Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Очевидець і літописець · “Хіба хлопаки винні, що їм так розповідають про упівську криївку?” · с. 8сторінка оригіналу ↗

«Тільку ві Львові!» Ложка дьогтю, або Яким героям «слава»?

Слово Просвіти, №06 за 2013 рік

Не збиралася я взимку до Львова, та доля подарувала кілька святкових незабутніх днів. Хоча Львів сам по собі — це свято, яке завжди зі мною, як Париж з Ернестом Гемінгвеєм. А тут моя добра посестра по перу, відома письменниця Марія Людкевич відзначала свій ювілей, на який запросила і мене. Серед спогадів того вечора — імпровізована письменницька коляда, нова поетична книж' ка Марії під назвою “Спитати в янгола”, виступи легендарних Ігоря Калинця та Романа Луб' ківського, “дзвонарів” Юрія Коваля та Романа Дідули, голови ЛОО НСПУ Ярослава Камінець' кого і Петра Шкраб’юка, скульптора Ярослава Мотики і молодої скрипальки Лариси Людке' вич. Такі свята вже не належать особисто ювіляру, вони стають артефактом літературно' мистецького процесу не тільки Львівщини, а й усієї України. Серед атракцій, які мріялося відвідати в місті левів, соборів і кав’ярень, був, як значиться у рекламі, “концептуальний авторський ресторан “Криївка”. Бачила в Інтернеті світлини сти' лізованого під бункер дизайну — дерев’яні столи й лави, бандерівська символіка, листівки і газети, металеві кухлі, декорації та утвар часів УПА. Хотілося відчути атмосферу. І ось я у Львові, Ринкова площа, 14, разом із друзями. Про цю пригоду розповім докладніше, бо во' на мене дуже вразила. Леся СТЕПОВИЧКА, письменниця, позапартійна українська націоналістка, Дніпропетровськ—Львів У дерев’яні двері старовинного будинку cтукають туристи, ціла група. Відчиняється віконечко, чоловік у формі вояка УПА питає пароль. Туристи знають його від свого гіда, “Слава Україні!”, їм відповідають “Героям слава!” і… слідом за цим гуртом і ми переступаємо поріг знаменитої ресторації. Роззираємося. Вільних місць практично немає. Жінка-гід різкуватим голосом, намагаючись бути почутою серед людського гамору, починає екскурсію: — Друзья, поздравляю вас, вы в знаменитой партизанской землянке, которая по-львовски называется “Криивка!” — А что это слово обозначает? — питає молода туристка. — “Криивка” — от слова “скрываться”. Взгляните направо! Это шинель, в которую одевался боец. — Так це ж шинель бійцякрасноармійця! Тільки без погонів! — здивувалася я. — Бійці УПА носили фуфайки. — Все военные шинели похожи друг на друга! Главное, что вещь из той эпохи! — відреагувала гід і продовжила: — А вот круглая металлическая каска партизана! — А хіба то не німецька каска? — не втрималася я знову. — Бійці УПА носили кашкети з козирками! Гід невдоволено скосила на мене очі, але промовчала. — А это ветка с петлей. На ней подвешивали и казнили врага, попавшего в руки бойцов, — продовжила вона. “Вєтка!” — це вона що, про нашу гілляку!? Я поглянула в той бік, куди було показано. Зі стіни стриміла гілка, до якої додавався цілий стенд з інформацією на тему “Гілляка”. Сміх та й годі. — А это самогонный аппарат! — показала вона на невідомий прилад із кількома сучасними датчиками. — Партизаны гнали самогон и согревались им после боя. — О, клево! — вигукнув довготелесий турист. — Скажите, а девушки у бойцов были? — Конечно, связные. — О, жесть, я бы сам не прочь пожить в таком подполье! — реготнув його товариш. Чи гнали повстанці бімбер? По-моєму, “гнала” ця цьоця-гід. Чи вживали його бійці УПА? Я ніде про це не читала. Навіть якщо й вживали, то не так розв’язно, як це може комусь здатися. Закортіло сказати цим цибатим телепням: “А ну замкніть бузю! Заткайте писки!”