Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Тепер я знаю: наше верхнє сонце, Що гріє нас і нам дає життя, Також сліпе, як те підземне сяйво”. 9 З блокнота письменника · с. 9сторінка оригіналу ↗

Дмитро ПАВЛИЧКО. Дмитро ПАВЛИЧКО.

Слово Просвіти, №06 за 2014 рік

Над кратером вулкану Момотомбо На днищі кратеру — округлий отвір, І видно, як лавина в нім тече. Куди тече і звідки витікає Живий вогонь, неначе кров Землі? Дивлюсь на неї, мов на тіло сонця Принадливе, сяйне, як жінки плоть, Волаюче, як плин життя і смерті, Скупатись в ньому хочу, але стій! Свого жадання я перелякався, Але стою й дивлюсь на течію Ув’язненого під землею світла, Що з темнощів тікає в глиб тенот. Я думаю, та ворухка лавина Жахного світла, наче кріт, сліпа. Навпомацки попід Землі корою Іде, але не відає мети. Жива, але незряча лава рветься На вістрях скель підземних, наче змій, І корчиться, і вибухає з болю, І спалюється, й попелом стає. Тепер я знаю: наше верхнє сонце, Що гріє нас і нам дає життя, Також сліпе, як те підземне сяйво, Що в нього цілі жодної нема. Світило наше — невидюще око, Вогонь, що постає лишень з вогню І всі планети прагне обернути На вогнища й золи німотний прах. Дивлюся вниз, у кратер, і на сонце, Дивлюся і тремчу, бо нагорі, Над нами звільна прозріває небо, Там, за блакиттю, видно Божий зір. Тремчу й боюсь, бо, як прозріє сонце, І Бога вздрить на смертному хресті, Й малих дітей, зарізаних батьками, І звареними старшим на обід, Воно від жаху згасне, а лавина, Немов розгніваного сонця лють, З нутра планети вирветься і спалить Воскреслих мучеників і живих. Січень 1988 р. Манагуа Кокосовий горіх Зелене пір’я пальм (А в спогаді — смереки). Долина Матагальпи (А в спогаді — Стопчатів). Хлопчина до автомобільного вікна Прилип, немов листок. Малий негоціант продати хоче Кокосовий горіх — уже пробитий, З пластмасовою соломинкою, — Бери і пий! (А в спогаді себе я бачу, Малого урвіша, Що панові в кабріолет За двадцять грошів Насипає шапку Червоних яблук із чужого саду). Іди сюди! Куплю я той горіх, Геть викину пластмасове стебло, Оті посмоктування панські не для мене, Так питиму, як з гладунця Опівдні на гарячому покосі Мій батько воду пив. Іди сюди, дитино! 12 січня 1988 р. Манагуа У тропічному лісі Внизу — гаддя, а нагорі — папуги, Та й ті дурні — ні слова, тільки крик. Лишень ліан, міцніший від попруги, Біжить почерез цілий материк. Гнучкий ліан, могутнє сотворіння, Безмежного життя летючий плин, Світ оббіжить, та до свого коріння Вертається із лісових вершин. Якби він міг вчепитися за зорі, То повернувся б навіть звідтіля, Щоб затопитися в зеленім морі, Сягнути дна, де спить його земля. Січень 1988 р. Манагуа Найманець В болото — совість, На очі — скельця І з чорним сонцем. Повзти, звиватись, У рідній сельві Буть закордонцем. Діти — не діти Старці — не старці — Перестріляти! А з сандініста Знімати шкіру, Наче з теляти! Матір — не матір — Де син? В Ортеги? Вирвати лоно! Хай ваша квітка “Сакуан хоче” Цвіте червоно! Палити села, Книжки, машини, Трощі цукрові. У Гондурасі Вік одмивати Руки від крові. Зрештою, можна І в рукавичках Аплодувати, За добру службу В чужій столиці Долари взяти. Пречистій Діві Купити свічку В божому храмі, Бордель придбати І догуляти Життя в Маямі… Та ні, небоже, Будеш лежати З трупами в ямі. Січень 1988. Манагуа Вулкан Масайя Вулкан Масайя — кашляючий мрець, У кратері й над кратером — чорнющі, Проблискуючі хмари, як вуглець, Як очі звірів у тропічній пущі. Страшний вулкан, що дихає вогнем, Але страшніший цей, що повен диму, Не гуркотить, але сичить тихцем, Трутизну видихає нещадиму. Я цих вулканів тихих не люблю, Вони — мої брати, і їх немало. Хоч я — вогонь, та їх не розпалю, Не оживлю того, що повмирало. Я свій вогонь повинен берегти, Палити маю зброю, а не шмати, Як гаснутиме він з нечистоти, Його я сам повинен затоптати. 20 січня 1988 р. Манагуа

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин