Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
10 Слідами наших виступів · “У світовій політології не заперечується твердження, що нації творять національні поети і національні історики”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Моя цеглинка у підмурівок істини української історії, або Проти «бур’янів» в українській історіографії

Слово Просвіти, №06 за 2013 рік

Це мій відгук на статтю В. Абліцова “Правд” багато, істина — одна (Як фірма “Толочкофф і Син” нагнітає українофобію)” (”Слово Просвіти”, ч. 50 за 2012 р.). У ній я торкнуся трьох, на мій погляд, найважливіших проблем, що їх порушив у своїй публікації автор. Ольга БОРИСОВА, доктор історичних наук, професор Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка, член обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” Про українську історіографію та “бур’яни” у ній У світовій політології не заперечується твердження, що нації творять національні поети і націо нальні історики. Політики й державці до цього процесу долучилися значно пізніше виникнення націй. В Україні єдиної політичної нації і нині не існує. Досить подивитися на жалюгідний стан українських національних поетів і істориків (разом зі шкільними вчителями історії), щоб зробити належні висновки, як і зрозуміти, що такий стан цих двох найважливіших у справі націотворення прошарків національної інтелігенції замовлений. І мета замовлення — щоб в Україні єдина політична нація не постала ніколи. Тож ясно, чому в українській історіографії сьогодні так багато “бур’янів” — вони виростають там, де нічого не культивується. Їх треба вирубувати, але це вже має стосунок до процесу тієї ж культивації. В Україні ж її ніхто й досі не збирається проводити. А цей процес розпочинається з виявлення і персоналізації “бур’янів”, тому В. Абліцову треба було не натякати обтічно, що батько й син Толочки “на українській науковій ниві віддають перевагу насамперед “вирощуванню” бур’янів”, адже, по-перше, бур’яни ніхто не вирощує — вони самі вилазять, а по-друге, — ті “бур’яни” в українській історичній науці мають свої конкретні імена, які слід називати. Отож якби в нас була національна історіографія як така, то жоден міністр освіти не зміг би диктувати історикам, як їм треба працювати, що писати та казати дітям. Але ж чи може постати будь-яка національна історіографія на полі тотально сфальсифікованої національної історії та ще й за умови, коли кращі квіти на цьому полі знищені “бур’янами”? Процитую Сергія Білоконя (“Чи маємо ми історичну науку?”, Наше минуле. — 1993. — Ч.1/6/, с. 4): “Історію України спіткала та ж сама доля, що й генетику та кібернетику: як науку її було заборонено. Тяглість її розвитку перервали, винищивши цілу генерацію фахівців. (Підірвано її майбутнє, оскільки за останні десятиріччя загинуло безліч історичних джерел). Замість науки “історія України” під тією самою назвою створено пропагандивний апарат, що деформував суспільну свідомість. Дуже ймовірно, що підказка про так звані “білі плями” історії — підступна й фальшива. Гадаю, ми не маємо жодних білих плям: ідеться про цілковито сфальшовану картину, яку треба малювати заново. Зараз потрібний час не лише для того, щоб відкрити перед аудиторією пожадану “правду про нашу минувшину”. Це зробить звільнена наука, але науку ще треба відтворити […]. Як можна сподіватись на міцну будову, коли в неї пошкоджено і недоглянуто підмурок? Що можна перебудувати там, де ще не будували?” Тож якщо генетику й кібернетику в СРСР таки реабілітували, то українську історію сфальсифікували тотально. Тому що СРСР був однією з форм російської державності, а вивищувати російську державність завжди можна було (і є!) тільки за рахунок приниження державності української. І це не було змінено в незалежній Україні. Правда, були спроби. І старший Толочко (Петро Петрович) теж брав у них участь. Еге ж, коли це було вигідно: коли Президентом України був Л. Кравчук. П. Толочко 1993 р. брав участь у телепрограмі “Українська Атлантида” на УТ-1, де багато чого проукраїнського говорив, використовуючи дані міфології. Але згодом, коли президентом став Л. Кучма, це стало невигідно, він замовк про “українську Атлантиду” і віддрейфував аж до безсоромно вірнопідданої міністру Табачнику “Истории Украины” розливу 2010 р. Ми, історики, відразу дійшли висновку, що через кілька років слід очікувати вже “Историю Малороссии” від Петра Толочка. Але помилилися: така “історія Малоросії” тією ж російською мовою таки з’явилася, але з-під пера Толочка Олексіясина. Утім, переплюнути іншого “бур’яна” — О. Бузину фірмі “Толочко & Толочко” не вдалося, бо той написав про Малоросію раніше, брутальніше й ганебніше, ніж вони. Про боротьбу за “Київську спадщину” в українській історіографії Не тільки від О. Толочка, ай від інших можна почути, що в українській історіографії довгий час не було традиції вести початки української історії від Київської Руси, тож цього не слід робити й нині, бо це вже буде штучним. Справді, своє нинішнє місце Київська Русь посіла в будові української історії досить пізно. Відтоді боротьба за “Київську спадщину” є чи не найголовнішою темою української історіографії, і ця боротьба триває й донині. Але все одно правдою є те, що українська історія виникала й утверджувалася як окрема дисципліна без опори на Київську Русь. Вона довго існувала та обходилася без Руси, цілком задовільно вирішуючи завдання формування національної свідомості українців. Чому? Що сталося? А ось що. Коли в лютому 1818 р. у продаж надійшли перші примірники “Истории государства Российского” М. Карамзіна, молодий літератор Олександр Пушкін хворів. Він прочитав усі вісім томів “в постеле с жадностью и со вниманием”. Він згадував ефект, справлений історією на публіку: “Все, даже светские женщины, бросились читать историю своего отечества, дотоле им неизвестную. Она была для них новым открытием. Древняя Россия, казалось, была найдена Карамзиным, как Америка — Колумбом. Несколько времени ни о чем ином не говорили”. Так відбулося бурхливе народження історичної свідомості російської нації. При цьому історична свідомість українства тоді ще перебувала в колисці козацтва. Деякі науковці твердять, що й етнонім, пов’язаний із Руссю, російська нація тоді ж в українців і забрала. Не згодна з цим принципово. Етнонім “руси” пішов у небуття, адже етнонім “русскіє” — це прикметник, а не іменник, і відтворював він відносини підлеглості часів до і після виникнення Київської Руси. Адже до того, як предки росіян почали платити данину Олегу, вони платили її хозарам. Погодившись платити Олегу, оскільки той був рус, вони стали “руськими”, а до того були “хозарськими”. Тож забравши на початку ХІХ ст. “під себе” Київську Русь, росіяни, тим не менш, не змогли “експропріювати” ще й давній етнонім. Відсутність тогочасних “протестацій” українців на факт “привласнення” росіянами Київської Руси свідчить про те, що вони не бачили нічого загрозливого в тому, що раннє минуле їхньої території стало частиною історії “великоруської”. Адже протягом ХVІІІ ст. “малоросійська” історія була сконфігурована так, що в ній не знаходилось місця для Руси. Українська історія в цей час мислилася як історія “козацька”, тож хоч би яким давнім було коріння “козацького народу”, така історія не могла мати нічого спільного з “князівською” історією Руси. Дві схеми історії — великоруська і малоросійська — вільно “розминалися”, не конфліктуючи між собою. Адже особливе становище козацьких еліт і їхній статус в Російській імперії ніяк не могли бути легітимізовані апеляцією до часів князя Володимира чи Ярослава; їхнім джерелом служила особлива історія — історія козацтва, з якою ототожнять українське минуле козацькі літописи. Так на деякий час києво-руська історія “зависне” без продовження. Але лише на деякий час. Із кінця ХVІІІ ст. розпочнеться знамените “відкриття” росіянами України й особливо Києва — шляхом подорожування й початку розкопок. Росіяни будуть зачудовані “тихим раєм” живописної “Малоросії”, а стародавність Києва їх вразить назавжди. Утім, про наслідки такого “зачудовування” сказав Тарас Шевченко у знаменитому вірші “Розрита могила”. Тоді й почнуться пошуки зв’язку з Київською Руссю, а вже коли вийде “Історія” М. Карамзіна, росіяни у Києві знайдуть “свій Рим”. Вони не віддають його й дотепер — скоро зведуть нанівець навіть таку бажану ще донедавна “українську газову