. Та хіба хлопаки винні, що їм так розповідають про упівську криївку? — А вот обрезы, из которых расстреливали противника. Можете подержать их в руках и сфотографироваться! — дозволила гід. “Обрєз”! Це вона про повстанський кулемет! Я на мить взяла до рук знаменитого трофейного “машингвера”, а якщо зовсім точно, німецькою — Mas- chinengewehr’а. Він виявився таким важелезним, що ледь не вислизнув із рук. Як їх тягали на собі зовсім молоденькі або не дуже молоді повстанці, як же тяжко це було, певно кілограмів із десять один важить! — Пройдемте дальше! — сказала гід, затуляючи спиною (можливо, ненавмисне?) велике фото, на якому зображено Головнокомандувача УПА, генерала Романа Шухевича з групою повстанців. Навколо все пило, їло, розважалося. Серед ресторанної вакханалії їдла-питва-балаканини присутність цієї світлини, святої для кожної нормальної української людини, здавалася нереальною, неможливою, несумісною з гастрономічним балаганом. Які вирази облич у вояків, які очі — цю чистоту, це молодече натхнення, цю виснаженість не можливо ні зіграти, ні підробити. На світлину провідника Степана Бандери теж ніхто не повернув голови. — Шановна, ви хоч би на фото звернули увагу туристів, імена бодай командирів УПА назвали! Вони ж перед нами! — вже відверто “наїхала” я на гіда. Вона не відреагувала на мій пристрасний заклик або вдала, що не чує, і повела групу далі, в інші відсіки криївки. Щось іще дорогою плела про побут “бойцов”, показувала валянки, старий радіоприймач, розсипані на підлозі гільзи, мішки і ящики зі зброєю. Яких бійців, якої війни, якої армії, якої країни? Чи вона сама хоч знала про це до пуття? — А вот, обратите внимание, — зупинилася гід біля столика, за яким відпочивали хлопець і дівчина, — это любимое меню партизан: полметра колбасы! — Класс! — захоплено вигукнув довготелесий. — Недурственно! — підхопив його товариш, ковтаючи слинку. Аж раптом у “Криївці” залунала музика, дорога моєму серцю колядка “Добрий вечір тобі, пане господарю!” і її підхопило багато гостей за столами. Туристи й деякі гості за столами дивилися здивовано на співаючих. За цю сцену можна було багато віддати. Так співають — “Тільку ві Львові!”. Але екскурсія закінчилася, місць не було, щоб сісти, і група потягнулася на вихід. Немов загіпнотизована, я йшла за гідом, не в змозі відірватися від неї. Немовби вона була змія, королева нового року, а я — якийсь приголомшений український кролик. Ми вийшли у під’їзд. У мене всередині кипіло від обурення та образи, неначе мені плюнули в обличчя. Я не могла подарувати їй невігластва, мусила з нею перекинутися бодай словечком. Тільки-но я зібралася з духом, щоб сказати туристам, що все почуте маячня, як гід усміхнулась: — Не расслабляемся, друзья! Сейчас мы поднимемся по лестнице на один этаж, я хочу вам показать любопытное местечко — как выглядит современная коммунальная квартира. — А что, во Львове есть еще коммунальные квартиры? — поцікавився хтось. — А то, еще какие! — пирснула екскурсовод і по-свійськи натисла на ґудзик дзвінка квартири № 8. У відчинених дверях з’явився напівсонний господар у домашніх капцях і халаті. Позіхнув, чемно прикривши рота долонею. — Добрый вечер, я сегодня не одна, — вишкірилася гід. — Сейчас, минуточку! Вони перемовилися кількома словами і двері знову зачинилися. — Товарищи, прошу собрать по гривне, а то как-то неудобно, завалим к людям, а они уже отдыхают, — звернулася вона до туристів. Усі скинулися по гривні. Та по хвилині жінка передумала: — Ай, ладно, заберите свои

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин