Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 6 (746), 13—19 лютого 2014 Дмитро ПАВЛИЧКО Вірші з Майдану
Слово Просвіти, №06 за 2014 рік
Перемога
Якщо стоїш на Київськім Майдані, Де за свободу пролилася кров, Ти переміг свої страхи кайданні, Свого народу ворога зборов.
Тебе побачила Москва лукава, Здригнулися в гробах її царі. В тобі воскресла січова держава, Твоя Європа й воля на Дніпрі.
Тебе почули дзвони Запорожжа, І степ, який, здавалося, оглух, З Полтави злазить промосковська кожа, Бо ти збудив її козацький дух.
Тебе почули Альпи й Піренеї, А рідні гори в небо вознесли; І що тобі ті харківські пігмеї, Напівмосквини і напівхахли?
Тітушок тьма кричить на горизонті, Та їх засліпить сонце молоде, Загине той на українськім фронті, Що проти України в бій іде.
На тебе з президентського чертога Палючим зором дивиться змія, Та від Луганська до Кривого Рога, Лунає пісня визвольна твоя.
Майдан стоїть. Співає празниково, А ти, як учень, шепчеш “Заповіт”. Ти — переможець, ти — народ, ти — слово, Що творить правди і свободи світ.
7.02.2014 р.
Дмитро Булатов
“Дмитро Булатов, — каже пан Кожара, — Подряпався, вночі на глід найшов”. Та дипломати — не овець отара — Питають: “А на тім’ї звідки кров?”
А пан Кожара — то лакей Тирана, Не скаже правди, бо вона Страшна, Дмитро Булатов — України рана, Де кров стоїть, в котрій немає дна.
Вона жива, пульсуюча, глибока, Вона в моєму серці і в твоїм, Мій правнуче, дитино ясноока, Її ти вчуєш, як свободи грім.
Дмитра вбивали беркути й тітушки, Та кров його тяжка впаде й на вас, Верховного вождя й бандита служки, В душі — кати, міністри напоказ.
В руках Дмитра прапороносна рея Летіла сміло під небес врата. Його скували, наче Прометея, І розп’яли його, немов Христа.
Та він вернувся до свого Майдану, Так, наче пережив лиш півбіди. О, марното кожариного клану, Ганьбою вкрита, щезни, пропади!
4.02.2014 р.
Дим
Вночі Майдан, як велетенська ватра, Де жевріє червоно-чорна грань, І сивий дим лягає понад шатра, Як пісня давніх, січових повстань.
Той дим пахкий живе в моїй одежі, Стоїть, як чалий кінь біля вікна Мого житла; в небеснім безбережжі Не губиться та хвиля запашна.
Як свіжий хліб на маминім обрусі, Чарують пахощі вогню з діжі, Біля котрої хлопці сплять безвусі, Але не сплять вусаті сторожі.
В димах з Майдану чую рідну хвою, І ялівця карпатського пахтінь, І ту вербу, в котрій ховав я зброю, Як вірші для майбутніх поколінь.
Той дим іде, немов різдвяні свята, Хмільне похмілля з Божої руки, Коли, вечеряли в мойого тата Пастúрі, лісові бойовики.
Той дим летить з Хрещатика до неба, І там зникає, як життя моє, Та щастя більшого мені не треба, Як бачити і знати, що він є.
Той сивий дим мого життя остання Велика радість і звитяжна мить. Той дим летить із вогнища повстання, І наче мій старий кожух пашить.
2.02.2014.
Михайло Гаврилюк
Його піймали беркути, не птахи, А звірі, помосковщені хахли. Одежу здерли. Били попід пахи, Шукали серця і, б’ючи, знайшли.
Тупим ножем стинали браття чуба, Здавалось їм, що нищать кляту Січ. Як гадина, кацапська лайка груба, На нього кидалася зівсібіч.
І на морозі фотографували Роздягненого мужа до наги, І, вишкіривши зуби, як шакали, Навколо нього ґзились вороги.
Але козак стояв, дивився вгору, Як чоловік, що зневажає грязь, Перевертням являє непокору, Вітчизну, що бандитам не здалась.
Де ж він тепер? Допомогли афганці З катівні повернутись на Майдан. Рубає дрова і співає вранці, Піймати мріє злобних беркутян.
І не втечуть вони. Обозний сотні Четвертої, Михайло Гаврилюк Ще гляне на фасади їх мерзотні, І на тремтіння їх кривавих рук.
Я знаю: мати козака з Майдану Горить, слізьми облита, як свіча. А мати Україна нездоланну Вдихає силу в сталь свого меча. 3.02.2014 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