трубу”, але Київ як Місто-Апостол вони не віддадуть ніколи. І пояснення цього цілком прозаїчне: згідно з християнськими канонами (нагадаю, що Москва творила навколо себе імперію на засаді ідеології “Москва— Третій Рим”), “збирати землі” має право тільки Апостольська церква. “Собіраніє зємєль” є головною російською державотворчою ідеєю; апостол же Андрій Первозванний з учнями, як відомо, “ходив” у Київ. Тож “без Андрія” яка Російська імперія з центром у якійсь Москві може бути? Все логічно. Коли ж українці у другій половині ХІХ ст. схаменулися, про що свідчить відома дискусія між Максимовичем і Погодіним, було вже пізно — молода російська нація вирвала “з-під” українців Київську Русь, залишивши їх без підвалин їхньої історії. Тож неважко зрозуміти, що боротьба за “Київську спадщину” в українській історіографії є головним фронтом боротьби за українську державність. Адже без Києва й України як терену місії “Скіфія” апостола Андрія Первозванного ніякої Російської Імперії як такої, “справжнього Риму як Єдиного втілення Спасіння”, бути не може апріорі. Як ефективно захистити схему “руської історії” М. Грушевського? Справді, у “схемі руської історії” М. Грушевського наступником Київської Руси виступає не Володимиро-Суздальське князівство, потім, природно, Москва (як стверджувала російська імперська історіографія), а Галицько-Волинське, а за ним — Запорозька Січ. Утім, якщо залишатися на національно-державницьких позиціях, як це є й досі і в українській, і в російській історіо графіях, то не переспорити одне одного довіку. Я пропоную взяти за основу династичний принцип. Власне, він і був визначальним у часи Середньовіччя. Як “точку опору”, що допоможе нам зробити необхідний переворот в історіографії проблеми “Київської спадщини” вже у схемах “руської історії”, візьмемо воєнний конфлікт між Руссю і Східною Римської імперією (так називалась ця держава) 1043 р. У цей час великокняжий стіл у Києві посідав Ярослав, син Володимира Великого. Ще відомий радянський славіст Г. Літаврин заявляв, що то був кардинальний поворот у стосунках обох держав. І це відбулося тоді, коли імператором став Константин ІХ Мономах. Правда, як зауважив візантійський історик М. Пселл, руси почали думати про похід уже з правління Романа ІІІ (1028—1034 рр.) — “коли завершилася шляхетна влада”. Це дуже важливо. А тепер “розкручуємо”. 1. Дослідниця собору Святої Софії Київської Надія Нікітенко, яка не тільки отримала блискучу перемогу над старим Толочком, довівши, що Собор був заснований не 1036 р., а 1011 р., завдяки чому 2011 року було відзначено його 1000-річчя на державному рівні, а й своїми дослідженнями розписів і написів собору ствердила, що низка важливих фресок зображає сватання князя Володимира до принцеси Анни. Важливою є сама присутність цієї теми на стінах собору, що був резиденцією Київських митрополитів, якими часто були греки і вже тільки своєю присутністю освячували правдивість зображеного на стіні собору дійства. Сиділи тут і мовчали. Отже, визнавали… 2. Анна була не простою принцесою, а Порфірородною. Той же, хто народився у Порфірі під час правління його імператорських батьків, володів незаперечним правом на престол. Анна ще й була коронованою — якраз перед укладанням шлюбу з Володимиром. Як стверджував М. Грушевський, Володимир разом із рукою царівни отримав корону кесаря — як і нормандські королі Роджер ІІ, Вільгельм ІІ, угорський принц Бела-Олексій, породичавшись із династією Комнинів. Але я переконана, що претензії київських Rex-ів були більш значними, ніж у якихсь європейських dux-ів, і мали підстави, адже не випадково грецький (!) топарх у “Записці” кінця Х ст. ще й до офіційного одруження Володимира з Анною називає його “базилевсом”. Важливо й те, що Володимир одружувався з представницею Македонської династії. Але це — теж окрема тема, бо в центрі нашої уваги зараз стоїть Анна. І тут відзначу, що, як твердив А. Каждан (Н. Нікітенко “Свята Софія Київська: історія в мистецтві”. — К., 2003, с. 131), доведеним можна вважати лише один русько-візантійський династичний шлюб — Анни і Володимира, бо згодом М. О. Максимович М. С. Грушевський

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин