Постать · “Мова його поезій — се один великий комплімент для будущої національної і літературної мови України”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Не розміняв золота своєї душі на п’ятаки мідних правд
Слово Просвіти, №06 за 2014 рік
У лютому 2014&го виповнилося 150 років із дня народження україн& ського лірика й сатирика, перекладача, драматурга, публіциста Воло& димира Самійленка. З цієї нагоди ВР України видала постанову від 19 листопада 2013 року про урочисте відзначення ювілейної дати на дер& жавному рівні. “На державному рівні” ювілей відзначається, м’яко ка& жучи, досить мляво, книжок Самійленка, як заплановано, ще не вида& но, меморіальних дощок на будинках, у яких він жив і творив, та надмо& гильного пам’ятника у Боярці не встановлено…
Пам’ятник В. Самійленку у Великих Сорочинцях
Надія КИР’ЯН Фото автора
Проте шанувальники Самійленкового таланту цю дату поза увагою не залишили і роблять самотужки, що можуть. Напевно, справді людське визнання і пам’ять дорожчі за будь-які пам’ятники… У Великих Сорочинцях, де письменник народився, 6 лютого відбувся літературний вечір “Творець перлин правдивої поезії”. Відкрито бібліографічну виставку “Лицар українського слова”. У цих заходах узяли участь Миргородська районна централізована бібліотека та Великосорочинська сільська, місцевий краєзнавчий музей, Великосорочинська ЗОШ, музична школа, інтернат. Ведуча вечора — бібліотекар районної бібліотеки Людмила Ігольніцина. Світлана Ісаєва, бібліотекар Миргородської ЦРБ, зробила бібліографічний огляд. Валентина Дерев’янко розповіла про життєвий і творчий шлях поета. На вечорі прозвучали поезії Володимира Самійленка та пісні на його слова. У вечорі взяли участь директор Миргородської централізованої районної бібліотеки та начальник районного відділу культури і архіву І. Яремко. Заплановано провести зустрічі у Полтавському національному університеті ім. В. Г. Короленка та у Великих Сорочинцях із доцентом кафедри української фольклористики Львівського національного університету Михайлом Чорнописким, дослідником творчості Володимира Самійленка та Святославом Максимчуком, артистом Львівського театру ім. Марії Заньковецької, який прочитає вірші поета. Активно відзначали пам’ятну дату мешканці Боярки на Київщині, де письменник похований, місцева газета “Боярка інформ” присвятила Самійленкові чимало матеріалів. Про це розповіла Ніна Харчук, відповідальний секретар журналу “Всесвіт”, депутат Боярської міської ради, заслужений журналіст України, лауреат премії імені Володимира Самійленка на літературно-мистецькому заході, присвяченому відкриттю виставки творчості Володимира Самійленка у Київському національному музеї літератури України, який проведено за сприяння Міністерства культури України та державної агенції промоцій України. — На вимогу громадськості, — розповіла Ніна Феодосіївна, — 1992 року Боярський музей Миколи Островського став краєзнавчим. Нині там зібрано багато матеріалів, пов’язаних з іменем Володимира Самійленка. Його особиста доля була важка. Мати — красуня, співачка, наймитувала у поміщика Лисевича, який із нею не одружився, сина не визнав. Усе ж він був опікуваний хлопчик, улюблений. Його долею переймалася бабуся Лисевичиха, його дід. Хлопчик здобув поліфонічну освіту. Крім усього, був ще й музикантом — грав на бандурі, на гітарі. У поміщика Лисевича була ціла кімната інструментів, свій оркестр. Із материнського й батьківського роду було закладено літературно-мистецький генетичний код. Юнак вступив до Київського університету, але іспити не складав, отримав лише довідку, а не диплом. Був членом гуртка
“Молоді тарасівці”, “Плеяди”, Київського товариства, яке тоді дало ціле гроно людей, що розвивали українську культуру і літературу. Його радо прийняли в родині Старицьких, був знайомий із Лесею Українкою, особливо товаришував з її братом Михайлом. Найкращі слова Володимиру Самійленку 1907 року з нагоди виходу його другої збірки (повнішої, бо перша була рецензована) сказав Іван Франко, що таким поетом може пишатися Україна і цілий світ. 1889 року Самійленко написав сатиричний вірш “Ельдорадо” — “Щаслива країна”, в якій угадувалася російська імперія. Цей вірш, ненадрукований, заборонений, ходив у списках. Знайомі постійно просили Самійленка його продекламувати. Він мав артистичний хист, перебуваючи в Чернігові, навіть грав у театрі. Свою сатиричну поезію читав так серйозно, що це викликало ще більший сміх. 1989 року рок-гурт “Кому вниз” вибухнув цим “Ельдорадо” на сцені. Пригадую, як ми з В’ячеславом Чорноволом сиділи поруч і захоплювалися, як піднімала ця пісня всю аудиторію в Київському авіаційному інституті. Ця пісня звучала на нинішньому Євромайдані, Андрій Середа
Мирослава Тарахан презентує виставку виступав у Київраді як літератор і музикант… На виставці я вперше побачила збірки, про які раніше тільки чула. Ця експозиція вагома, наснажена, спасибі Музею літератури, що тут можна почерпнути стільки знань. Ніна Харчук розповіла, що 1964 року завдяки старанням Максима Рильського, Павла Тичини, інших українських літераторів у Боярці на могилі Самійленка спромоглися поставити надгробок. У Постанові Верховної Ради України про відзначення 150-річчя поета зокрема йдеться про встановлення пам’ятника на могилі в Боярці. Але, як говорив Самійленко, “одне творити язиком, а інше — перти плуга”. До цього часу могила залишається на утриманні місцевої громади. На 140-річчя сюди приїжджав кобзар-полтавець Лихошвай і звернувся з пропозицією поставити на могилі хрест, це було зроблено. Боярці виховують учнів на поезії В. Самійленка, вчать доглядати могилу. Наступного року — 90 років із дня смерті поета. Мріють на надгробку поставити пам’ятник хоч до цієї дати. Недовго пожив Володимир Самійленко у Боярці, але залишив у душах мешканців незглибимий слід. Приїхав сюди у квітні 1925 року, вже зовсім хворим. Перед цим поневірявся в еміграції в Галичині (що зараз звучить неприродно), де був разом із Марком Черемшиною, Іваном Франком. Поїхав туди, коли почув, що у Львівському університеті (хай навіть у тодішній Австро-Угорській імперії) викладають українською мовою, для нього це була велика радість. Він був ще й мовознавцем від Бога, писав статті. Але радість була недовгою, бо дуже сумував за великою Україною, куди 1924 року повернувся. На той час уже втратив своїх дітей. Василь Стефаник дав йому гроші, щоб він повернувся в Україну, за якою тужив. У Києві академіки Агатангел Кримський, Сергій Єфремов намагалися його підтримати, бо уряд УНР у Галичині йому сплачував хоч невелику пенсію, а сюди її не перевели. Він жив на бульварі Шевченка, у підвалі. Уже був недужий на саркому. Лікарі порадили йому більше перебувати на сонці. Інтелігенція Києва винайняла для нього дачу в Боярці, де на руках дружини Ольги Степанівни доживав останні дні. Опікувалася хворим місцева лікарка Віра Матушевська. Він не мав засобів до існування. У Боярському музеї є спогади про те, як місцеві мешканці приносили йому харчі. Помер поет 12 серпня під вечір, дуже бідкався, що не може втрапити у свої Сорочинці. Заповів поховати його на горі біля Свято-Михайлівської церкви, де його й поховали через чотири дні за козацьким звичаєм. На похорон приїхало багато киян. Боярська громада, Українська Автокефальна Церква, яка тоді була, поховали Самійленка з почестями, відзначили дев’ятини і поставили березовий хрест. 3 лютого цього року вперше за 90 років навіть УПЦ Московського Патріархату відправила панахиду по Самійленкові — адже радянська влада оголосила його “буржуазним націоналістом”. Відправила панахиду, як зазвичай, УАПЦ на чолі з отцем Димитрієм, потім громада міста, Боярське мистецьке братство провели захід у краєзнавчому музеї, де Самійленкові відкрита пам’ятна дошка. Встановити її допомогла Боярська міська рада, міський голова Тарас Добрівський, які підтримують ініціативи мешканців. У Боярській 5-й ЗОШ відбувся концерт, де
Вступне слово Ніни Харчук згадали поета-філософа, читали вірші, співали пісні на його слова. Усіх зворушила щира розповідь Ніни Харчук. Потім народна артистка України, лауреат літературно-мистецької премії ім. Івана Нечуя-Левицького Лариса Хоролець виконала перлинку “Вечірню пісню” (“Тихесенький вечір на землю спадає”) на слова Володимира Самійленка, музика Кирила Стеценка, та прочитала вірш “Українська мова”. Прозвучали інші вірші Володимира Самійленка, його спогади, улюблена музика, народні пісні у виконанні соліста заслуженої національної капели бандуристів України Максима Воловоденка та заслуженого артиста України Олега Філіпенка. Екскурсію біля стендів виставки “Дар великої і вірної любові” провела старший науковий співробітник музею Мирослава Тарахан, яка готувала експозицію. Виставка побудована так, щоб відвідувачі переконалися, що українські письменники були надзвичайно освіченими людьми і Володимир Самійленко — приклад людини високої освіти і високої культури. У студентські роки вивчав 9 мов: французьку, італійську, іспанську, польську, грецьку, латинську, українську, російську та есперанто. Це був один із тих письменників, які намагалися вивести українську літературу з провінційного на світовий рівень. В експозиції переклади з іспанської, французької. Вступні статті до них Миколи Вороного, Івана Франка. Наступна вітрина представляє його як геніального сатирика. Особливості сатиричного таланту Самійленка так прокоментував Микола Зеров: “Хороша літературна освіта і обумовлене нею культурне сприйняття, свідомість своїх сил і зорієнтованість у поетичній техніці ніде не дозволили Самійленкові упасти в грубість і несмак… Він скрізь дає тонкий літературний продукт, золотий народний гумор…” Далі — вибрані твори Самійленка, драма “Чураївна”, поетичні, прозові твори. Переспіви та переклади, спогади… Надрукована у Канаді 1969 року “Казка про смутного чоловіка”. У діаспорі його твори друкувалися неодноразово… Є вітрина, створена для постійних відвідувачів музею — педагогів. Тут збірники для школярів, хрестоматії, твори для дітей. Наступна вітрина — твори про письменника. Хочеться завершити цитатою з геніальної передмови до Самійленкових творів Івана Франка, де що не слово — то перлина: “Мова його поезій — се один великий комплімент для будущої національної і літературної мови України, нехибна вказівка, куди мусить іти її розвій. І завважте: ся мова однаково зрозуміла, з однаковим залюбуванням читається над Сяном, Дніпром, і Доном; вона вже тепер зв’язує вузлом співчуття та симпатії всі частини нашого народу. Ні про якого іншого сучасного українського письменника не можемо сього сказати”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
