Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Дев’яте березня. Шевченків час відбілює нам душі конопляні”. · 8 Спадщина · с. 8сторінка оригіналу ↗

Володимир Затуливітер Володимир Затуливітер «Шевченкова зоряна рудня»

Слово Просвіти, №06 за 2014 рік

Шевченкова рудня Пам’яті Миколи Бажана Останнього, мабуть, з великих до спиту Шевченко прикликав, слова нам лишивши, словища, слівцята, слів’ятка, словинки, — йому там видніше. Він — вище. Він вище на цілі епохи, він зрить, як женуть словохоти рядки з-під пера, стирлувавши в отари муштровані блохи, — він бачить… Але ж не підкаже… Йому наші душі видніші: сукрицею писані вірші чи потом, чорнилом із сажі, і кращі, і гірші, “та інші”, — він бачить… Але ж не підкаже… Хай слава його нас підносить! — плетуть своє липове лико броунівські юрми дрібноти. Минає епоха великих, надходить година безликих? Він знає, звичайно. Він — вище. Ми ж тут, по зіниці у хвищі запеклого часу, не голі, ждемо не священних (якби ж ще!) — ждемо наказових глаголів. Калинове слово внучате аж терпне, так рветься звучати у вічі грядущому дневі. Коли ж врешті-решт нам початись, поезії вічні спудеї?! Землею часовище свище, барометр сторіччя — на грудні. Слів’ятка, словинки, словища, — як вас, недобутих, лежить ще в Шевченковій зоряній рудні! Ненаписаний лист до Івана Сошенка “По снегу и слякоти облетел я половину города почти без надобности”. Т. Шевченко. Журнал, 28 березня 1858 р. “Обманывают и обманываются…” Там же, 1 квітня 1858 р. Літній сад… боже мій, Літній сад, перекислий в державнім багні! Як пожежа, гуде листопад, листя фігове зносить з богів. Обдира позолоту столиці, оголяє двірці до ноги. Тільки голі боги блідолиці, лиш придумані нами боги. Ні душі. Ні лиця. Ні людини. Тільки мармур. Мармизи страмні. Це до вас в самогубні хвилини з Косаралу летілось мені? Вже півроку язик мені мертвий. Відцурались слова, як могли… Брешуть всі! І царі, і поети. Та найтяжче — як брешуть боги. Брешуть нами, людьми… Ой, Іване, бог простить малоруську любов: невже міг щось, од вічності п’яний, щось і нами… збрехати… Брюлов? Звісно, звісно: я вдячний, як мушу. Але ж наш… наш божественний Карл! Він вишколював руку, а душу… Розумієш?! Божественно крав. І собі. Й тим, ще вищим, в догоду, мов замало безсмертя свого. Бач, запраглось ще й слави народу, чимось царська йому не така. Бог наслав підходящу нагоду: у малярство возвів к р і п а к а! Ой, Іване! Весняну негоду я сприйняв за осінній вогонь… В тім, що сталось, народе, з тобою, може гріх мій найбільший. Але, не на кризі зачатий мій болю, не висвячуй на бога мене. “Мій вірш сьогодні пише Україна вседенними, всенощними жнивами” Не твори з моїх псальмів кумира, бодай мною — одним — не бреши. Сам собі вже, проклятий, не вірю! – але ж пошепки. Мовчки. В душі. Але ж мовчки, пшенична небого, обікрадена триста разів… Ні лихого, ні доброго бога не зв’яжи в моїй грішній сльозі. Ой Іва-а!.. Це — не той листопад на придуманих нами богів. Але ж сад!.. Боже мій, Літній сад, перекислий у царськім багні! Берестечко Храм-мавзолей «КОЗАЦЬКІ МОГИЛИ» “Нас тут триста як скло! Товариства лягло! І земля не приймає…” Тарас Шевченко Старіють ріки, однокревні сестри наші, меліоруються раніш, ніж ми… Я — не про те, що старітись, звичайно, страшно. Я лиш про те, про що хіба слізьми, про що — в рукав, зозуляний, неконопляний, та й то — в ошімок слова, нишкома… Якась невивода суворими нитками мені зашила душу від пшона. Щоб не дзьобав, як гава, слів дрібну товченю, якої стільки повінню спливло, аби нарешті втямив, щó мовчав Шевченко, назвавши небезгрішні душі склом. Чому, переболівши цілий світ душею, сукрицею вдивлявсь, кого взяла небалакуча річечка