Національна премія · “З Дочинцем відбулося те, про що не перестають мріяти всі автори — він став знаним”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
М Мииххааййллоо ССЛЛААББО ОШ ШППИИЦЦЬЬККИИЙЙ:: «Це вже окремий материк»
Слово Просвіти, №06 за 2013 рік
Йонко приймав від людей (де ще тоді були австрійці і шведи?!) ягоди, гриби й шкури. За ними приїздили зі степів машини, повні соняшнику. Потім баби стояли з мішками по базарах і вокзалах, продавали насіння в пакетиках із газет. Повсюдно стояли, аж до Москви. Йонко підбив голову колгоспу завести звіроферму, шити рукавиці, плести кошики, мотати трансформатори, збирати транзистори, чавити вино з яблук. Людей на роботу звозили з десяти сіл. На їхні обійстя приходили чужі люди в пальтах, радилися під деревами, хитали головами, махали руками, тупали ногами. А Йонко мовчки слухав і їв сливи. Кидав у траву кісточки і кілька слів для прибутніх. І вони відходили, притихлі й запалені примарною надією. Приходили румуни, грузини, цигани, євреї. Діти чули, як батько розмовляє зними не по-нашому. А “Волги” і “бобики” бігали понад Рікою, як насолені. Десь невидимо крутилася загадкова громіздка й потужна машина, а іскри до її мотора висікалися тут, у затінні кудлатих лерх, під сивою смерековою стріхою… І от знагла голів колгоспу і сільради, а заодно й в’язку районних начальників, посадили. Прийшли і до Йонка, нервово щось випитували. А він щиро сміявся і знизував плечима. Зробили обшук, пересіяли зерно, перетрясли оборіг і пішли. Грошей у хаті не було ніколи. Зате всі були вбрані і ситі, мали доглянуту худобу. Йонко ще в концтаборі навчився обходитися без грошей. Не гріли його гроші. Може, гріло щось інше. Якщо гріло. “Мені не треба дев’ятсот. Мені досить двічі по двісті і раз п’ятсот”. Така була в нього приповідка. Після арештів чужі перестали являтися. Вибирався в світ час од часу сам Йонко. І привозив крупи, цукор, макарони, олію, ящики горілки. Спочатку машиною, а відтак у руках і на плечах. Це був уже інший Йонко. Не той, що завжди сміявся. Він мав світлу го-
Ще якихось п’ять-шість років про Мирослава Дочинця чули хіба що на Закарпатті. І лише з появою його дебютного роману “Лис у винограднику” ім’я автора легко переступило межі Закарпаття — твір читали в усій Україні. З Дочинцем відбулося те, про що не перестають мріяти всі автори — він став знаним. Уже перший роман виразно засвідчив його потужний творчий потенціал і поставив на чільне місце з-поміж тих, кого називають надією нашої прози. Я вже писав, що “Лис у винограднику” — це твір для всіх. Кожен прочитає в ньому своє. Той, кого цікавить лав сторі, зустріне її у цьому творі. І виписана вона напродив поетично й психологічно глибоко. Читаючи її, я пригадав Фіцджеральдову “Ніч лагідну”. Той, хто цікавиться авторовими літературними переконаннями та симпатіями, одержить у відповідь майже цілий літературний маніфест. Немолодий письменник у романі звіряється головному героєві у своїх творчих переконаннях і навіть пояснює йому, чому Коцюбинський — великий майстер літератури. І сам Дочинець, узоруючися на Коцюбинського, демонструє в “Лисі…” яскраву стилістику. Його фраза несе в собі й динаміку, й музику, й барву. Той, кого цікавить соціальна точність зображення й діагноз суспільству, також знаходить усе це в творі. І — не тільки це. Фрідріх Шлегель наголошував, що роман — найуніверсальніший жанр літератури. І Дочинець блискуче те потвердив своїм “Лисом у винограднику”. Він створив роман, у якому є якщо не все, то майже все. Довго йшов до свого першого роману Мирослав Дочинець. Багато часу й сил віддав він журналістиці. Пробував себе в гумористиці, писав короткі новели, афоризми, створив надзвичайно цікаву документальну книжку “Многії літа. Благії літа” про народного філософа-довгожителя Андрія Ворона, який ділиться з читачем не тільки рецептами здорового харчування чи високоморальної життєвої поведінки, а й цілою етично-філософською системою. Ця книжка й донині, коли вже неоднораз перевидана, не втрачає своєї популярності. Її читають і перечитують, її дарують, про неї говорять. Гадаю, що саме Андрій Ворон з усіма його етичними імперативами та драматичною біографією став поштовхом до народження Дочинцевого “Вічника” — роману не подібного в українській прозі ні на що і ні до кого. Цікавий феномен. Окремими сторінками “Вічник” перегукується то з “Робінзоном Крузо” Даніеля Дефо, то з “Дерсу Узала” Арсеньєва, то з Михайлом Пришвіним, то з Руссо, то з Дочинцевими ж “Мнолії літа. Благії літа”. Зрештою, талановиті твори завжди перегукуються один з одним, анітрохи не втрачаючи своєї оригінальності, хоч і бувають подібними один до одного, як у зовсім іншому сенсі подібні один до одного твори посередні. Справжня література має ту особливість, що кожен її новий твір неодмінно кореспондує з тими, що вже в ній є, рецепційно перегукується з ними і мовби підсумовує їх. “Вічник” — це й роман-одіссея, і роман виховання, і роман-диспут. І суцільний монолог його героя Ворона (Вороном його пойменовано не випадково, бо цим автор відсилає читача “Вічника” до “Многії літа. Благії літа”, наголошує на генетичній спорідненості документального твору й художнього роману). Цей монолог про людську природу і про те, на чому ж тримається світі людина у світі, викликає в пам’яті монолог героя роману боснійця Меші Селімовича “Дервіш і смерть”. Отак несподівано талановитий твір українського автора “підмикає” читача до інтелектуального поля всієї літератури. Ще не встигло затихнути відлуння появи “Вічника”, як з’явився Дочинців “Криничар”. Також принципово новаторський у плані авторських ідей твір для української літератури. Так оголено й гостро питання про гроші й матеріальні блага — як про важливу енергію для людини і як випробування ними — здається, в нас не ставив ніхто. “Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії” (такий підзаголовок має “Криничар”), міцно заземлений у суто локальну фактографію, міцно вписаний у контекст епохи, всі її тектонічні зрушення виразно вилунюють і в мукачівських сюжетах. Маємо той самий художній ефект, що й у Фолкнеровій Йокнапатофі чи Маркесовому Макондо. Суто локальний матеріал, підкреслено місцева історія вплітається оригінальною мелодією до світового оркестру. І ось Дочинець пропонує вже фрагменти свого четвертого роману “Горянин. Води Господніх русел”. Та ж міцно збита, почасти “окована” запахущими діалектизмами фраза, те ж, сказати б, зернисте, багате фактурою письмо, пересипане вигадливою психологічною деталізацією. І знову — Мукачів, знову його колоритна і строката людність, а поміж неї, як і в усіх попередніх творах, — дивак, ба навіть благуватий розумом почвара, якому судилася така лиховісна життєва одіссея, в якій він одержить не тільки зовсім іншу собі подобизну, а й збагне ту суть речей у світі, яку за інших обставин навряд чи збагнув би. Знову ж роман-доля, роман виховання. Але й водночас роман-міф. Міф, бо тільки в ньому може бути така метафорична глибина художнього узагальнення і яскрава символіка. Це справді дивовижне поєднання: з одного боку — реалістично точне, з експресіоністично загостреним промальовуванням сцен і деталей, а з другого — тотальне узагальнення, переведення всієї оповіді в узагальнений план легенди чи притчі. Така особливість прози Дочинця, що стала помітною у “Вічнику”, ще більше кристалізувалася в “Криничарі” і, здається, далі посилилася в цьому романі. Схоже, що це теж стало однією з прикмет його прози. Прози, яка на очах стає окремим материком нашої літератури.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
