7 “Коли заговорить українською мовою кожен українець, окупація України сама собою відпаде”. · Слідами наших виступів · с. 7сторінка оригіналу ↗
Мова рідної землі …та про «мислячий очерет»
Слово Просвіти, №06 за 2013 рік
Василь ЗАХАРЧЕНКО, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА
Я вже не впевнений, чи ми чуємо мову нашої української землі? Та припадімо вухом до неї, а очима до довідника “Українська РСР. Адміністративно-територіальний устрій на 1 січня 1987 р.” (К. Головна редакція УРЕ, 1987). Так ось слухаймо! “Байбаківка!” — долинає з Дніпропетровщини. “Бабина Долина!” — з Вінниччини. “Бабинопілля!” — з І.-Франківщини. “Бабичівка!” — перегукуються Полтавська, Житомирська, Кіровоградська області. “Багачка!” — гукають одна одній Луганщина і Полтавщина. А ось кореневе “балка”. Слухаймо, що з ним робить наша земля. “Балівка!” — мовлять Дніпропетровщина з Полтавщиною. “Баличі!” — відгукується Львівщина. “Балка!” — вступають у перегук Одещина і Харківщина. “Балки!!!” — озиваються одна з-поперед одної Вінниччина, Запоріжжя, Кримська АР, Рівненщина, Харківщина, Хмельниччина. “Балківка!” — долинає голос із Вінниччини. “Балківці!” — вступає в перегук Чернівецька область. “Балкове!” — йде перегук між Дніпропетровщиною, Запорізькою областю й Одещиною. “Балочки!” — додає й ще Запорізька область. Бачите, чуєте, яка гнучкість, лексична варіантність мови нашої землі. І немає тут поділу на схід і захід, південь і північ. Ми зачепили одну струну на “Б”. А пішли б по інших літерах, зустріли б у мові землі нашої і “Великі Гаї” (Львівщина, Сумщина), і “Вишнівець” (Тернопільщина), і “Вишневий Яр” (Сумщина), і “Вишневий Діл” (Луганщина), і “Вівсяники” (Вінниччина, Кіровоградщина, Хмельниччина), і “Гречаники” (Київщина), і “Долинівку” (Донецька, Житомирська, Кіровоградська, Кримська АР, Одеська, Хмельницька області), і “Зозулинці” (Вінницька, Тернопільська, Черкаська області)… А ви кажете схід, захід. Та по всіх усюдах України українська Земля говорить однією українською мовою. Був період 70—80-х років минулого століття, коли на дорожних знаках раптом від Києва в усі боки комуністичні пігмеї понаписува-
Микола ВОРОЖБИТ, член Маріупольської “Просвіти”
Олексієнко — Олексєєнко — Алексєєнко Олійник — Олейнік — Алейніков Білик — Бєлік — Бєліков Дід — батько — онук
Ось така трансформація відбувається з українськими прізвищами протягом лише 3-х поколінь завдяки “плідній” діяльності вітчизняних паспортистів (я особисто був знайомий із Бєліковим). Чи це природно? Працюючи членом виборчої комісії на минулих виборах у Маріуполі, я встиг переглянути й зафіксувати лише третину переліли чужою мовою назви населених пунктів, спробувавши наступити українській землі на горло. І моя рідна Гутирівка значилась тепер на дорожному щитку замінником “Гутировка”, а сусіднє село Вітівка, дея колись кінчав семирічку, перекривили на “Войтовка”, ще одне сусіднє Бугаївка — на “Бугаевка”, Микільці — на “Микольцы”, Гребінківський на “Гребенковский”, Запсілля — на “Запселье”. Та земля вперто говорила своєю мовою, і згодом щитки довелося знову замінити на її мову. Земля перемогла! У нашої землі кожна зелинка має своє, українське, ім’я й відгукується на нього, віддячуючи землі-матері квітом, плодами. На цій землі ростуть, наприклад, квіти, яких ніде так не звати, як тут: зозулині черевички, волошки, петрів батіг, буркун, конвалії (а не ландыши), троянди (а не розы), деревій (а не тысячелистник), кручені паничі, півонія, жоржина, королевий цвіт… Земля наша рідна й до нас звертається своєю українською мовою, та тільки ж ми часто не чуємо її голосу, а якщо й відгукуємося, то чужою мовою, завдаючи неймовірного болю землі й предкам нашим, які спочивають у ній. Ми надаємося тому, щоб нас на нашій землі всяк зайда, як хотів, так і звав, тільки не нашим іменем: “Васілій”, “Пьотр”, “Сємьон”, “Павєл”, “Алєксєй”… Нам же однаково, хай хоч і горщиком назвуть, тільки б у піч не сунули. “Малороси”, хай і так. “Хохли”, хай і хохли. Земля ваша, кажуть нам, — “Хохляндія”. Хай і так! Ха-ха-ха!..
Та що це з нами діється? Ми ж таки від цієї землі уроджені, які оті “волошки в житі”, “зозулині черевички”, “королевий цвіт”, “кручені паничі”. Паничі! Чуєте?.. Ми ж теж мислячий очерет (кажуть філософи), діти цієї землі. Чому ж таки ми не говоримо мовою своєї матінки-землі, ходячи по ній, рідній, споживаючи її картоплю (картофєль, — говорячи вашим тепер “вторим родним язиком”), цибулю (лук), часник (чєснок), квасолю (фасоль), порічки (красную смородіну), полуниці (клубніку), кавуни (арбузи), гарбузи (тикву)… Як ми переконалися, наша рідна земля споконвіку всуціль говорить кожним сільцем, містечком і містом, співом кожного птаха, ростом кожної зелинки своєю, даною їй природою і Богом українською мовою. Нашій землі-матері боляче слухати нас, її українців, чужомовних, чужодухих, ґвалтованих завойовниками нашого духу, запроданих чужому, ворожому цій землі языку. Коли ж ми почуємо стогін рідної землі й повернемось усі поголовно у свою, українську, святу, бо від Бога одержану предками нашими, мову?! Поки ми не заговоримо всуціль українською громадою від малого до старого (так, так, і старого!) рідною мовою, не бачити нам щастя на своїй землі (бо й вона ж через нашу національну недолугість, недорозвиненість нещасна), не скинути нам чужого колоніяльного ярма. Хтось, може, скаже: чого ти, чоловіче настирний, хапа-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
