Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Сторінка · с. 12сторінка оригіналу ↗

Етнокраєвиди в поезії Шевченка

Слово Просвіти, №06 за 2014 рік

Лариса МАСЕНКО, доктор філологічних наук Британський дослідник феномену націоналізму Ентоні Д. Сміт у праці “Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка” наголошує на провідній ролі європейських романтиків в історичних процесах самовизначення національних спільнот, окреслення етнічних територій та плекання любові до місцевих краєвидів. “Починаючи від ХVIIІ ст., — зазначає Е. Сміт, — територіалізація спогадів і плекання колективної любові до національних краєвидів набули більшого самоусвідомлення та поширеності. Великою мірою це стало наслідком характерного для романтизму культу природи і доречного впливу емоцій на її лоні, як-от у випадку дедалі більшого зачарування Альпами. Романтики обернули територію в поетичні краєвиди і зробили її головним компонентом самого уявлення про націю” [5; 61]. В означену парадигму європейського культурного процесу цілковито вписується творчість Тараса Шевченка, в якій поетизація природних реалій рідного краю досягла найвищої естетичної довершеності. Водночас поетичні пейзажі Шевченка, просторові образи степу, поля, Дніпра, моря нерозривно пов’язані з історичною долею народу, що споконвіків заселяє цю землю. Уже в “Гайдамаках” поет маніфестує цей зв’язок як іманентну властивість свого поетичного світобачення: Заспіваю — море грає, Вітер повіває, Степ чорніє, і могила З вітром розмовляє. Заспіваю — розвернулась Висока могила, Аж до моря запорожці Степ широкий вкрили1. [1; 130] Як зазначає Григорій Клочек, Шевченко володів надзвичайним даром асоціативної візуалізації, творення зорових образів, що поєднувався з набутим досвідом професійного живописця: “Тут важливо зрозуміти, що натхнення візіонера — це особливе творче піднесення, в якому, немов у горнилі, народжується згармонізований сплав візії, слова, смислу. Власне, в цій органічній злютованості і криється один із секретів вражаючої енергетичності Шевченкового поетичного тексту” [2; 26-27]. Показово, що лише краєвиди батьківщини “заряджали” поета творчою енергетикою. Цікавим у цьому зв’язку є лист Шевченка до Варвари Рєпніної, написаний в Орській фортеці 28 лютого 1848 року. Поет скаржиться на те, що на засланні втратив дар естетизації зорових вражень від споглядання природи: “Странно! Прежде, бывало, я смотрел на природу одушевленную и неодушевленную как на совершеннейшую картину, а теперь как будто глаза переменились: ни линий, ни красок, ничего не вижу. Неужели это чувство В Густині прекрасного утрачено навеки? а я так дорожил им! так лелеял его. Нет, я, должно быть, тяжко согрешил перед Богом, коли так страшно караюсь!” [6; 43]. Український ландшафт у поетичних текстах Шевченка окреслює кілька повторюваних лексем, що позначають природні об’єкти Центральної й Південної Наддніпрянщини. До найчастотніших у зазначеній лексико-семантичній групі належать такі слова: поле — 181 фіксація, згідно зі “Словником мови Шевченка”, море — 159 фіксацій, гай — 134, степ — 128, Дніпро (Дніпр, Дніпер) — 103 [4, 2; 110; 4,1; 419; 125-126; 4, 2; 294; 4,1; 183]. Велику кількість фіксацій у Шевченковій поезії має і слово гора (120 слововживань [4,1; 144]), але в ряді випадків воно стосується топографії інших країн, зокрема Кавказу в однойменній поемі, а в українському просторі найчастіше позначає високий берег Дніпрового правобережжя, як, наприклад, у поемі “Сон (Гори мої високії…)”. Візуалізація простору в поетичних текстах Шевченка відтворює ландшафт лісостепової і степової частин України, що засвідчує й значно вища частотність слова гай (134 фіксації) порівняно з лексемою ліс (49 фіксацій [4,1; 374]). До того ж у деяких Шевченкових творах ліс виступає в ролі символу, що уособлює чужину — Росію, пор. у поезії “Думи мої, думи мої…”: Серце мліло, не хотіло Співать на чужині… Не хотілось в снігу, в лісі, Козацьку громаду З булавами, з бунчугами Збирать на пораду… [1; 125] Етнокраєвид у Шевченка — це передусім український степ, у поетичному образі якого домінує значення широти, безкрайності, неосяжності відкритого простору. Ця просторова семантика органічно пов’язується з категорією свободи, волі у ширшому художньому вимірі — вільний простір стає місцем зародження вільного духу. Саме в степу, згідно із провідним мотивом Шевченкової поезії, зародилася козацька воля (“там родилась, гарцювала козацькая воля”): …а Украйна! А степи широкі! Там повіє буйнесенький, Як брат, заговорить, Там в широкім полі воля; Там синєє море Виграває, хвалить Бога, Тугу розганяє…[1; 127] Образ безкрайнього степу, де локалізується постання вільної духом козацької громади, входить до ширшого образного ряду Шевченкової поезії, об’єднаної асоціативним зв’язком із темою безкрайності, необмеженості. Так, у вступі до “Гайдамаків” просторовий план вираження семантики безкрайності, безконечності поєднується з часовим значенням вічності, втіленим у символі місяця. У цей же контекст поет вводить і мотив безмежності власної душі, якій “почину і краю немає”, де тема “безкрайності” набуває додаткових смислових відтінків, виражаючи художню ідею внутрішньої свободи творчо обдарованої особистості [Детальніше див.: 3; 27]. Близьку семантику містить і образ Чорного моря в Шевченкових поетичних візіях. У його художньому вираженні також домінує значення широти, безмежності. Належність слів море, степ і поле до одного семантичного ряду засвідчує і вживання зазначених лексем поряд, як у наведеній вище цитаті з поезії, присвяченій Н. Маркевичу, і художні порівняння моря з полем зі спільними просторовими й колористичними ознаками, як, наприклад, у баладі “Тополя”: Кругом поле, як те море Широке, синіє. [1; 113] Особливе місце в Шевченковій поезії посідає Дніпро. З опису його розбурханої стихії починається “Кобзар”, спогадом про нього він завершується, причому в передсмертній художній візії далекої батьківщини поет згадує Дніпро в одному контексті з Україною (“Дніпро, Україну згадаєм”). Уособленням усієї країни постає її головна ріка і в інших творах, наприклад, у поезії “І виріс я на чужині”: Меж горами старий Дніпро, Неначе в молоці дитина, Красується, любується На всю Україну. [2; 120] Тут варто звернути увагу на оригінальне поєднання в антропоморфному образі Дніпра двох протилежних вікових ознак — старості (“старий Дніпро”) і дитинства (“неначе в молоці дитина”), що втілює художню ідею споконвічної самовідтворюваної краси української землі. Надзвичайну любов до Дніпра і рідних наддніпрянських краєвидів поет зберігав упродовж усього свого життя. Відомою є його мрія дожити віку в хатині над Дніпром, що їй так і не судилося здійснитися. У листі до Варфоломія Шевченка поет писав: “Максимович у Прохорівці уступає мені таке саме добро, як і в Парчевського, тілько що не коло Дніпра, от моє лихо! Видно Дніпро, та здалека, а мені його треба коло порогу” [6; 188]. Дніпро у Шевченка зображений у розмаїтих станах — то як сувора, розбурхана бурею водна стихія, то як спокійна велична ріка, що милує око красою, широтою, могутністю. Домінантні ознаки краси і сили Дніпра підкреслюють і епітети, які його супроводжують: широкий, глибокий, дужий, крутогорий, крутоберегий. Як і інші природні реалії, образ Дніпра в Шевченковій поезії персоніфіковано, олюднено. Через низку мовних засобів, які свого часу детально дослідив Леонід Булаховський [1], поет максимально наближує образи живої і неживої природи до читача, робить їх “своїми”, пізнаваними і рідними, передаючи реципієнтові своє сприйняття Дніпра і дніпровських краєвидів як ідеальної природної суті цієї місцевості. Такого Чигирин з Суботового шляху ефекту поет досягає, застосовуючи до розглядуваного образу метафоричні означення зі сфери родинних або товариських стосунків, що доповнює особовий займенник наш: Дніпро геть-геть собі розкинувсь! Сіяє батько та горить! [2; 306] А долі сивий наш козак Дніпро з лугами виграває. [2; 39] Унікальним за візуальною художньою виразністю є поєднання обох світів — природного і людського — в зображенні походу козаків до Туреччини в поемі “Гамалія”. Водний шлях, яким козаки рушали на південь, щоб визволити побратимів із турецького полону, постає в оригінальних образах живих істот, що беруть активну участь у діяльності людей. Почувши сумну пісню полонених козаків, Босфор передає її морю, море — Лиманові, Лиман — Дніпрові, а Дніпро — Великому Лугові й Хортиці. Так природні стихії доносять з чужинецької неволі голоси побратимів — і козаки тим же шляхом, лише зворотним, вирушають їм на поміч: Босфор аж затрясся, бо зроду не чув Козацького плачу, застогнав широкий І шкурою, сірий бугай, стрепенув, І хвилю, ревучи, далеко-далеко У синєє море на ребрах послав. І море ревнуло Босфорові мову, У Лиман погнало, а Лиман Дніпрові Тую журбу-мову на хвилі подав. Зареготався дід наш дужий, Аж піна з уса потекла. “Чи спиш, чи чуєш, брате Луже? Хортице-сестро?” Загула Хортиця з Лугом: “Чую, чую!” І Дніпр укрили байдаки, І заспівали козаки… [1; 234-235] У примітках до академічного видання Шевченка дослідники зазначають, що тут Шевченко скористався мотивом розмови Лиману, моря і Дніпра в народній пісні “Жалкується лиман морю…”, відомою йому зі збірників народних пісень М. Максимовича [1; 687]. Проте використавши мотив народної пісні, поет значно модифікував його, надавши йому неповторної індивідуалізації і наповнивши складнішими художніми смислами. І в цьому фрагменті спостерігаємо персоніфікацію й інтимізацію природних реалій, їх олюднення, метафоричне перенесення в природне довкілля родинних зв’язків спорідненості, властивих людському світові: Дніпро постає в образі “діда нашого дужого”, Луг — в образі брата, а Хортиця — сестри. Показово, що відповідно до цього олюднені природні стихії взаємодіють не лише з козаками, а й між собою. Поділ людського світу на своїх і чужих рівною мірою стосується й природних стихій. У подальшому описі походу при наближенні козацьких байдаків до Туреччини Босфор хоче спинити їх, попередити “своїх” у

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин