Постать · “Сила справжнього мистецтва не в просто “нарісуй картіну...”, а в тій закладеній, сконденсованій енергії мистецтва рідного народу”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Іван Падалка. Один із бойчукістів
Слово Просвіти, №06 за 2013 рік
Микола ЦИМБАЛЮК Фото автора
— Табір — це що. До його фізичних поневірянь я звикла, — тамуючи душевні страждання, розповідала Марія Яківна. — Я з болем згадую той час, бо він відібрав у мене все, позбавив роду-племені, можливості продовжити наш славний рід… З Іваном вона вперше зустрілася у Миргороді, де він навчався у художньо-промисловій (керамічній) школі ім. М. Гоголя. Тій школі, яку 1918 р. В. Г. Кричевський на прохання Полтавського земства реорганізує в Керамічний інститут. Але Падалка вже той час не застане, бо 1912-го, за читання газети “Рада” його звільнили з училища. У ті роки читання української газети, хоча б вона й була дозволена цензурою, розцінювалося як злочин. Із Миргорода Падалка переїжджає у Полтаву, де йому друзі нарадили роботу в етнографічному музеї. Але тяга до знань та бажання стати професійним художником повертають його у Київ, де вступає до художньої середньої школи. По закінченні, вже після революції 1917-го, продовжує навчання в Українській академії мистецтв, у класі Михайла Бойчука. Як стверджує народна мудрість, випадковостей у житті не буває. Якщо й трапляються, то це лише свідчить про певну закономірність. Тож зустріч із талановитим художником і педагогом не була примхою долі Івана Падалки. Його мистецько-художнє бачення світу, що зростало і розвивалося на ґрунті народної творчості, потягнулося до художньої школи Бойчука, отримавши в ній підтримку й джерело генерування естетичних принципів власної манери письма. В “Автоінтерв’ю” він згадував: “Колись давно, коли я тільки починав серйозно вчитися образотворчого мистецтва, в моїй уяві носилися чудові образи площин, заповнених такими прекрасними картинами, як той килим, що ним моя мати накривала столи на Різдвяні та Великодні свята…”. А коли запитали, де ж навчився робити так, як зараз, відповів: у професора Бойчука. Зрештою, найголовніші риси стилю бойчукізму залишилися незмінними для всієї плеяди його учнів. Михайло Бойчук щедро передавав свої знання і досвід молодому поколінню не лише в акаде-
Олеся ТОМЕНКО, кандидат філологічних наук
Цей давній вислів, як ніколи, співзвучний із трагічною долею видатного майстра живопису, графіка, одного з перших учнів М. Бойчука — І. Падалки (1894— 1937). Уперше за багато років виставкові зали Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури сповнилися відчуттям причетності до великого, національного, історичного і водночас трагічного. Концептуальний підхід дозволив організаторам виставки (серед яких праправнука І. Падалки, студентка архітектурного факультету М. Гнилоскуренко) представити кілька аспектів життя і творчості І. Падалки: його графічні та малярські роботи, роботи його учнів і соратників, сімейну історію, архівні документи й роботи його послідовників. Стилістика виставки занурює глядача в епоху томічних класах. Під його керівництвом 1919 р. Т. Бойчук, І. Падалка, В. Седляр, О. Павленко та інші молоді художники беруть участь у розписах Луцьких військових казарм. Вони створили 14 великоформатних тематичних картин. Уже працюючи викладачем (з 1925-го до 1934 р. викладав у Харківському художньому технікумі, потім — художньо-промисловому інституті), Падалка разом з іншими бойчукістами бере участь у розписах Червонозаводського театру в Харкові. Це був найбільший на той час монументальний комплекс в Україні. Падалка, як і переважна більшість українських митців, не обмежувався монументально-декоративними роботами. Він пробував себе в техніці гобелена, розписах гончарних виробів, станковому живописі, книжковій графіці й плакаті. 1925 р. І. Падалка стає членом Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ). Асоціація об’єднала чимало талановитих художників, серед яких М. Бойчук, В. Седляр, М. Рокицький, М. Глущенко, який перебував тоді в Парижі, та інші. Вони часто організовували колективні виставки, у яких незмінно брав участь і Падалка. Його полотна діставали високу оцінку й за кордоном — у Німеччині, Великобританії, Франції, Італії, Данії, Швеції, Чехословаччині, Польщі, Японії, де на той час відбувалися виставки українських митців. Зрозуміло, що створені ним полотна відображали атмосферу і складності тогочасного життя українського суспільства. Саме під таким кутом зору треба оцінювати тематику його картин. До таких треба зарахувати, наприклад, “Фотограф на селі”, “1919 рік”, “У колгоспному саду”, “Сіножать”, “Молочниці”, “Атака червоної кінноти”. На останній, де художник відтворив стрімкий лет кінно-людських фігур, за допомогою світлого колористичного вирішення прагне показати оптимізм молодості й віру в краще майбутнє. На жаль, за умов тогочасної дійсності вони потонули, зникли в тому мареві, яким покрита вся композиція. Більшовицьке лукаво-підступне загравання з національними силами тривало недовго. Москва, добившись свого, неподільно утвердивши владу у центрі й на місцях, у 20-х роках минулого століття розгортає стрімкий і навальний процес денаціоналізації в Україні. Один за одним відбуваються гучні процеси над “ворогами народу”. Під обстрілом нищівної критики пильних “рабочє-крєстьянскіх” журналістів і мистецтвознавців опиняються всі ті, хто активно працював у царині розвитку національної науки, освіти, мистецтва. Решту довершували “специ” з ЧК-НКВС. Після звинувачень бойчукістів у “вузьконаціональних” принципах образотворчого мистецтва Іван Падалка починає більше працювати в книжковій графіці. За невеликий проміжок часу він створює низку графічних робіт циклу малюнків до “Слова о полку Ігоревім”, серію гравюр “Дніпрельстан”, ілюструє книжки українських і зарубіжних письменників. Його перу належить художнє
На виставці І. Падалки в Національній академії оформлення палітурок “Кобзаря” Тараса Шевченка, творів Франка, Котляревського, Копиленка та інших. З особливою теплотою і любов’ю працював над дитячими книжками, ніби передчуваючи близьке навічне прощання з єдиним маленьким сином. Перед початком розгортання масових репресій, наприкінці вересня 1936-го Івана Падалку заарештували і кинули у підвали Жовтневого палацу, головної катівні енкаведистів у Києві, де завершувалося життя багатьох представників української інтелігенції. Його оголошують “ворогом народу”, звинувативши у “шпигунстві й підривній діяльності”. Згодом його участь розділить решта бойчукістів — М. Бойчук, його дружина Налепінська- Бойчук, В. Седляр та інші. Наступного дня після оголошення вироку Івана Падалку розстріляли. Розтерзані тіла жертв більшовицького “правосуддя” з палацу нишком вивозили критими автівками у Биківнянський ліс, що під Києвом. Десь, серед тих тисяч убієнних, покояться і його останки. Увесь цей короткий, але яскравий шлях одного з талановитих бойчукістів, Івана Падалки, зуміли показати організатори виставки, що відкрилася в Національній академії образотворчого мистецтва й архітектури. Вона розгорнута у трьох залах, де представлені знімки, графіка, копії книжкової графіки здебільшого з фондів Національного художнього музею. Але станкових робіт збереглося тільки кілька — після арешту Падалки майже всі його роботи знищили, величезна бібліотека, яку він збирав усе життя, — теж арештована і безслідно зникла. Безслідно зник і його маленький син після арешту Марії Яківни Пасько, його дружини. У третьому залі виставки представлені чудові роботи сучасних послідовників бойчукістів — М. Стороженка, О. Івахненка, П. Гончара, В. Падалки, О. Мельника й інших. Чи зазнали сучасні митці впливу Івана Падалки, запитав у Олександра Мельника: — Він — один із представників школи бойчукістів. Говорити про вплив його творчості, чи Седляра, чи Павленка, чи Падалки, не варто, бо це насамперед вплив Бойчука. Він учив своїх учнів на кращих зразках монументального раннього національного відродження і народних розписів, те, що зберігає свою цінність у всі часи. Цього вчилися й ми. Пригадую, ще коли мене вчила Яблонська, то вона казала: “Нарісуй картіну на стєнє і она будєт монумєнтальна”. Але ж це нонсенс. Бо насправді монументальне мистецтво — ціла художньо-мистецька система. Бойчук не лише ґрунтовно вивчив і засвоїв національне мистецтво, він їздив по світу, вчився на кращих зразках митців світу. У будь-якій монументальній роботі, виконаній на площині, повинен одразу прочитуватися силует, лінія мусить задавати ритм, який читається як орнамент. Його ніби не помічаєш, але він змінюється і кольорово допомагає вплинути на сприйняття, розбуркує свідомість, викликає духовне піднесення людини. Справді, сила справжнього мистецтва не в просто “нарісуй картіну…”, а в тій закладеній, сконденсованій енергії мистецтва рідного народу, яка не дає йому збідніти і виродитися через безпам’ятство.
Журналістку, яка 1989 р. зустрілася з Марією Яківною Пасько, вдовою художника Івана Падалки, вразила її інтелігентність, доброта і ясна пам’ять. Вона нічого не забула і розповідала про своє життя так, ніби це було вчора. А йшов їй тоді 87'й рік. Із них два' надцять вона, за стандартним звинуваченням у “шпіонажі і недонесенні на чоловіка”, відсиділа у сибірських концтаборах.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
