Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Думки тільки й відрізняють людину від самозакоханої свинки і заставляють нас працювати над собою, наближатися до ідеалу”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

задля наших дітей…»

Слово Просвіти, №06 за 2014 рік

японської війни, чиїм героїзмом і ставленням до обов’язку захоплюватиметься Японія; Ніна Михалевич — онука Софії Русової — наймолодша адресантка, стане до активної боротьби за Україну, коли прийде з похідними групами ОУН до Києва 1941 року, разом з Оленою та Михайлом Теліга-ми і зі своїми малесенькими дітьми. Востаннє побуває в Україні вже 85-річною, відвідає дорогу Олешню, яка так і не полишатиме її в снах до кінця. Із листами Ліндфорсів-Русових-Ждановичів відкриється життя таке, як воно було, неприкрашене і негероїчне. Але в тому теж його велика вартість! Бо часто ми продовжуємо творити собі кумирів, возвеличувати їх, зводити на п’єдестал, тим самим віддаляючи від їхньої головної сутності — щоденної праці задля України. Ви не знайдете у листах пихатості, чванькуватості, марнослів’я, хизування, самовихваляння. Але ви прочитаєте зізнання у власній недосконалості, роздумування про те, як стати кращими. “Думки тільки й відрізняють людину від самозакоханої свинки і заставляють нас працювати над собою, наближатися до ідеалу — працюй же, моя доню, і не печалься, хороші люди страждають від усвідомлення своїх недоліків, але їх Софія Русова з онукою Олею і правнучкою Людмилою треба виправляти — тільки такою працею ти й станеш Маминою донею” (1 грудня 1893 р. Софія Русова Каті Ліндфорс). Вони були живі люди з живим болем! Що ж стосується контексту важливих справ, які мав кожен, то годі було про це розлого говорити в умовах арештів, війни, переслідувань. І тільки зіставляючи канву подій, щоденників, спогадів, написаних книг, розумієш, як важко було тримати цю живу нитку зв’язку. В одному з листів Софія напише: “Хлопчика назвуть Георгієм…” (Лист від 1895 р.) А за його текстом залишиться факт, що сина Юрія (Георгія), у майбутньому великого вченого, Софія Русова народила під наглядом, будучи на кілька днів відпущена додому з тюрми, і теплу водичку для новонародженого немовляти приніс наглядач. Через кілька років — нові проблеми: “Ти знаєш, що сталося з нашими! Тата (Олександра Русова) по? гнали зі служби і доводиться їм шукати притулок до вияснення і з’ясування майбутнього. Вони вирішили вирушити за кордон. Головним чином, для тата, котрий стомився і знервувався до краю. Для Мами (Софії Русової) то просто необхідно” (24 травня 1902 р. — Катерині Ліндфорс від Люби Русової). Листи писалися у різних обставинах життя. Просто під час лекції писала студентка медицини у Монпельє Люба Русова: “Ну от, Катю, треба вибачитися — лист я писала Тобі перед лекцією. Прийшов професор і треба його слухати. Закінчу дома” (12 березня 1902 р.). Галя Ліндфорс писала з пересувного польового госпіталю діючої армії з Тернополя, де працювала сестрою-жалібницею: “Сиджу зараз на нічному чергуванні. Це єдиний час, коли можна писати листи… Роботи у нас багато — було багато поранених і важких, стовбняки. Помирали ледве не щодня…” (13 січня 1916 р.). Очевидицею й учасницею виступів у Петрограді стала Софія Русова: “На свята мріємо виїхати з Пітера. Якщо нас знову не візьмуть під нагляд за підписання резолюцій на вечорі літераторів” (25 листопади 1904 р.). З Олешні ділився планом перебудови садиби Олександр Ліндфорс: “Зараз у мене мільйон робіт: будівництво йде на всіх парусах, установлюються пам’ятники, котрі нарешті прибули, підвозиться ліс, пиляється шалівка… Словом, дні коромислом…” (23 вересня 1913 р.). Дванадцятирічна Ніна писала з Києва під більшовицькими обстрілами: “Дорогий тату, як Твоє здоров’я? Тут у нас революція, Юра каже, що громадянська війна. Стріляють із кулеметів і рушниць. Сьогодні вночі страшно стрілялося на розі Маріїнської і Великій Васильківській, близько нас…” (1 листопада 1917 р.). Листи давали силу тримати нитку життя і зв’язків великої родини. Вони ставали маленькими посланцями і великою надією, підтримкою і відповіддю на багато запитань. Дати. Перший лист, оригінал якого маємо, датований 7 грудня 1893 року. Це лист Софії Русової. Остання дата на листах — 1926 рік. Уже не було серед живих багатьох перших адресатів, маленькі ж попідростали. 70 літ виповнилося Софії Русовій, що мешкала тепер у Празі, Сашуні (Любиному синові), що народився 1917-го, виповнилося вже вісім. Він житиме у Празі, стане журналістом, приїде в Україну 1991 року. Дуже ніжно й зворушливо надішле нам згодом світлину маленького букетика волошок, які ми йому подаруємо у дорогу. 33 роки від першого до останнього листа. За 33 роки хресної дороги родину Русових переорють найтрагічніші роки більшовицького перевороту. І як перед тим переслідуватиме їх царська влада за українство і вільнодумство, так тепер знущатимуться над Русовими-Ліндфорсами більшовики “за петлюрівство” та “буржуазний націоналізм”. Уже не буде 1926 року Олександра Русова (Шури, Ол. Ол.), чоловіка Софії Федорівни. Він помре 1915 року під час евакуації Київського комерційного інституту, де працював професором, у Саратові. Коли згодом його син Юрко приїде до Києва і захоче відвідати могилу батька на Байковому кладовищі, він її не знайде: комуністичні вандали вже знищать її. Тим часом підростатимуть у родині Галі Ліндфорс (племінниці Софії) і Якова Ждановича діти — Наталія та Андрій. 1991 року вони приїдуть до Олешні, на батьківщину мами. Наталя Жданович збереже ці листи й фотографії, які перед тим зберігала мама Галя. Вона не тільки зберігала листування, а й дослідила родинне дерево. Андрій Жданович подарує мені книгу про власну історію розвідника у Другій світовій війні. Сторінки книги відкриють розуміння того, як жили нащадки Ліндфорсів, як виховували своїх дітей, які цінності плекали. Прекрасні рядки напише про маму — Галю Жданович, племінницю Софії Русової. “Мама брала уроки співів і гри на роялі; але замість консерваторії вони з сестрою вступили на курси Лесгафта в Петербурзі, маючи на меті присвятити себе виховній роботі. В японську війну дві старші сестри мами (Зіна й Людмила — Г. Д.) добровільно пішли на фронт сестрами?жалібницями. Коли під Мукденом солдатський госпіталь був захоплений неприятелем і їм було запропоновано (“японська армія з жінками не воює”) відправитися у Росію, вони (їх всього було четверо) відповіли, що “російські жінки не кидають солдатів у біді” і добровільно пішли в полон. В Росії про них писали, друкували портрети. А японці поставилися з глибокою пошаною. В імперіалістичну війну пішла на фронт сестрою жалібницею і мама. Була вона в армії генерала Брусилова в “летючому” санітарному загоні на передовій. За хоробрість її нагородили солдатським “Георгієм”, котрий у важкий час вона віддала за молоко для дочки. “В прадіда (Федір Ліндфорс. — Г. Д.) — сказав про неї тато, — його портрет в Ермітажі, в галереї героїв 1812 року”. Епістолярна спадщина Ліндфорсів-Русових, звичайно, не дає повної картини життя родини. Але навіть із тієї кількості листів, які маємо, постають характери, уподобання, вчинки, вартості. Родина надзвичайно захоплювалася музикою, здобувала музичну освіту, мали до того хист і талант: Софія Русова, Люба Русова, Катерина Ліндфорс. Однак надали перевагу педагогіці чи медицині, вважаючи, що ця справа принесе більше користі батьківщині й людям. За адресами на конвертах можна вивчати географію. Москва, Петербург, Київ, Чернігів, Баку, Городня, Монпельє, Любеч, Лейпциг, Харків, Полтава, Олешня. Ольга Рудакевич (Михалевич) — правнука Софії Русової (США) Залежно від обставин центрами ставали різні міста. 1917-го летіли звідусіль листи у Київ, де щойно у Люби Ліндфорс народився маленький Сашуня, чий чоловік лікувався у Баку. У цей час на руках Люби було троє маленьких дітей — Ніна, Андрійко та новонароджений Сашуня. Жила вона разом із мамою Софією Русовою. Сповнена громадських і політичних справ, педагогічної роботи, Русова намагалася поєднати важливі обов’язки з обов’язками мами та бабусі. І дивуєшся, як це їй вдавалося! Правда, не завше, і засмучена Софія нарікала, що не може допомогти доньці. Олешня — особлива сторінка в житті кожного з родини, навіть тих, хто не народився тут, і тих, хто покинув село у юному віці. “І як хочеться відчути на обличчі, на руках запах сіна з м’яких оксамитових, таких обережних і ніжних губ моєї “Фатіми”. Вона напевно завше все розуміла і все відчувала і такими невмілими, але лагідними, чулими дотиками своєї тяжкої рижої голови, намагаючись заспокоїти, привести до рівноваги протестуючу, палаючу пекучим болем душу людини… Їй, моїй “Фатімі”, можна було сказати все…” ( Зі щоденників Ніни Ліндфорс?Михалевич, 25 вересня 1971 р.). Набагато пізніше Любов Русова напише у споминах, що саме донечка Ніна допоможе їй пізнати маму (Софію Русову). Шкодуватиме, що свого часу так і не стала співачкою, хоч мала до того хист. Водночас дякуватиме Богу за медицину, яка принесла стільки користі людям. 6 березня 1904 року Софія Русова писала у листі племінниці Катерині: “А кругом суспільна атмосфера така гнітюча, ніде живого слова не можна сказати, не можна ніде зібратися, наші літературні вечори заборонені”. Через 109 літ, уже за незалежної України, правнука Русової Орися Ткаченко напише мені: “Сьогодні й справді величне свято — Благовіщення! Я в церкві була, співаю в церковному хорі з 15 років із перервами, але настрій не був у мене до молитви, я в конфлікті із нашим Творцем, бо не бачить він наш нарід й не бачить владу, яка окупувала нашу землю й не дає світлий розум Народові скинути із себе пута. Прийшла додому пригнічена, розчарована…” Мине зовсім небагато часу, і пані Оля Михалевич, правнука Русової, почує і по? бачить, як вкотре підніметься Україна, і напише: “Дорога Галю — зі Святами Різдва Христового вітаємо Вас і усіх?усіх навколо Вас. Не тратьте Віри, не піддавайтесь, не зупиняйтесь! Будьмо!” Хіба ми маємо право сьогодні зрадити ту велику любов і надію великої родини? У київському музеї Миколи Лисенка — в першому ряду нащадки великої родини, що приїхали в Україну зі США, Канади, Чехії на відзначення 135<річчя Софії Русової (1991 р.)

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин