Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
13 Шевченкіана “Народ має свою землю, а земля має свій народ”. Стівен Ґросбі · с. 13сторінка оригіналу ↗

Як я не став шевченкознавцем

Слово Просвіти, №06 за 2014 рік

Мотрин монастир Михайло ІВАНЧЕНКО, Звенигородщина, Черкаська обл. Мій батько 1915 року з училища прапорщиків потрапив на фронт під Перемишлем на р. Сян. Велася тяжка війна з кайзерівцями у тенетах колючих дротяних загорож і викопаних шанців. Інколи з обох боків пускали гази. На дротах висіли тіла своїх і ворожих солдат. Гриміли гармати. На ніч з окопів денна зміна верталася на відпочинок. Батько квартирував у пароха греко-католицької церкви. Сивий священик не лише молився, а й багато читав. Він подарував батькові празьке видання Шевченкового “Кобзаря” у твердій синій палітурці. Батько читав його землякам, які заходили до нього. Офіцери та солдати уважно слухали щирі вірші. Коли закінчилася війна, батько у телефонній двоколці привіз додому 12 гвинтівок і ящики з патронами та улюбленого “Кобзаря”. Вечорами до хати збиралися на посиденьки родичі й сусіди. Батько читав вірші, здебільшого “Катерину”. Жіноцтво плакало, а чоловіки захоплювалися козацькими та гайдамацькими боями. По “Кобзареві” батько навчив мене читати. Коли батько з мамою ходили в гості, мене залишали одного в хаті. Тоді я змалював сторінки козацькими атаками, а стіну грубки монументальними баталіями. Мама сварила мене, а батько захищав. Довго “Кобзар” ходив по руках, поки його не зачитали вчительки. Згодом я, після заполярних зон, у вихідні їздив по Шевченковому краю, розпитуючи його земляків про факти з поетового життя, слухаючи спогади довгожителів тощо. Зголосилося до трьох сотень його родичів, сподіваючись дістати допомогу від держави, щоб потім дякувати: “Спасибі Тарасу за шифер і за трасу” — саме тоді упорядковували ті села — перекривали солом’яні стріхи, ставили тини. Зібраний матеріал я надсилав до редакції райгазети “Шевченків край” і його набирали нонпареллю …без мого підпису. Я поскаржився редакторові. Редактор О. Суржко розлютився: “Віднині тебе ніде не публікуватимуть. Геть!” Витурений з кабінету, я написав до Президії Верховної Ради, щоби роз’яснили мої права вільного громадянина. Якийсь письмак Солдатенков відповів, що я не член Спілки письменників і був покараний законно. Я не вплутувався в безпутню дискусію з чиновником і занотовував побачене та почуте далі. Про цікаве дізнався біля с. Будище від діда Лагоди, що пас корову на налигачі. Він оглянувся, чи нікого нема, пригнувся до мене і прошепотів: “Буде ще”. Тобто історія наша не скінчилася. Будуть ще переміни. Боротьба за волю триває. Народ душею відчуває прагнення нації. Побував я на хуторі с. Керелівки у родичів живописця Григорія Дядченка, який 1933 р. вмер від голоду. Свого часу він закінчив Петербурзьку Академію Художеств і викладав у Київській художній школі О. Мурашка. Я завше не мав змоги здійснити задумане, хоч і намагався співпрацювати з мистецькими журналами. В одеській родині Боровиків зберігалася творча спадщина популярного художника Амвросія Ждахи. Її викупив звенигородець Михайло Забочень і згодом видав чудовою монографією. Через куцу зарплату я не мав коштів для придбання в с. Козацькому (Козацька Долина) у родини репресованого й розстріляного живописця Івана Кіндратовича Стеценка стару кобзу. Щоправда, там мені подарували портрет бандуристки Олени Коваль його роботи. Про І. К. Стеценка Бажан навіть не згадав у Словнику художників України. Так само я не зумів роздобути велике полотно “Доля” — казковий мотив художника Івана Макушенка в Лисянці, лише подарували мені етюд його хати, обставленої снопами. У його сестри Оксани бачив я її портрет роботи І. Макушенка. Син художника служив підполковником в армії УНР. Про це мені розповів учитель Крижанівський, син якого (теж художник) Василь приятелював із сином Макушенка і помер на еміграції у Львові. Він також був художником і старшиною у війську УНР. А я мріяв започаткувати художній музей у Звенигородці, та мрії не завжди здійснюються. У с. Зелена Діброва, куди вийшла заміж сестра Т. Шевченка Катерина, я познайомився з натурниками, з котрих писав картину “Гість із Запоріжжя” внук Тарасової сестри живописець Фотій Красицький (учився у Петербурзькій Академії Художеств). В укладеному мною списку родичів Т. Шевченка побачив вже в наш час у завідувачки Фондом Керелівського музею прізвища інших людей. Вибув із нього незрячий онук поета по братові Микиті, бо під час гітлерівської окупації щось не так сказав про редактора “Кобзаря” О. Корнійчука, а також пілот Левко Шевченко, застрелений у Звенигородці своїми при спробі втечі в 1918 р. Таке буває. Зате додалися активісти колгоспного будівництва, комуністи і комсомольці. Райвлада взяла мене на замітку і я відтоді примовк, як миша під віником. При свободі мислі й слова мене не допустили в райбудинок культури на ювілейний вечір. Там сидів лиш, спершись на ковіньку, глухонімий Калень Терещенко, автор перших пам’ятників Великому Кобзареві в Україні. Він зостався стороннім у громадському житті Шевченкового краю. Щоправда, я власним звертанням до чинодралів домігся для нього незначного підвищення пенсії, хоч пам’ятники він творив лиш за харчі. Зате його сестра Софія при Українській Революції покинула в Петербурзі розкішну власну художню майстерню та й полинула додому боротися за волю. Ставила Шевченкові “Гайдамаки” і вільні козаки Звенигородського Коша просто із зали виступали на фронт під Смілою проти карателя Муравйова у гарматну перестрілку. Софія відбула десятилітнє заслання до Казахстану, поневіряння по зонах та тюрмах СССР, але не відмовилася від своїх переконань. Наприкінці життя вона започаткувала у Звенигородці Краєзнавчий музей та Художню школу. Не потрапив до списку шевченківців заарештований кайзерівцями, а згодом розстріляний денікінцями самостійник Трохим Шевченко. Така доля спіткала й мого батька. При окупації гітлерівці його розстріляли б. Бо перезахоронили своїх 34-х кайзерівців за наказом свого пастора у трунах та в уніформі, як воїнів. Годі вже казати про комуністичний беззаконний закон. Людської моралі серед чиновників не знайти. За батькове командування сотнею вільних козаків імені, хлопцеві, докоряли. Мовляв, через твого батька кайзерівці півсела спалили. І це вже при чужерідній окупації. Думайте-читайте, брати-земляки. Учітеся у нашого Тараса Шевченка! Слава українській Україні!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин