестакова із “Горя з розуму” Олександра Грибоєдова. Як пам’ятаємо, Хлестаков повсюдно намагається виголосити свою ахінею, в якій безапеляційність та апломб не можуть замаскувати елементарної недовченості. Очевидно, він анітрохи не відчуває ризикованості своїх заяв на штиб: Україна, мовляв, не має таких письменників, як Достоєвський, Толстой і т. д., бо йому можна відповісти, що Росія не має таких письменників, як, наприклад, Тарас Шевченко, Леся Українка, Василь Стефаник, Михайло Коцюбинський і т. д. Або ж Росія має велику літературу, але вона не має Данте, Петрарки, Сервантеса, Містраля, Вітмена, Маркеса, Фолкнера і т. д. У плані засадничому такі заяви просто некоректні й зовсім не порівнювані. І кому-кому, а людині, яка очолює освітянське Міністерство, цю елементарщину належалося б знати, щоб на посміх курям не виголошувати таких вердиктів. Але Табачник — це не тільки “коміше фігур”. Табачник — послідовно керована руйнівна машина прискореної дії. Те, що було блискавично перекроєно роль української мови в навчальному процесі, — це не щось інше, як табачниківська контрреволюція. Але на досягнутому він не зупиняється. Він іде далі. На сайті Міносвіти опубліковано проект “Концепції мовної освіти України”. Там серед мов національних меншин виняткову роль відведено російській мові. Скажімо: “Для значної кількості громадян України рідною є російська мова, якою вільно володіє більшість мешканців нашої країни. Це мова міжнаціонального спілкування, одна з поширених міжнародних мов, близькоспоріднена з українською”. І в Україні, і в будь-якій повноцінній державі, саме державній мові відводиться роль так званої мови міжнаціонального спілкування. Автори проекту ірландизують мовну ситуацію в Україні. Мовляв, державна — українська, а мова, якою справді можуть усі порозумітися, — російська. Саме так, а не інакше це сприймається. Закінчення на стор. 2 ДІАЛОГИ ЛІНИ КОСТЕНКО МАГНЕТИЧНА СИЛА МУЗЕЮ

с. 3 · сторінка оригіналу ↗

Закінчення. Поч. на стор. 1 А ось — відвертий рецидив освіти часів Радянської України часів брежнєвізму: “Вільний вибір мови навчання є важливою характеристикою демократичного суспільства та концепції мовної освіти в Україні”. Не треба бути Кассандрою, щоб не передбачити: за таких обставин усі вищі навчальні заклади Півдня й Сходу України — та ще й в умовах такого пресу на все українське — неминуче стануть суто російськомовними, й у них не буде жодного українського закладу бодай на показ. У державі з такою тяжкою постколоніальною спадщиною, з такою складною мовною ситуацією, де вражають всякі аномалії та диспропорції, живе реальна загроза втрати, зникнення державної мови, якщо ця держава не задіє механізми не просто її захисту, а й струнку систему відповідних законодавчих актів, що ними недвозначно наголошено: Українська держава — це українська мова. Архітворіння Табачника і Кo, пойменоване проектом “Концепції мовної освіти України”, було по-нищівному покритиковано видатними науковцями й педагогами, які наголосили, що все це суперечить нормам чинного Закону про мови та Положенням “Європейської хартії регіональних мов або мов меншин”. У хартії, зокрема, наголошується, що територіальні мови не повинні перешкоджати здійснювати викладання офіційної мови (мов) держави. Як зазначили професори Львівського університету ім. І. Франка, концепція мовної освіти України, що оприлюднена в цьому проекті, — це “спроба реанімувати імперську мовну політику, яку більшовицька система силоміць впроваджувала в Україні”. А письменники, що одними з перших зреагували на появу цього проекту пояснили: “Опублікований документ фактично дає підстави для того, щоб у сфері освіти російська мова користувалася невиправданими перевагами, суттєво зменшуючи стимули до вивчення державної української мови не тільки представниками інших національностей, які мешкають в Україні, а й українцями”. Демагогічна риторика про те, що невпинні процеси глобалізації змушують освітянських керівників чутливо реагувати на них саме посиленням ролі російської мови в усіх процесах, пов’язаних із набуттям освіти, — та “димова завіса”, під якою команда Табачника намагається протягти концептуальну русифікацію, може переконати хіба що дітей із дитсадків. Це характерний момент діяльності Дмитра Табачника, котрий іще раз потверджує: він вважає своїх опонентів дурнями. Близькі до цього формулювання не раз зринали в його писаннях і казаннях (згадаймо бодай усі його дефініції галичан, до яких у нього просто зоологічна ненависть). Окрема тема Табачникової біографії в контексті міністерської посади — війна з незалежними ректорами та з університетами, яким він прагне обрізати всі ознаки університетського самоврядування (досить виразно це простежується на прикладі Києво-Могилянської академії, яку міністр замахується перетворити на коледж чи ліцей). Києво-Могилянська академія — один із авторитетних національних здобутків, вищий навчальний заклад на рівні світових стандартів не випадково стала об’єктом такої пильної уваги Дмитра Табачника. Табачникові тут не пощастило. Студентський контингент у “Могилянці” трохи “не той”, бо здатний дати йому належну відсіч. Та й почесний президент університету В’ячеслав Брюховецький та нині діючий Сергій Квіт із тих, хто не прогнеться перед міністром. Вони вміло спланованої Сталіним і його злочинною системою ворожої акції проти українців в Україні, геноцидом, етноцидом, невизнання боротьби патріотів України в лавах Січових стрільців, різних повстанських формуваннях періоду війни Росії проти України 1917— 1922 років, військ ОУН та УПА, спровокувало тотальне викривлення національної історії під орудою ворога українців, зате Януковичевого міністра освіти Д. Табачника. Прагнення вислужитися перед кремлівськими господарями президента Януковича бачимо в ліквідації Інституту національної пам’яті, в гоніннях на українську мову, культуру взагалі, в закриттях українських шкіл, особливо в рідних для президента краях, у знищенні українськомовних програм на телебаченні, радіо, в неувазі до українськомовних книжки, фільму. Перший національний канал України вже може себе називати першим із хвоста національним каналом Росії, а його непотопна кадра в особі С. Шустера навіть закриває рот українськомовним учасникам передач, як це було з А. Іллєнком в ефірі 4 лютого 2011 року. Визнання (ким і за яких підстав?) в українській державі не української мови мовою міжнаціонального спілкування, а російської, мови однієї з національних меншин, — це ще один щабель “заслуг” президента і його команди, команди войовничої проти українців, колоніалістської. Такою ж войовничо-колоніалістською є московська церква, пригріта президентом. Церква, яка не займається духовними справами, а веде відкриту війну в Україні проти православних українців не її підпорядкування. Священики цієї конфесії нацьковують своїх парафіян на парафіян православних Київського Патріархату, автокефальної церкви, греко-католиків, незаконно захоплюють приміщення музеїв, храмів Київського Патріархату. Перетворивши Почаївську та Святогірську лаври в барахолки всеукраїнського масштабу, московське православне духівництво наближається до зруйнування й перетворення на спекулянтку від віри і Києво-Печерську лавру. Захопивши в Переяславі Михайлівську церкву — пам’ятку архітектури національного значення ХVII століття, яка перебуває в підпорядкуванні Національного історико-етнограорганізували кампанію оборони університету і вже схоже, що тут міністра підстерігає поразка. Дуже оригінальна колізія. Перший заступник Глави Адміністрації Президента Ганна Герман рішуче заявляє, що Президент ніколи не погодиться на Табачникову реформу освіти. І запевняє: на кожного Табачника в Україні є Президент. Розумному досить: він розуміє, що Президент держави вкаже Табачникові на його місце. Але минає день за днем, а Президент йому того не вказує. Хіба що, може, вказує Президент Росії. Бо ж інакше ситуацію пояснити не можна. Табачник одержує платню в Україні за те, що служить Росії. Та все ж, як на мене, ситуація не безнадійна. Не все Табачникові заступництво Кремля. Табачниківські реформи вже виводять фічного заповідника “Переяслав”, ці, з дозволу сказати, священики вже зруйнували її автентичність, помінявши в приміщенні підлогу, задекорувавши стіни, збудувавши на даху додаткові бані. При цьому знищивши експонування єдиного у світі музею українського національного одягу ХІХ ст. На зауваження, прохання знахабнілі священики цинічно відповідають, що їм руйнувати українську культурно-історичну спадщину дозволяють Бог і владика. Тепер повністю стає зрозумілою агресивно-нав’язлива поведінка патріарха Гундяєва, авторитета нашого президента, в Україні. Недбало ставлячись до українців, особливо непромосковського спрямування, до інших конфесій в Україні, президент спонукає до руйнацій московську церкву — церкву колонізаторську, про яку ще Тарас Шевченко в поемі “Кавказ” (1845 року) сказав: Ми христіяне; храми, школи, Усе добро, сам Бог у нас! Нам тілько сакля очі коле: Чого вона стоїть у вас, Не нами дана; чом ми вам Чурек же ваш та вам не кинем, Як тій собаці! Чом ви нам Платить за сонце не повинні! …Ми настоящі христіяне… Підтримуючи підривні проти держави дії московської церкви, українських комуністів, промосковських шовіністів, немало яких є членами партії регіонів, президент сприяє поглибленню антиукраїнського наступу і зовнішнім ворогам України, зокрема, кремлівським, і їхній “п’ятій” колоні в Україні. Обіцяні президентові В. Януковичу “ласки” за руйнування основ нашої держави, за продовження загарбання московськими владиками Севастополя у вигляді дешевого газу, обернулися в подорожчання. Обдурили? Чи свої мільярдери, прикриті бронею влади, розікрали? Україну руйнують неоколоністи, об’єднані в так звану провладну більшість: псевдокомуністи — сталіністи, регіонами і литвинівці — це нова історична формація, яка ненавидить свій народ, свою державу, національну самобутність, історію, а за “шмат гнилої ковбаси” (Т. Шевченко) служить колонізаторам. на вулиці українське студентство, яке протестує проти проекту Закону “Про вищу освіту”. Навіть інстинкт самозбереження не підказує міністру: зі студентами жарти погані. Це зрозуміли й відчули в багатьох країнах світу, де саме з таких протестів починалися соціальні потрясіння. І не виняток у цьому Україна, де ще добре пам’ятаємо студентську революцію на граніті і роль студентства в Помаранчевій революції. Табачник, як людина, що претендує на звання і роль історика, мав би це пам’ятати. Хіба що йому гарантовано на випадок спалаху ним спровокованої ситуації прихисток Кремля. Повернуся до несподіваного публічного випаду Ганни Герман проти Табачника. Герман — не приватна особа, щоб дозволяти собі вихлюп своїх емоцій. Та й досить досвідчений політичний гравець для того, щоб спокушатися можливістю сказати щось “од душі”. Очевидно ж, вона знає щось таке, чого ще не знає загал. За всіма ознаками, час міністра Табачника закінчується. Бо Президентові Януковичу-таки доведеться “випустити пару”. Тобто звільненням Табачника пригамувати пристрасті, спричинені і його одіозною персоною, і його діяннями. Тим же, хто вимагає з усіх сил тримати свого васала в кріслі українського міністра, готова відповідь: конфлікт Табачника з українським суспільством давно переріс критичну межу. Він загрожує Президентові Януковичу непрогнозованими наслідками. Зберігати нейтралітет Президентові держави стає просто загрозливим. З огляду на багато обставин. Отже, до побачення, міністре Табачнику? Сподіваюся, що матимемо незабаром можливість це сказати. Додавши: “До не скорого…” Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Служать переслужуючи, бо коли московська влада розігнала в Росії українські громадські організації, нищить українську бібліотеку, не дозволяє відкривати українські школи, нові культурно-національні товариства, релігійні громади, то наша — ненаша влада мовчить, не реагує відповідно, а навпаки, ще більше руйнує нашу національну самобутність, мову, культуру. Це — український варіант неоколоніалізму, неоколоніалізму кар’єристів-прислужників “Отечества чужого” (Т. Шевченко). Видно, що вже пора президентові з Табачником заборонити творчість Т. Шевченка в Україні, вигнати українців зі своєї Батьківщини, звільнивши її простір для своїх козачків. Чи не так, пане Президенте? А що думають українці з України, з тих країн, де вони проживають, працюють? Зі сподіванням на національну гордість і самоповагу українців: Микола ШВИДЕНКО, заступник голови Переяслав-Хмельницької міської організації НРУ ; Анатолій ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ, голова Переяслав-Хмельницької районної організації НРУ; Василь МУСІЄНКО, голова Переяслав-Хмельницької міської організації Української республіканської партії “Собор”; Наталія ЗАЇКА, голова Міськрайонної організації товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка; Микола КОРПАНЮК, голова Переяслав-Хмельницького осередку Конгресу української інтелігенції; Микола СТАЦЕНКО, голова Переяслав-Хмельницького осередку Всеукраїнського комітету оборони прав людини; Ганна ТОКМАНЬ, доктор педагогічних наук, професор; Микола ТОВКАЙЛО, кандидат історичних наук; Тарас НАГАЙКО, кандидат історичних наук 6 лютого 2011 року, м. Переяслав-Хмельницький

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин