Шевченкіана · “Лисенкові судилося підняти на свої плечі значно більше — Шевченкову справу пробудження національної гідності”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
«Кобзар» у творчості Миколи Лисенка
Слово Просвіти, №06 за 2014 рік
Імена Лисенка і Шевченка пов’язані в українській історії не ли& ше титанічною працею композитора над “Музикою до “Кобзаря”, а й величезною його громадською роботою над увічненням пам’яті поета в час найтяжчих утисків українського слова і думки.
Роксана СКОРУЛЬСЬКА, завідувачка музею М. Лисенка
Заборонені твори Тараса Шевченка, які потрапили до рук Лисенка-гімназиста від дядька Андрія Романовича, стали поштовхом до його національної самоідентифікації, визначили патріотичне спрямування всієї його творчості. Ім’я і слово Тараса Шевченка стало провідною зорею на шляху служіння Україні. Спробуємо тут узагальнити деякі відомі та “нові” документи, подивитися сьогоднішніми очима на факти, здавалося б, знайомі та безсумнівні. Для початку слід зауважити, що потребує спростування загальновживана версія про участь М. В. Лисенка в перевезенні тіла Т. Г. Шевченка з Києва до Канева. “Красувала весна, розцвітали сади, Як ми Батька востаннє стрічали, Коли нам, молодим, серце рвало в шматки Од великої туги?печалі…” Цей вірш, написаний М. Старицьким ще у 1881 р. від імені цілого покоління, понад століття був єдиним аргументом тих дослідників, які твердили, що Микола Лисенко і Михайло Старицький брали участь у перепохованні Т. Г. Шевченка. Досі жодних документальних підтверджень цього факту не знайдено. Припустімо, що серед 2000 громадян, яких нарахувала тоді київська поліція, могли ще не впізнати студента Університету Св. Володимира, за яким лише через рік буде вперше встановлено негласний нагляд (зате — вже до самої смерті 1912 р.). Але як пояснити той незаперечний факт, що в жодному з відомих нам листів М. В. Лисенка (зокрема й до Ганни Барвінок із приводу смерті П. Куліша) чи, скажімо, у мемуарах М. Старицького та Олени Пчілки про участь Миколи Віталійовича в похороні Кобзаря немає ані слова? Натомість Михайло Старицький у спогадах “К биографии Н. В. Лысенко”, опублікованих у № 12 журналу “Киевская Старина” за 1903 р., констатує: “В 1861 г. наше семейство ранней весной (очевидно — це не середина травня! — Авт.) двинулось обратно в деревню: опасность ожидавшихся крестьянских бунтов прошла, средств на житье в городе не было, а введение уставных грамот и совершение актов на выкуп наделов требовало личного присутствия владельцев. […] Мне тоже нужно было по этим самым делам и еще по наследству, назначенному к дележу в ноябре, остаться в Жовнине до зимы. Мыкола уже сам отправился в Киев […]к началу занятий…” Спогади інших “очевидців” настільки в цьому разі обмежені, розбіжні і сповнені посилань на чиїсь інші свідчення, що спиратись на них просто не серйозно!1 Отже, лише легенда стоїть за твердженнями, що Микола Лисенко був серед юнаків, котрі прийняли в Києві на плечі Кобзареву труну. Але є в цій легенді глибока історична справедливість, бо Лисенкові судилося підняти на свої плечі значно більше — Шевченкову справу пробудження національної гідності, національного самоусвідомлення українського народу. І цій справі Микола Віталійович не зрадив до останнього подиху. Робота з увічнення пам’яті Тараса Шевченка від студентських років була основою громадянсько-просвітницької діяльності Лисенка. Від 1864 р. він майже щорічно організовує у Києві та інших містах концерти пам’яті Тараса Шевченка, виступає у них як автор, піаніст і хоровий диригент (звучать його обробки й авторські твори, композиції інших композиторів на тексти Кобзаря та інших поетів). Вершиною цієї діяльності стало відзначення 50-х роковин смерті Поета. Поезія Тараса Шевченка, ніби вінок, обрамлює Лисенкову творчість. Маючи вже досить вагомий творчий доробок, як Опус № 1 позначає він “Заповіт” (для чоловічого хору, соло тенора і фортепіано), написаний у Лейпцигу в лютому 1868-го на замовлення О. Барвінського та Львівського т-ва “Просвіти”. І надалі від цієї дати визначатиме хронологію своєї творчості. Тоді ж — 1868-го видає композитор у Лейпцигу в Редера Перший випуск “Музики М. Лисенка до “Кобзаря” Т. Шевченка”. Частину цих творів у виконанні Ольги Олександрівни О’Коннор-Лисенко автор показував тоді ж професорам Лейпцизької консерваторії. Деякі солоспіви з лисенкової “Музики до “Кобзаря” майже від самого створення стали справді народними піснями, як, скажімо, “Ой одна я, одна, як билинонька в полі” чи “Садок вишневий коло хати”. “Музика до “Кобзаря” Т. Шевченка. Співи про жіночі й про чоловічі голоси, як поодинокі, так і гуртові, дуети, тріо, квартети, хори спорудив Микола Лисенко”. Ця титанічна робота 1868—1911рр. включає 86 закінчених творів (3 кантати, 18 хорів, 9 ансамблів, 56 солоспівів) та низку ескізів (“Світе тихий, краю милий”, “Стоїть в селі Суботові” та ін.). Іван Франко зазначав: “…музикальність вірша він (Лисенко) відчув глубше, і зумів віддати її краще від усіх інших многочислених композиторів, яких манила до себе Шевченкова муза”. Титанічна Лисенкова робота над Шевченковими текстами обіймає 1868—1912 рр. і включає 86 закінчених творів у 7 серіях і 9 поза серіями. Це 3 кантати, 18 хорів, 9 ансамблів, 56 солоспівів) та низка ескізів. За життя композитора в авторському виданні вийшло 82 твори “Музики до “Кобзаря”. Зшитки-серії або окремі випуски Лисенкової “Музики до “Кобзаря”, видані Л. Ідзиковським у Києві, В. Бесселем у Петербурзі та А. Гроссе в Москві, декоровані віньєтками в два — червоний і чорний — кольори, були невід’ємною належністю побуту майже в кожній українській родині кінця ХІХ—початку ХХ ст. Майже дев’яносто звернень композитора до віршів Кобзаря (зокрема в операх) вражають своєю багатожанровістю. Лисенко інтерпретує їх як солоспіви, ансамблі, кантати (зокрема “Б’ють пороги”, написана 1873 року під враженням поїздки на Хортицю), “Радуйся, ниво неполитая!”, “На вічну пам’ять Котляревському”), хори a capella або в супроводі фортепіано чи оркестру, цілі розгорнуті вокальні сцени, як, скажімо, “Молітесь, братіє, молітесь” із “Гайдамаків”. Є підстави говорити про намір Лисенка створити велике сценічне полотно за поемою “Гайдамаки”, до якої написано 7 номерів у різних жанрах. Солоспіви “Музики до “Кобзаря” відзначає жанрова багатоплановість, і поза тим, об’єднує близькість до народнопісенного стилю. Тут знаходимо і неповторний “пейзажний” ноктюрн “Садок вишневий коло хати”, й акварельну прозорість звучання, притаманну солоспіву “У гаю, гаю”… У романтичному дусі змальовано музичну картину грозової ночі на Дніпрі, стривожений передранковий стан природи у солоспі-
Учасники Шевченківського вечора ві “Реве та стогне Дніпр широкий”, присвяченому Маркові Кропивницькому. У переважній частині солоспівів “Музики до “Кобзаря” з глибоким співчуттям і проникливістю композитор змальовує долю української жінки. Перший із цих солоспів “Ой одна я, одна” Микола Лисенко присвятив своїй дружині — Ользі О’Коннор, яка стала виконавицею багатьох його творів. Серед Лисенкових посвят зустрічаємо імена П. Куліша, В. Симиренка, О. Русова та ін. На автографі балади “Не вернувся із походу” зазначено: “Присвячую славній великій українській артистці М. К. Заньковецькій”. Цей твір і Думку “Нащо мені чорні брови” 1911 р. записала на грамплатівку видатна актриса і співачка з роду Тобілевичів Олена Петляш, акомпонував якій сам Микола Віталійович Лисенко. Водночас композитор наголошував на програмності своєї роботи з Шевченковими текстами: “Підбираючи музику до слів Кобзаря, я спеціально не обмежувався на саму лише лірику, а нарочно вибирав такі твори, де взивається народ до боротьби”, — говорив Лисенко, виступаючи у Чернівцях 25.05.1904. Лисенкові твори, що будять особистісну й національну свідомість, небайдужість до долі України та її людності, належать до найвищих досягнень української камерно-вокальної музики XIX століття. Особливе місце серед таких займає монолог “Мені однаково”, присвячений українському тенору світової слави Олександру Мишузі. Інтерпретація цього твору Іваном Козловським втілює кредо славетних синів України — і Поета, і Композитора, й самого Співака. Останнім твором, написаним на прохання племінниці Л. Старицької-Черняхівської, який композитор демонстрував їй буквально в переддень смерті, є “Псалом Давидів” (“Боже, нашими ушима/ Чули твою славу”). Пам’яті Тараса Шевченка композитор присвятив “Жалібний марш (до 27-х роковин смерті Т. Шевченка)” (1888) на текст Лесі Українки, кантату “До 50-х роковин смерті Т. Шевченка” на вірші В. Самійленка (1911), Елегію для скрипки та фортепіано (1910). Газета “Рада” пише про блискуче виконання Лисенком 26.02.1909 р. на шевченківському концерті в театрі київської “Просвіти” Думки-експромта “Квітки на могилу Великого Кобзаря в 48 роковини його смерті”, який, очевидно, не був записаний. Окремої уваги заслуговує твір “До 50!х роковин смерті Тараса Шевченка”. Кантата М. Лисенка на текст В. Самійленка” (К. 1911, Нотопечатня В. Чоколова. Художник П. Холодний). Авторське видання катнати було конфісковане за постановою спеціально створеного Київського тимчасового комітету в справах друку в складі Т. Флоринського, О. Нікольського, С. Щоголєва від 24.02.1911 (НМШ, А-81, арк. 2, копія). У постанові зазначалося: “…Усматривая в… кантате возбуждение южной ветви русского народа к изменническим действиям против России, т. е. признаки преступления, предусматриваемого § ст. 129 Уг. Улож. 1903 г. (…) наложить арест на указанное музыкальное произведение и просить прокурора Киевской судебной палаты войти с прошением в Киевскую палату об утверждении ареста и об УНИЧТОЖЕ- НИИ ИЗДАНИЯ…”. Сьогодні відомо лише 4 примірники цього видання. 1908 р. Микола Віталійович очолює першу легальну українську громадськополітичну організацію Київський Український Клуб та засновану ще 1906 р. за його участю першу всеукраїнську організацію — “Об’єднаний комітет по спорудженню пам’ятника Т. Г. Шевченку в Києві”, на адресу якого надходили кошти від концертів і благодійні внески з Європи, Австралії, Америки, Канади. До зібраних коштів чималу суму перераховано від лисенківських видань і концертів. Останньою акцією в цій лисенковій роботі стало відзначення 50-х роковин смерті Т. Шевченка. Утиски збоку царської адміністрації на чолі з міністром внутрішніх справ Російської імперії П. Столипіним підсумовує в одному з листів до Петербурга Київський генерал-губернатор Ф. Трепов: “…по получении шифрованной телеграммы г. министра от 28 минувшего января за № 154, мною было предложено Киевскому губернатору (О. Гірсу — Авт.) поставить в известность устроителей юбилейных торжеств, что я признавал необходимым воспретить приезд из Австрии депутации для участия в юбилейном чествовании поэта Шевченко и что чествование не должно носить характера пропаганды украинских учений, в противном случае празднование юбилея будет мною воспрещено. В ответ на это председатель старшин совета Киевского украинского общественного собрания Н. В. Лысенко, он же и почетний Председатель Комитета, образованного для организации означенных торжеств, уведомил киевского губернатора, что совет старейшин упомянутого собрания, по обсуждении поставленных мною условий чествования 50?летия со дня смерти Т. Г. Шевченко, отказывается от публичного чествования поэта, так как понятие “украинского учения” настолько растяжимо и неуловимо, что не дает никакой возможности предугадать, что в празднестве могло бы показаться администрации нежелательным и подлежащим пресечению. (Равным образом Юбилейный комитет сложил с себя свои полномочия и никаких торжеств по поводу означенного юбилея 27—28 февраля устраивать не будет)”. Ювілейні заходи на запрошення московського товариства “Кобзар” перенесено з Києва до Москви. Наслідком цього стала поліційна “Справа про закриття Київського Українського Клубу” та “…привлечение членов Совета старейшин во главе с учителем музыки Николаем Виталиевичем Лисенко к уголовной ответственности за противуправительственную деятельность”. Через 4 дні після оголошення цієї постанови Лисенко помер від серцевого нападу. _________________ 1 Див.: Біографія Т. Г. Шевченка. — К., 1964. — С. 611—612, де “забули” поставити лапки після цитати з листа І. П. Дорошенка до Марка Вовчка (див.: Записки історико-філологічного відділу УАН. — К., 1962.— Кн. VII—VIII. — С. 382) — і на цій підставі посилаються на І. П. Дорошенка як на очевидця участі М. В. Лисенка в похороні Кобзаря. А також: Лисенко О. М. Про Миколу Лисенка. — К., 1957. — С. 29—30; Лисенко О. Н. Воспоминания сына. — М., 1960. — С. 31—32. В рукописі “Дні і роки життя, творчості та громадсько-музичної діяльності М. В. Лисенка” та в докладній “Хронології М. В. Лисенка. Життя і діяльність”, що зберігається в Музеї Миколи Лисенка в Києві (далі — ММЛ. — РД №374, оригінал), Остап Миколайович про участь батька в похороні взагалі не згадує!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
