Національна еліта · “Душа людини, вільна від надмірного павутиння, матеріялізму, яка безперервно прагне до висот — має велику незнану силу”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
«Прийдіть, будемо жити
Слово Просвіти, №06 за 2014 рік
18 лютого 1856 року в Олешні на Чернігівщині у сім’ї шведа Фе& дора Ліндфорса та француженки Анни Жерве народилася п’ята ди& тина — донька Софійка. Федір Ліндфорс, на думку Юрія Русова, був із тих шведів, що “разом з козаками гетьмана Мазепи брали участь у боротьбі проти Москви за Україну. Приклад родини Русо& вих свідчить про велику силу “притягання благородних душ в Укра& їні”, коли не українці за походженням усе своє життя віддавали служінню українській ідеї. “Кожній здорово мислячій людині йде не про те, хто (чужинець чи свій) працює для України, а про те, як він працює: на користь чи на шкоду”, — наголошував Русов. Усім життям Софія Ліндфорс стверджувала, як потрібно жити для Укра& їни, як потрібно нести її дітям рідне слово, як потрібно обороняти право людини й держави на свободу, гідність. Зустрівши такого ж палкого патріота Олександра Русова (росіянина за походженням із Костромської губернії), вони стали феноменальним подружжям — самовідданими трудівниками на ниві української справи.
Софія Русова
Галина ДАЦЮК, журналістка, лауреат премії імені Анатолія Погрібного Ледве закінчивши Київську гімназію з золотою медаллю, п’ятнадцятилітня Софія із сестрою Марією 1871 року відкрили перший український дитячий садок, де навчалися, зокрема, діти Лисенків і Старицьких. Весільна подорож Софії з Олександром пролягла до Праги, де вони 1876 року видали позацензурний “Кобзар” Тараса Шевченка, переправивши в Україну цей безцінний скарб в умовах найстрашнішої заборони українського слова. Саме на квартирі Русових збирався комітет із підготовки до відзначення дня народження Тараса Шевченка 1913 року. Тут збиралася й студентська десятка найкращої молоді, що згодом поляже під Крутами, захищаючи молоду державу Україну. У житті Русових були відкриті книгозбірні, написані підручники, величезна громадська справа, педагогічна діяльність, переслідування, арешт. І постійна боротьба. “Коли мова йшла про українську справу, то ніщо не могло спинити її завзяття: ні родина, ні діти, ні переслідування царських жандармів чи большевицьких чекістів, ні тюрми, ні арешти, ні тяжкі умови еміграції, ні персональні втрати майна, ні події приватного життя, ні горе чи втрати близьких. Ніщо не спиняло її енергії в боротьбі за український ідеал, і навпаки, часто “щось” додавало їй якоїсь нової сили для громадської і політичної праці”, — писав у спогадах син Юрій Русов про матір. Те ж стосувалося і його батька Олександра Русова, основоположника української статистики, видатного етнографа. А минулого року відкрилася ще одна сто! рінка дивовижного життя великої роди! ни, після чого у чернівецькому видавництві “Букрек” (директорка Дарина Максимець) вийшла книжка “Історія однієї родини у листуванні” в упорядкуванні Галини Дацюк та Ольги Рудакевич (США). Книга листів родини Ліндфорсів!Русових (1893—1926) — видатних діячів культури, науки, освіти, гро! мадського руху в Україні другої половини ХІХ—початку ХХ століття. Сповнена щирих людських почуттів історія листування дає уявлення про високоморальну, шляхетну ро! дину, головними вартостями якої були: праг! нення знань, активне громадське життя, гу! маністична ідея, боротьба за зміни у суспіль! ному житті і незалежність України. Життя родини розгортається на тлі революцій, во! єн, втрат, репресій і прочитується як захоп! лива людська історія. Вона ніби запрошує кожного, хто розгорне цю книгу, читати її з особливим настроєм і шанобою. Пізнати їх! ній світ — то очистити і своє сумління, набу! ти бодай крихту тієї інтелігентності, поряд!
ності, одержимості, патріотизму, яких так сьогодні бракує. Листи йшли до адресатів, як паломники на Святу землю. Йшли, незважаючи на негоду, війни, голод, розруху, хвороби, втрати. Вони рухалися, як заведене одного разу вічне сонце. Вони летіли з різних місць і в різні куточки, нагадуючи небесні дороги, залишені літаками у всесвіті. Часом йшли тижнями, інколи потрапляли до адресатів миттєво. Але майже не губилися в дорогах! Між рядками — освідчення, таємниці, хвилювання, сум, розпач, радість. Маленькі історії і великі почуття. Листи написані різними почерками, у різному віці, на різної якості аркушиках, вкладені у маленького формату конверти — цупкі і гладенькі, добре збережені, проштамповані — сьогодні це свідки часу і життя великої родини. Оригінали цих листів передала мені Ольга (Михалевич) Рудакевич, правнука Софії Русової. Передала їх у школі, в селі Олешні — на батьківщині Олиної прабабусі Софії. У селі, звідки більшовики примусили виїхати Олину бабусю Любов Ліндфорс 1922 року. У селі, яке ніжно любила і все життя згадувала Олина мама Ніна Михалевич: “Так хочеться в Олешню. Мені кожний день все наше сниться…” (30 вересня 1917 р.). “А Ніна сяє, що вже чверть року минає, який ми мусимо пробути тут. Їй все сниться Фатіма і Олешня” (12 жовтня 1917 року, з Києва). У тій самій школі, яку плекала, про яку турбувалася Русова і про яку писала у листах: “Була я на виставці Дитячий Світ… Прекрасно демонструвалися народні школи Німеччини, Австрії та Бельгії. І така мене злість бере, що наша Олешнянська школа в такому загоні… На виставці мені так гірко було, що я вже не можу докласти свої сили на навчання діток народу!” (25 листопада 1904 року, Петербург, куди Русова була виселена царським урядом з Ук-
Родина Ліндфорсів біля родинного маєтку в Олешні раїни). Сьогодні в Олешнянській школі діє музей імені Софії Русової. Приїзд Ольги Михалевич із братом Тарасом був фантастичним. Саме в ту хвилину, коли ми роздивлялися музейні світлини 1991 року, згадуючи всіх, хто приїжджав на святкування 135-річчя Софії Русової, і саме в ту мить, коли прозвучало ім’я Олі, вона з’явилася на порозі. Привітавшись, сказала: “А це мій брат Тарас”. У житті нічого не треба придумувати, життя — Божий промисел! Тоді й вручила дорогий пакунок листів, що прочитуються сьогодні як особлива історія і не відпускають. За хвилюваннями, сумом, розпитуваннями, хворобами, лаконічністю повідомлень — упорядковані “пазли” дивовижного життя! Серед членів родини — видатні вчені, музиканти, педагоги, військові діячі, статистики, іхтіологи, медики. За рядками листів — участь у визначальних для України подіях, шляхетні вчинки молодих людей, для яких поняття честі, служіння, лицарства, громадського обов’язку, освіти були головними у житті. Ця родина була наділена великим прагненням до волі й великим поцінуванням цього невід’ємного людського права! Може, й тому так бажали вони свободи Україні і кожній особистості. 2010 року Орися Михалевич (Ткаченко) — праонука Софії Русової і донька Ніни Михалевич, побуває на батьківщині мами і бабусі. На майдані імені Софії Русової у селі Олешні пані Ірина скаже: “Вона присвятила своє життя людству та рідному народові. От у чому велич Софії Русової. При цьому хочу згадати, що вся родина Русових ви? ступала за розкріпачення селян, щоб земля й права належали народу. Софія Русова, як дуже скромна людина, була б зворушена цим відзначенням, одначе їй би було ще приємніше, аби настав час відновити те прагнення. Головна ідея Софії Русової — запровадити в
Олександр Русов шкільництво, починаючи із садочків, національно свідому програму, яка б давала дитині основи для свідомого розвитку, плекання любові до своєї Батьківщини, здатність пишатися нею, працювати для неї й обороняти її від негараздів. Наше духовне багатство, глибина наших традицій — це той фундамент, на чому будується сильна Держава. Щоб світ нас поважав, ми мусимо поважати самі себе і бути сильними”. Національна свідомість великої родини, починаючи від Олександра і Софії Русових, міцніла в кожному наступному поколінні, незважаючи на відірваність від рідної землі. І сьогодні родина постійно займається українською справою. Чи то книжка для школи і садочка, чи упорядкування листів, чи духовна підтримка, зустріч в Україні, чи пакунок в Україну за найменшої нагоди. “Душа людини, вільна від надмірного павутиння, матеріялізму, яка безперервно прагне до висот — має велику незнану силу”, — напише у щоденнику онука Софії Русової Ніна Михалевич (12 березня 1971р.). Заможними вони ніколи не були. Нестача грошей, хвороби, втрати близьких людей постійно супроводжували родину Ліндфорсів-Русових. Але яким світлом наповнені рядки маленьких аркушиків, якою зворушливістю, піклуванням одне про одного! Яке, водночас, наповнене духовне життя простежується за коротенькими, не завше розлогими повідомленнями. Це — неоціненний фактологічний матеріал. У рядках нефальшива правда про історичні події в Україні, очевидцями й учасниками яких вони були. Серед тих, із ким працювали і приятелювали Русови — видатні громадські діячі, вчені, політики, музиканти, як-от Михайло Грушевський, Яків Степовий, Георгій Нарбут. Зрештою, всі, хто писали ці листи, — теж видатні люди. Імена. Серед адресантів і адресатів — Софія Ліндфорс-Русова (Нона, Баба, Соф. Фед.) — велика просвітителька й педагог; Олександр Русов — чоловік Софії, статистик Божою милістю, видатний громадський і культурний діяч; Любов Русова- Ліндфорс — їхня донька, талановита музикантка, співачка, яка пов’язала своє життя з медициною, дуже рано втративши чоловіка; чоловік Любові Олександр Ліндфорс, громадський діяч, мировий суддя, що помер 39-літнім, заледве встигнувши здійснити велику свою мрію — перебудувати садибу в Олешні; Катерина Ліндфорс, донька Олександра Федоровича Ліндфорса та Катерини Гревс; Анна (Галя) Ліндфорс — сестра-жалібниця Другої світової війни, померла молодою від туберкульозу; Яків Жданович — чоловік Галі, що стане військовим, проживе аж до 1953 року; Зінаїда Ліндфорс, племінниця Софії Русової, сестра-жалібниця під час російсько-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
