СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗
Павло ТИЧИНА (1891—1967) Кришталева музика
Слово Просвіти, №06 за 2012 рік
Упорядник і автор літературно)критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Падають Зерна Кришталевої музики. П. Тичина а державної погоди, коли творчість українських модерністів перших десятиліть минулого століття була для читача недосяжною, його тріумфальний дебют сприймався як щось непоясниме. Здавалося, він постав на голому місці, виник із нічого. Але так не буває. І справді, Тичина багато взяв у Вороного й Філянського, Чупринки й Олеся.
* * *
Блакить мою душу обвіяла, Душа моя сонця намріяла, Душа причастилася кротості трав — Добридень я світу сказав!
Струмок серед гаю як стрічечка. На квітці метелик мов свічечка. Хвилюють, маюють, квітують поля — Добридень тобі, Україно моя! 1907
Ви знаєте, як липа шелестить…
Ви знаєте, як липа шелестить У місячні весняні ночі? — Кохана спить, кохана спить, Піди збуди, цілуй їй очі. Кохана спить… Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї? — Вони все бачать крізь тумани. Ось місяць, зорі, солов’ї… “Я твій” — десь чують дідугани. А солов’ї! Та ви вже знаєте, як сплять гаї! 6 травня 1911
Гаї шумлять…
Гаї шумлять — Я слухаю.
Брав у французьких і російських символістів. В Олеся і Вороного — аж до буквальних перегуків, інтонаційних ходів. Та дивна річ: чим більше відкривалися джерела, до яких припадала його молодість, тим відчуття непояснимості зростало. Це непомильне, всупереч логіці, відчуття було найпромовистішою ознакою унікальності цього голосу. Унікальність Павла Тичини втому, що його поезія мовби оповита чаром того, що називаємо українськістю. Тієї субстанції, яка не піддається логіці. У цьому його можна зіставити, звичайно, з певними застереженнями, тільки з Шевченком. Це особливо гостро відчуваєш зараз, коли кисень у суспільній атмосфері витісняється вуглекислим газом. Коли природність і неперервна тяглість народного життя безнадійно порушена і перспектива западання в морок виродження постала у всій своїй грізній наготі. Молода муза Тичини піймала у свої сіті — і в цьому її парадоксальна таємничість — невловлюване, вислизаюче, те, що супротивне понятійності й означуваності. Точно зауважив Зеров: “Сплетення слів і уявлень з ріжних сфер чуття, але якось об’єднаних тоном, — загадкові, несподівані й чудні, — тонко фіксують те перебіжне, неясне, моменталь-
Хмарки біжать — Милуюся. Милуюся-дивуюся, Чого душі моїй так весело.
Гей, дзвін гуде — Іздалеку. Думки пряде — Над нивами. Над нивами-приливами, Купаючи мене, мов ластівку.
Я йду, іду — Зворушений. Когось все жду — Співаючи. Співаючи-кохаючи Під тихий шепіт трав голублячий.
Щось мріє гай — Над річкою. Ген неба край — Як золото. Мов золото — поколото, Горить-тремтить ріка, як музика. 1913
Арфами, арфами…
Арфами, арфами — золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними: Йде весна Запашна, Квітами-перлами Закосичена.
Думами, думами — наче море кораблями, переповнилась блакить Ніжнотонними: Буде бій Вогневий! Сміх буде, плач буде Перламутровий…
Стану я, гляну я — Скрізь поточки як дзвіночки, жайворон як золотий З переливами: Йде весна Запашна,
не, скоріше угадуване ніж бачене або чуте, мимо чого байдуже проходить тверезий існувальник”. Молодий Тичина — поет радісних очікувань і сподівань. На національне відродження зокрема. І хоч ренесансність його обірвалася рано, жодному з поетів, ні до, ні після нього не вдалося домогтися такого концентрату втішання життям. У писаному з розрахунком на чужі очі “Щоденнику”, Тичина лишив записи, які надаються до осмислення природи його хисту. Самоцитація: “Окремі з них сприймаються як самопрояснення спонукальних мотивів творчості, зокрема тих її подразників, які губляться у безодні непрозірного. Наприклад, записи про гудки паротяга, які в уяві поета дають відчуття зросту і багатоповерховості. І офарбовуються у три кольори — блакитний, білий, зелений. Тоді як гудок електрички — рипучий і прямий “як оглобля”. Ще раніше Тичина писав про квінту паровозного гудка, який то нагадував йо-
Квітами-перлами Закосичена.
* * *
З далекого походу Вернувсь до мене брат. Одкинув він рушницю, На край стола схиливсь.
— Ой що ж ти, брате, бачив, Кого ти там убив? — Поглянув він на мене, Поглянув, одвернувсь.
— Питаєш ти, що бачив, Чи я кого убив, — Мене, мене убили! — Сказав та й заридав…
І зрозумів я: люди Були звірми і єсть. — О, що ви наробили, Прокляті, на землі! 1914—1915
О, панно Інно…
О, панно Інно, панно Інно! Я — сам. Вікно. Сніги… Сестру я Вашу так любив — Дитинно, злотоцінно. Любив? — Давно. Цвіли луги… О, панно Інно, панно Інно, Любові усміх квітне раз — ще й тлінно. Сніги, сніги, сніги…
Я Ваші очі пам’ятаю, Як музику, як спів. Зимовий вечір. Тиша. Ми. Я Вам чужий — я знаю. А хтось кричить: ти рідну стрів! І раптом — небо… шепіт гаю… О ні, то очі Ваші. — Я ридаю. Сестра чи Ви? — Любив… 1915
Любая, милая — чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай Там за нивами: Ой одкрий Колос вій! Сміх буде, плач буде Перламутровий… 1914
му про суворий закон природи — неминучість смерті, то пов’язувався ним з рахманністю і м’якістю в барві й холоднуватістю й приреченістю в “тембровій ідеї”. Він так гостро це відчував, що означив навіть неприйнятне чи й відразливе для нього поєднання тонів: “соль-сі, ре-до, до-мі, до-фа”. У кольорі — це для нього сусідство синього, червоного, білого. За його словами, близькість глуха й безперспективна. Не менш цікаві згадування про чутливість до світла, про світляні кола, які він відчував ще немовлям, як і про “вертикальні ходи”, застосовані ним уперше у вірші “Закучерявилися хмари”. Він виділив їх графічно і в тексті й уточнив: “Ля-сі (вгору) — ре-фа-сі (униз)”. І далі: “Верховенство музики над змістом, зауважене дослідниками у “Сонячних кларнетах”, потребує уточнення. Це не гола музика Чупринки. Це музика у комплексі з іншими чинниками. Поезія Тичини — зухвале вторгнення на територію суміжних муз,
* * *
яку вона з нечуваною досі в українській літературі природністю й легкістю колонізувала засобами слова. Річ саме у цій легкості і природності. Музичним слухом не були обділені й видатні хатяни — Вороний, Олесь, Філянський. Останній ще й пристойно малював. Чупринка — суціль фоніка. І фоніка як основоположний естетичний принцип. Але всі вони у зіставленні з Тичиною пори його дебюту видаються майстрами і тільки. Ми бачимо, як задумана, закроєна і пошита їхня поетична одежа. Бачимо її декорум, рубці, петельки і гудзики. Одежа навіяна модерними взірцями і по-своєму приваблива. Але між майстрами і Тичиною — прірва. У них — чи не все зрозуміле і поясниме. У нього — незрозуміле і непоясниме. Щось на зразок дорогих парфумів, полишених у повітрі таємничою незнайомкою”. Його “земний імпресіонізм” (Еренбург) із небесним просвітленням. Перекладач О. Гатов зауважив, що за складністю поетичної
— Зоставайся, ніч настала, Все в тумані-молоці — Спать мене поклала Тала На дівочій руці.
Щось питає, обіймає Чисте, біле, молоде… І світає й не світає, Тільки ранок не йде.
Ой ти ранку, любий сонку, Треті півні голосні! Взяв дівчину беззаконку На двадцятій весні.
Встала Тала в білій льолі: — Ну, приходь же, жду вночі. — За вікном шумлять тополі, Журавлині ключі… 1916
Закучерявилися хмари…
Закучерявилися хмари. Лягла в глибінь блакить… О милий друже, — знов недуже — О любий брате, — розіп’яте — Недуже серце моє, серце, мов лебідь той ячить. Закучерявилися хмари.
Женуть вітри, мов буйні тури! Тополі арфи гнуть… З душі моєї — мов лілеї — Ростуть прекрасні — ясні, ясні — З душі моєї смутки, жалі мов квітоньки ростуть. Женуть вітри, мов буйні тури!
Одбивсь в озерах настрій сонця. Снує про давнє дим… Я хочу бути — як забути? — Я хочу знову — чорноброву? — Я хочу бути вічно-юним, незломно-молодим! Одбивсь в озерах настрій сонця.
І сміх, і дзвони, й радість тепла. Цвіте веселка дум… Сум серце тисне — сонце! пісне! — В душі я ставлю — вас я славлю! — В душі я ставлю світлий парус, бо в мене в серці сум. І сміх, і дзвони, й радість тепла. 1917
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