Пляшева, кого — безсмертя, а кого — земля. Не всі ми, звісно, варті золотої смерті — вернутись в найчорнішу з чорних звізд, з кровин якої ліплять ластівки уперті на скронях Спаса чорні рани гнізд. …Я мов не жив, от зараз Берстечком вчуся життю чи серцю — й ніби розумію вже, щó увіклав у храм цей академік Щусєв, в доленінський козацький мавзолей. Першоставень Згортавсь ще вчора вечір крильми кажана, а вранці навіть їм холодної забракло крові. Шевченківська посмертна маска крижана загіпсувала страдні виплески дніпрові. Іди, як мовиться, дивись і отверзай нікому вже ніким вовік-віків неотверзиме. Нам воля сталась тяжча, ніж душевний злам: не час, паралітично-децебральні зими. І сонце влибисте одне лиш провіща у саркастичній і червонопикій ласці: своє прокляте історичне коліща жени-покручуй в інвалідовій колясці. 9.03. Рік черговий Дев’яте березня. Вже й не зима. А сніг іде шевченківський, вусатий. Недомірки у сталінських млинах, потроху беремося відростати. Помалу затягаються рубці сей рік немерзлою озиминою. Покірно підлягаються руці житини сліз, віддихані не мною. Погасли вікна. Сніг невтомно йде і мазюкатий білить, білить Київ — мов добілитись хоче до людей, перецідивши вимийки й помиї, які із нас, щодня буденних нас, у простирадла сотяться запарні. Дев’яте березня. Шевченків час відбілює нам душі конопляні на невеселе ткані полотно, що не дається в ґрона вишиватись. А все ж яке відбілене вікно! — гріх думати, що треба виживати. Захалявниця На що, Тарасе, душу проміняв?! На вірші, ховані в тісній халяві? Якщо вже пишеш — то лиш кримінал, слова дозволені — всі шепеляві. Слова дозволені масні й брудні, чорнилом перемацані казенним. Збав, Боже, офіційної бридні: казати сто разів перекаженне! Збав, Боже, щоб густий словесний потовп, мов степовий табун душею перейшов. Я не пишу, червоним сходжу потом, аральським промокаюся піском. За мною слід — кульгавенька цівина, тоненьким перехоплена пірцем. Поезія — не вислів, а провина, а виразка, загойна папірцем. *** Колись — і скрипка рвалась мов не так, інакше дерево чи, може, струни інші? Грай-грай! Мене й трава не пам’ята, Яку я м’яв… котився… плакав вірші… Ненадовго тих трав мені було: що спасла череда, що непастиме й грубше — Шевченківським те віршем одгуло у грудях маминих, в грудневій грубці. Нема тепла тепліш, як з полину, і слів, як у Шевченка, більш не знаю. Мазькі дверцята тихо прочиню: так наче очі швидше просихають. Не часті вечори, але й за раз гірким вогнем влилося наше горе: це ж материнським голосом Тарас Григорович Шевченко в світ говорить! У світ важкий, весь в суші і в морях, в батьках заарештованих, чи вбитих, що виїхав на наших матерях і матерями вчений говорити. *** Косарал в часи Тараса, хоч сльозою, але жив. Відмира вода, як раса: зубожів і відбоживсь. Ніде, нізвідки напиться. Нікого обнять — нема!.. Солонці. Сухі обличчя. Сухозлотні імена. Шевченків край Білена снігами Україна, на яку Шевченко нам спромігсь, стомлена, заплакана, негнівна, хусткою перев’язавши сміх — наче гріх, щокатий, повнозубий, — Боже, як же ти мені стоїш! — хутором покинутим, безклубним, звісившися на тини свої. Добре, що з автобуса я вийшов. Добре, що потрушує сніжок. Добре, що спинилась крайня вишня ледве повернув я за ріжок 25.05.91. Тарасова гора. Міліцію, еtc, вже відігнали (чи не “згори” наказали “згортатися”? До могили Тараса Григоровича пробилося нас небагато. Слухаємо проповідь о. Петра (Українська автокефальна церква). Єдине Боже слово, яке вдалося почути того дня на святій могилі. Зліва направо акад. Анатолій Непокупний, Я, Кирило Бородін… далі — незнайомі люди. (Текстівка В. Затуливітра)

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин