Національна премія · “Юрій Буряк — несподіваний, непізнаваний, самобутній, глибокий, масштаб якого співмірний визначним поетам сучасності”. Павло Мовчан · с. 14сторінка оригіналу ↗
Ю Юрріійй ББУУРРЯЯКК Із семикнижжя поезій «Амальгама»
Слово Просвіти, №06 за 2013 рік
Поміж троянд і сукулентів
І
Дивився на годинника і переводив стрілки, А погляд застигав на гілці, схожій на дубову, Та це був європейський клен, а за парканом — Клен галікарнаський. Їх роз’єднали, щойно Посадивши, ще на початку минулого століття; Там рифлені тополі італійські (тепер де Ресторан “Велюр”) й робінії з великими Квітками, ніжнішими, ніж цвіт акації звичайний. Тепер до діла. Скло вікна, промите зливою, Зір переводило убік реліктового клена, що Ріс посеред папоротевих, просто обіч, поряд З червоностовбурною горобиною, сік якої Схожий на людську звичайну кров; всіх інших Персонажів веґетативних — із Роксбурґа Шипшиною, з ліріодендроном, тюльпанним Деревом, каштанами зі старожилів залишимо
ІІ
У спокої до часу. Дрозди і білки, сойки, Дятел (не сирійський, а зелений, з червоним Гребінцем і голосом глухих лісів), метелики, Малинівки і горихвістки давали зорові поживу І відвертали від сумних думок, а їх було — хоч Греблю з них гати! Тож іноді зір застигав на Точці, і тоді з’являлися видіння: день соняшний І річка степова, і відчуття блаженства (stop!), Гіпноз минулого — так, мовбито із пащі часу Стирчали ніжки жабеняти, а полоз із незмигними Очима, прекрасними і сповненими насолоди, Заковтував цей день й не відпускав його очей, В яких метафора була позбавлена жорстокості Такої, насичена жіночністю, увагою, любов’ю (Так йому здавалось); і так подовгу очей не зводив З клена Фоміна, з ділянки папоротей із таємничим Папоротевим квітом, який він бачив (і не раз), Десятиліття живучи поміж троянд і сукулентів, В оточенні дроздів, котів і білок. Коти — єдине, Що нагадувало про хижацький світ за садом, Поза садом, за межами, позначеними ліхтарями З чавуну, прикрашеними де-не-де такими ж Маскаронами із буклями Зевеса, відкритим ротом, Що втілювали жах: революцій, війн, погромів — Ті хвилями проходили над садом, не зачіпаючи Його єства. Ба, навіть гінґо, спиляні на дрова Під час облоги Києва, зросли із пня безсмертним Інь і янь, як у буддійськім храмі; тут усе Відроджувалося й мало відродитися єство його, Яке згоріло, випалене дотла обвалом із видінь, Які раз по раз іще з’являлися під полозовим Оком у склі, промитім зливою, в саду. В саду…
III
Лунають кроки в пам’яті моїй… Т. С. Еліот
В один кінець, що завжди є присутній, ми йшли В один кінець — між тим, що вже було, і тим, що Бути лиш могло б… і дрізд лякливий був нам За провідника, як Дантові — Вергілій, ми йшли В чагарниках, і дрізд (насправді він боявся за пташат) Відводив нас від дрозденят у хащах; ми йшли Із того часу, що явився у спекотний день над берегом Орелі, день, переповнений тим, що спиняє мить. У час поміж троянд, кизилових і хвої, і рододендронів, З усього світу зібраних, утім, уже одквітлих І з тяжким духмяним духом на межах дурману, Поміж магнолієвих, що уже замкнулися для бджіл І для очей цікавих; у світ дітей, що стали підлітками І на галявині між сосен сновигали і сміхом Виринали з примерзлого і всохлого каркасу І піній зі стежками смолистими проворних білченят; Над плесом із чорнот зеленого латаття і тритонів Із написами золотом по допотопних спинах, Де я прочитував родинні монограми гілок Шляхетних наших родоводів; і це було на думці, Коли на коліщатах наш нащадок юний з гори З’їжджав і розвертався на швидкості, я зауважив Як вправно володіє тілом, зрізаючи кути Евкліда в просторі безмежнім поміж троянд і сукулентів.
IV Смараґдом сяяла на сонці смола шишок і смерчі Батьківщин усіх рослин з усього світу горнулись
До ліщини, а та схилила віття понад плесом басейну Із тритонами; і хаос первісний на круги повертався Через город з троянд і польових ендеміків, над Головами равликів зі спомином орільським до Вікна, промитого очисною сльозою. Порожніми Алеями я сад перетинав і йшов у той кінець, де те, Що вже було, навіки з’єдналося з присутністю того, Чого ще не було, а бути б мало… Поміж троянд і сукулентів.
V
“Ідіть, ідіть, ідіть”, — сказав нам птах, бо людський рід не може знести дійсности… Т. С. Еліот
І він перелітав з чагарника на білокінчикові кущики Рослин з табличками на грудях, неначебто поховано Було під ними якісь давніші почуття, якісь абстракти, Абсолюти, на буття надія мертвого каміння, яке імітувало стовбури дерев. “Ідіть, ідіть!..” — подалі від гнізда, якщо ви втратили Своє гніздо, мого не руште: “Ідіть, ідіть!..” — аж до розриву Голосників пташиних — так дятлиха кричала на березі, Поки висиджувала дятленчат… з трави від польових ендеміків — Смішки летючих дитинчат з насіння їхнього із білих Парашутів, смішки шибайголів і шалапутів, не з дійсности… А з того, що могло б, якби не втрутились Верховний Вседержитель І нікчемний — можливо, одночасно, творці і руйначі Реальностей — того, що ти крізь шибу постеріг між європейським і галікарнаським кленами, о проклятущий ріг! Ти роз’єднав братів По виду… не перекинетесь своїм слівцем шумливим, доки світу!
VI
Ой у лузі в Базавлуці козак помирає… З пісень про козацьку смерть
А та ріка була із сонячного світла і звалася по-тюркськи Базавлук*, один кінець якого упадав у Луг, а з нього У Дніпро, а другим торкався кристалічного щита, Що підминав наш степ, сей щит з урановим осердям Від Урана і від племен Турана, від іраномовних скіфів, Котрі лишили по собі ці стоси міфів із води і сонця, Ти припадав до ополонки, прорубаної в часі, до віконця У заростях виткого винограду, який чомусь був названий Дівочим. Дивився на алеї, на басейн, на Лєдоховського В цементі, “засумованого” часом, на адміральський дах У вигляді кокарди і на летовище з “конкордом” готелю “Ibis” проти “Калібану”, і з “боїнга” на вечорову панну, Котра, мов дріж хребтом, алеєю нічною ходила слід у слід З примарами нічного саду, де попід вербою японською Дзюрчав ручай мелодією степовою: “Ой у лузі в Базавлуці Козак помирає…” Поміж троянд і сукулентів.
VII
Час сходження і час падіння, поміж якими три десятиліття Являється тобі солдат Суворова, що переходить Альпи, Ти прориваєш чагарі і випадаєш в простір дня, в геометричні Побудови креслень, теорем, рівнянь Евкліда. Проте лиш рух Запам’ятався, рух скажений на пару з кимось із наближених А. Т., але внизу — летейська тиша. Хіба що, ну хіба що — Пістоль, мушкет чи ґвер ти заряджаєш і грозишся у щупу Розрядити одному стукачеві, що з переляку маску свою Скинув, якраз напроти входу до амфітеатру. До патефона На високій тумбі А.Т. підходить, як піаніст Башкіров із почту Короля Іспанії підходив до фортепіано, і пальцем Башкірова Знімає з патефона кришку, на себе тягне машинерію “комбайну”, Прикидану тисячолітнім пилом, і, як Башкіров, кришкою рояля Над клавішами патефонний устрій розгойдує ривками спересердя. І пил століть здіймається над ним і осідає вже під супровід мелодій, Що линуть із усіх шпарин і дір, і накладаються шарами на взір
Комп’ютерних на слух, на зір, на простір і на час. Тоді й розплющуються Очі, і триває павза, щоб знов поповнить лави Екстремалів суворовської армії у Альпах, зустрітися з гаркавим Стукачем і вигавкатись люттю, послухати Утьосова нарешті, Припавши до шпарини в подобі музикальної шкатулки З Башкіровим, котрий живе у ній, як домовик у старосвітській скрині.
VIII
А той ставок водою був налитий сонячного світла… Т. С. Еліот
Покритий ряскою у заростях старих дерев бузку, Де рай був для метеликів ендемних, тут все було Едемне, і вписувалося до Червоних книг ще Спервовіку. А той ставок водою був налитий Сонячного світла. І того року на чужині далекій Померла та, котра в сітківці ока носила спомин Про осушений ставок, що співи пам’ятала Вимерлих пташок, занесених до Книг червоних, Щойно опанувала слухом світ і розрізняти Почала тонкі відміни — гру світлотіней у нічних Алеях, плями й звуки родинного маєтку у степу.
ІХ
В один кінець дорога — в нескінченність, Не можна повернутись в інший час, Немає там альтан, і нас Немає, дощ тупцює, певність Того, що він радіє, безпідставна: Абсурд того, що означав кінець, Настільки явним є, що віднедавна В безмежжя шлях є шляхом навпростець. Розрив поміж минулим і майбутнім Безоднями вже зяє поміж люду, Як поміж беззмістовним і посутнім, А люд перетворивсь на папірці, Рулони туалетного паперу (це після розпаду еСеРеСеРу), На шмаття паперових парій партій, Регіональних кланів і камор, болтів і гвинтиків (аби ж то членів!), На порожні мізки безбатченків-троцькістівбронштейністів, І ленінців, і сталіністів, і маоцзедуністів, андроповки любителів, Нових Рас-путіних на звалищах імперських, Приниження до виселень і примус ґвалтовний До розриву поміж минулим і майбутнім, До вибору між сутністю і порожнечею на користь Останньої, між смертю і життям — на користь Першої. Сей поступ — у зростанні ентропії, Занепад — у вирівнюванні і стиранні відмінностей, Час ваг і терезів, коли минули переваги, коли Минуле переважає над майбутнім, а майбутнє Втрачає слід минулого і губиться в безмежжі. Поміж троянд і сукулентів.
__________ * Сонячна вода (тюрк.).
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
