Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
2 Суспільство · “Будь-яка зрада за своєю суттю — ганьба. Та найганебнішою є зрада духовна. Зрада свого народу, його ідеалів, святинь…” · с. 2сторінка оригіналу ↗

Гниле коріння зради Історичний практикум

Слово Просвіти, №06 за 2013 рік

Євген ДУДАР Я не раз задумувався над природою зрад. І дійшов висновку, що від “невинного” нашіптування до смертоносних доносів — один крок. Якщо суб’єкт має нахил до підлості маленької, то прийде та чорна година, що він учинить щонайпідліше. Той, хто доніс сьогодні тобі на когось, завтра комусь донесе на тебе. У Радянському Союзі ситуативні нашіптувачі і штатні стукачі були в кожному колективі. Їх культивували, їх вишколювали, їх підгодовували, їх розплоджували. Як бацилу чуми чи холери. Увесь суспільний організм імперії був “зшитий” отим гадюччям. Фактично на ньому вся імперська система й трималася. Будь-яка зрада за своєю суттю — ганьба. Та найганебнішою є зрада духовна. Зрада свого народу, його ідеалів, святинь… “Ми принаймні ще довго не змогли б перемогти підпілля на Західній Україні, якби серед них не було зрадників… Правда, вся наша агентурна машина працювала на те, щоб у їхньому середовищі сіяти підозру. Підозра ж породжувала недовіру, а недовіра тягнула за собою самознищення і зраду…” Це одкровення одного “маститого” чекіста. Зрадники, запроданці, політичні повії є в кожного народу, на кожній землі. На поверхню вони виповзають найчастіше тоді, коли своїм тхорячим нутром відчувають, що є кому продатися. Коли на ту землю насуваються чужинецькі завойовники або захланні “родичі”. Але не кожен піде на зраду навіть у найбезвихіднішій ситуації, як і не кожен у найжорстокішому бою здатний стати героєм. Для цього мусять бути суттєві передумови і, мабуть, насамперед — генетичні. Якщо коріння здорове, то й древо буде здорове. Якщо в роду укорінена рабська гниль, то й крона буде із суцільних покручів. Дід був енкаведистським помелом. У роки голодомору вимітав людські комори і людські печі. Батько — архіваріусом КГБ. То чого ж дивуємося, що воно — голомозе й чортоподібне — виповзає на екрани телевізорів, на шпальти шовіністичних рептильок, опльовує українську історію, лицарів народного духу, наші національні святині? Потолочко української історії витолочує в Україні все українське, лиже гузицю московитському сатрапу, молиться на “останню психотропну зброю російського імперіалізму — Кирила”, бо має спадковий синдром “малоросійської ницості” і “сладкодрищенської рабської запопадливості”… Нащадок цього “вченого унікума” — потолочко другий — не лише успадкував обидві хвороби предка, а й переплюнув його своїм ідіотизмом. За його “дослідами” виявляється, що українці взагалі не мають щонайменшого стосунку до Київської Руси. Словом, ще й Росії отакусінької не було на світі, а цю територію вже заселяли “в е л и к о р о с и”. Це потім сюди наскочили “загарбники” з Карпат і все підпорядкували собі. Читаєш оте шизофренічне раболєпіє і стає гидко. Думаєш: чого ж ті українці так ненавидять у собі українця? Чого воліють бути паршивою гнидою чужинської воші, а не достойними представниками свого народу? Підгнило національне коріння? А може, його й не було. Природа дала лише ті корінчики, які тягнуть із землі рідної, з народу свого лише поживу утробну. Черево росте, а душа зачахає… Повернімося до одкровень “Маститого чекіста”: “Якби серед них не було зрадників…” Не деталізуватимемо, що “кузнєци чєловєчєского счастья” самі масово кували зрадників. А “кузнєци”, треба віддати належне, були фахові. І “кузня” потужна. Уже на 20 червня 1945 року в Західній Україні була розташована третина всіх внутрішніх військ СРСР. Діяло понад 150 спецгруп, легендованих під оунівське підпілля. Три псевдопроводи окружних, кілька крайових, районні. Ці “бандерівські” групи складалися з бандюків, рецидивістів, довишколених у спецшколах під Москвою, Воронежом. Вони жорстоко, демонстративно вбивали невинних людей, виколювали очі, вагітним жінкам розпорювали утроби, ґвалтували й розпинали дівчат, закидали трупами криниці, спалювали оселі разом з господарями. Усі ці страхіття списувалися на “кровожадних бандеровцев”. А це збивало з пантелику навіть місцеве населення — саму базу підпілля, — дезінформувало цілу країну, світ. Надламувало віру багатьох підпільників у справедливість боротьби. Адже система суворої конспірації у підпіллі не дозволяла швидко й точно зорієнтуватися у цих диверсіях. А в підпіллі переважно була молодь. Досвіду агентурної боротьби не мала… Та перенесімося у ті часи. До конкретних фактів і конкретних людей. Прослідкуємо історію деяких зрад і долю зрадників… Рік 1948. Кременецький район Тернопільщини. Петро Смикуржевський, 28 років. Агент МГБ від березня 1946 р. “Кравець”. Народився у Кременці. У багатодітній родині. Здобув сім класів освіти. На той час освіта пристойна. Здобув фах брукаря. Належав до категорії тих, що не дуже влазять у політику, хоча й не був байдужим до роду й народу. А ще мав природну кмітливість: за що брався, все йому вдавалося. Фактично, людиною був доброю, не агресивною, доброзичливою. Але… “плив за течією”. А життєвий досвід доводить: хто за течією пливе, вище болота не піднімається. Буває і гірше — затягує у трясовину… Іще залежить від того, хто пливучому за течією на тій течії зустрічається. Більше “нейтральних”, “крилатих” чи “рогатих”… Петрові не поталанило. На його життєвому руслі не трапилося людини, яка б підштовхнула його до якогось надійного берега. Та, правду кажучи, він і сам цього не дуже прагнув. У час воєнного лихоліття пішов в українську поліцію. Німці її розігнали. Учорашніх українських поліцаїв примусили служити шуцманами. Утік. Але у підпілля не пішов. Викопав удома криївку. Переховувався сам. Коли прийшли другі “визволителі”, прийняв у свою криївку повстанця “Омелька”. Отой “Омелько” й перемолов Петрове життя. І не лише Петрове… На жаль, у підпіллі також не всі були “святими та праведними”… “Омелько” працював підрайоновим підреферентом служби безпеки. Із протоколу допиту СБ: “…Будучи на цьому становищі, дозволяв собі негідні вчинки, особливо на сексуальному тлі… За ці провини провід ОУН вирішив притягнути його до відповідальності…” Але “Омелько” втік. І переховувався у Смикуржевського. І не лише переховувався. Він закрутив таку розпусну веремію. Довів до самогубства двоюрідну сестру Петра Люсю, що у підпіллі була медсестрою. Звів наймолодшу Петрову сестру-школярку Зою. Гуляв з рідною сестрою Люсі Ніною. Вів розпусне життя в Петровій хаті ще з якимись жінками. Знущався з Петрової дружини. Погрожував убити Петра… Петро був у безвиході. Для самозахисту мав лише гранату і сокиру. Гранату Зоя викрала, а сокиру заховала. Та й, правду кажучи, шкода йому було “Омелька”. І сердився на нього, і боявся його, і від туберкульозу спасав його — уколи робив. “Врятувала” Петра та ж Ніна, яка з “Омельком” також крутила шури-мури. Приревнувала його до Зої. І вирішила помститись. З протоколу допиту служби безпеки: “…3.8.1946 р. увечері вбігла Ніна і каже: “Слухай, Петре, облава! Де “Омелько”? Я сказав, що не знаю, куди він пішов. Не встиг заховатися у криївку, до хати увійшло кілька людей. Один з них освітив мене ліхтариком: “Що, Петре, не впізнаєш мене? Це я, заступник начальника МГБ Кравченко. Ми прийшли, щоб врятувати тобі життя…” Ніна подала стільці, запросила сідати…” Того ж вечора “врятований” Петро підписав заяву: “Я, Смикуржевський Петро Васильович, зобов’язуюсь і даю згоду доносити органам МГБ про “Омелька”, “Богуна”, “Яцека”. Клянусь своєю честю, що буду чесно і совісно працювати…” Підписав своїм прізвищем. І поставив під ним псевдонім “Кравець”, який присвоїв Кравченко… З протоколу допиту службою безпеки: “…Я рішився рятувати своє життя і віддано працювати для органів МГБ. На таке рішення зложились слідуючі причини: а) Я бачив, що перед МГБ тяжко буде крутити; б) Не піти вповні на агентурну роботу — значить загинути; в) Матеріального забезпечення я не мав майже жодного; г) На мою думку, в підпіллю людей вже майже немає. Про тих, які залишилися, я думав так, як про “Омелька”… Я прийшов до висновку, що треба солідною роботою здобути собі авторитет у більшовиків, буде матеріальне забезпечення, буде охорона… Хоч у глибині душі я ніколи не погоджувався з ними. Бачив на кожному кроці їх обман і брехню…” Отже, “честь” і “совість” пішла на службу до “обману” й “брехні”. Агент “Кравець” “здобував авторитет”. Треба сказати, що йому в помічники МГБ виділило ще новоспеченого агента “Гавриша”. Це колишній студент Кременецького медінституту Юрко Сукенник, якого також Ніна здала більшовикам. І, мабуть, лише за те, що той товаришував з “Омельком”. До речі, здала вона й двоюрідну сестру Зою, нову любов “Омелька”. Умілець на всі руки, Петро Смикуржевський став справді здіб ним агентом “Кравцем”. Зазвичай з ним часто консультувалися, радилися. Навіть довіряли свої особисті чи службові таємниці. З протоколу допиту службою безпеки: “…Підполковник Хорсун — начальник оперативного відділу обласного управління МГБ свого часу оповідав, що на Стрипі, біля Тернополя він “накрив” багато провідників ОУН. Хорсун сказав, що тепер майже все спаралізоване. Згинув один окружний провідник, один ще вищий і кілька інших людей. Крім цього одного провідника взяли живого…” На жаль, самовихваляння оперативника були гіркою правдою. 29.06.1947 р. на відтинку “Стрипа” між селами Купчинці Козлівського району та селами Ішків і Багатківці Золотниківського району, в очеретах, внаслідок зради колишнього окружного референта СБ “Жара” (“Долі”) — Іуди Василя Магдія — загинули: провідник СБ Подільського краю Мирослав Вовк (“Єфрем”), окружний референт пропаганди Петро Сіно (“Супрун”), хорунжий Михайло Мотиль (“Пластун”), кущовий Ілько Білик (“Лоза”) та зв’язкові Василь Дусановський (“Галенко”) і “Шпак” (прізвище невідоме). А наступного дня зрадник привів карателів до криївки на хутір Драгоманівка. Загинули окружний провідник Ярослав Бабій (“Шах”), районний провідник Козлівщини Ярослав Дідик (“Нечай”, “Бескид”), районний

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин