Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота письменника · “В Ошмяках єврейські поліцаї розстріляли близько 400 своїх одноплемінників”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Неминучість зрадництва

Слово Просвіти, №06 за 2014 рік

Юрій ЛОГВИН Від того часу, як покотилося до розпаду імперії, ніби хто увімкнув конвеєр, почалось усе наростаюче звинувачення у зрадництві. Кого, спитаєте? Та звичайно ж, українців! Для цього вибирали окремих виродків і на всю катушку розписували їхні нелюдські діла. Ще й була категорія злодюг не реальних, а “назначених”. Як правило, українським активістам, яким ці злочини пришивали. А потім так, ненав’язливо, ніби між іншим, пристьобували до всіх українців. Бо завжди не стомлювалися творці подібних медіапродуктів нагадувати, що всі ці виродки, нелюди, справжні й несправжні, щирі українці. Сюжети про “поганих” українців (про “хороших” українців чомусь не доводилося почути) давало і радіо “Свобода” (російська редакція), і німецька “Дойче велле”. І Голлівуд не пас задніх із подібними темами. Хоча б згадати велику сагу “Трагедія сім’ї Вайс”. Або фільм, який ішов під різними назвами про діамант “Білий орел”, де головним злочинцем є “український націоналіст” обербанденштурмбанфюрер СС. А те, що в СС і на крок не підпускали слов’ян, та ще й щоб такий чин присвоїли, то це нічого! Чим нахабніша, фантастичніша брехня, тим швидше обиватель її схаває… Що вже казати про московське телебачення і кіно. Телебачення пускало і “дискусії”, і “документально-публіцистичні” фільми на “украинскую тему”. Згадаймо хоча б такий фільм Ігоря Прокопенка “По обе стороны войны”. Там є багато справді вражаючих, правдивих фактів. Але туди так “ненавязчиво” вмонтувалася розповідь свідка львівського погрому 1941 року. Цей свідок каже, що він бачив, як українські націоналісти хапали людей, а потім їх на алюмінієвих (!) трубах підсмажували над багаттям. Хочете — вірте, хочете — не вірте. Але той, у кого є доступ до Інтернету, зможе знайти там цього автора і його фільм. А які художні серіали! Якщо Захід веде від Другої світової війни, то Схід не лишає в спокої нас усе ХХ століття. Згадаймо хоча б “Адъютант его превосходительства”, “Белую гвардию”. Ба, навіть глибше залізли, до родини, до сім’ї. Там уже тупі й підступні українки продають своїх благодійників. Роблять мерзенні речі — доносять у НКВД, руйнують добробут тієї родини, яка їх порятувала від голоду. Бо бачте, хахлушкі тікали в Москву від голоду і там їх рятували. Не вірите? То подивіться монументальну сагу “Дом образцового содержания”. Але якщо сумарно, все-таки всі ці самозвані “обвинители” і “прокуроры” прив’язують українців до фашистів. Тож ми й почнемо саме з фашистів. І фабулярні фільми, і довжелезні серіали різних країн і режисерів про Другу світову війну подають німців як тупу, жорстоку, криваву силу. Та хоча вони були справді нелюдсько жорстокі, але аж ніяк не тупі, а неймовірно підступні і за потреби вельми гнучкі й спритні. Про що яскраво свідчить історія Вільнюського гетто. Ще з часів середньовіччя у Вільнюсі була велика й потужна єврейська община. У Вільнюсі гарливо зберігалась єврейська традиція. Там жили видатні єврейські мудреці, вчені й релігійні діячі. Вільнюс навіть називали Новим Єрусалимом. Після розпаду царської Росії Вільнюс не став столицею Литви, його захопили поляки. Коли Гітлер і Сталін знищили польську державу 1939 року, то Вільнюс потрапив у радянську зону і Сталін великодушно “подарував” його литовцям, що й привернуло прихильність багатьох литовців. І литовську армію Сталін не ліквідував, а переформував в одну стрілецьку дивізію. Водночас Вільнюська община збільшилася за рахунок євреїв-утікачів із тієї частини Польщі, яку окупували німці. Серед них були навіть і втікачі з інших країн Європи. Але радість від “подарованого” Вільнюса тривала недовго. До тієї миті, коли почалися нічні “візити” НКВД до литовських домівок. Одним із головних напрямів роботи НКВД було вербування молоді з бідних єврейських родин. Про це мені так, між іншим, повідав один шанувальник моїх малюнків оголеної натури. Старий і досвідчений енкаведист. А це вже була примочка товаріща Сталіна. Адже не дарма від перших часів радянської влади він займався національними питаннями. З ініціативи Сталіна в мусульманські райони Кавказу направляли чекістів-вірмен. Так історично склалося, що за межами самої Вірменії жило багато вірмен. І головним чином по містах. Займалися вони ремеслами, торгівлею і лихварством. За вірою вірмени — християни. А навколо мусульманське сільське населення. Або як у Грузії, де населення теж, як і вірмени, християни, але іншої гілки. Так що між городянами-вірменами і місцевими селянами був подвійний антагонізм — віра, і мова, і спосіб життя. Але при конфліктах цих двох стихій їх обох відзначала неймовірна впертість і жорстокість. Не вірите? Тоді поцікавтесь “подвигами” революціонера-вірменина Атарбекова. Він уславився своїми звірствами і проти мусульман, і проти православних слов’ян, особливо проти тих слов’ян, що не так вітали “советскую власть”. Подібний трюк Сталін повторив і в Україні. Він дав вказівку керівникам Луб’янки посилити кадри “украинских чекистов” поляками. Ці поляки-чекісти, як і Розстріляні в Панарах всякі чекісти, творили свої традиційні діла у підвалах в’язниць. Потім, у Великий терор, усі ці чекісти-поляки, виконавши свою роботу в Україні, одержали кулю в потилицю у добре їм відомих льохах… Сталін навіть особисто підписав ухвалу на розстріл свого родича Реденса, одного з провідних чекістів України. І знову був винен у звірствах не Сталін, а чекісти-поляки. Подібний трюк Сталін повторив уже з євреями-чекістами в новоприєднаних землях Литви та Західної Білорусі. Там навіть знаменитий терорист Наум Ейтінгон відзначився. І ось вдарило 22 червня 1941 року. Але перед тим, рівно за тиждень, сталася цікава подія. 14 червня по литовській 29 стрілецькій дивізії оприлюднили наказ віддати всі набої від табельної зброї. І після того офіційні “історики” і “публіцисти” заявляють, що Віктор Суворов бреше, коли говорить, що Сталін прекрасно знав про напад Гітлера. Перевіряв по латвійських та ізраїльських джерелах — день 14 червня 1941 року — день арештів і депортацій. Часом і розстрілів. Як ото сталося у навчальному військовому таборі біля станції Гулбене у Латвії. Там, коли енкаведисти роззброювали військових, тих, хто ставив питання, постріляли на місці. Ну не толерувала совєтская власть допитливих… Та повернімось до 22 червня. Євреї, втікачі з Польщі, тільки впали перші бомби, не стали чекати виступу товаріща Молотова. Вони вже пройшли урок розбомбленої Варшави. І поспішили на Схід. Інші за ними. Та на старому литовсько-радянському кордоні їх уже чекали загони НКВД. І хоча вся совєтская чиновная братія чимдуж драпала на Схід, саме євреїв славні чекісти погнали назад у Вільнюс. Бо вони, мовляв, злісні панікери і дезертири. Завернувши євреїв у Вільнюс, самі чекісти чкурнули на схід. Ризьке гетто Німці ж зайняли Литву за три дні. Їм активно допомогли литовські національні боївки. Отож уся община Вільнюса опинилась в окупації. Але в перші дні, коли захопили Вільнюс, німці не чіпали жодного єврея. А дали литовцям і полякам повну волю мордувати і вбивати євреїв. Усе, що накоїли чекісти-євреї, тепер відливалося кривавою наругою, тортурами і смертю ні в чому не винних людей. Першою серед білого дня замордували дівчину-єврейку біля францисканського костьолу, в садочку… А далі пішло-поїхало! І не тільки у Вільнюсі. По всіх містечках мордували і стріляли євреїв. Тоді авторитетні люди общини попрохали у німців захисту від місцевих погромників. Німці з радістю погодились. І виділили євреям 5 вулиць у центрі міста. Ці вулиці і стали горезвісним Вільнюським гетто. Так зачинилася пастка. І почалося планомірне знищення Вільнюської громади. На чолі гетто поставили обербургомістром Якова Генса, офіцера литовської армії. Мав дві освіти — економічну та юридичну. Була утворена і єврейська поліція. На чолі поставили обер-поліцаєм Деслера. Управа почала творити селекцію. Тобто здатним видавали “шайни” — такі ніби паспорти робочі, тобто дозвіл на роботу. Учасниця антифашистського підпілля Рахіль Марголіс згадувала, що в боротьбі за ці “шайни” люди зненавиділи один одного більше, ніж своїх катів. Рахіль Марголіс дуже лаконічно змалювала ситуацію: “Не було “шайна” — не було права на життя!” Тим часом Яків Генс складав списки “непотрібних” людей і віддавав їх німцям. Вибракуваних людей розстрілювали в Панарах під Вільнюсом. Звичайно, коли туди вели людей, їм не казали, що їм там покладуть. Мінське гетто Одного разу в натовп приречених влилася жінка з простреленою рукою, яка вирвалась із Панарів. Закликала їх тікати, бо в Панарах їм смерть! Їй ніхто не повірив!.. Проте не всі були пасивні. Було створено підпілля і готувалося повстання. Молоді підпільники закликали: “Не будьте вівцями! Краще загинути!” Рахіль Марголіс спочатку втекла з гетто. Але потім повернулася, щоб боротися. Та її батько погрожував, що заявить на неї, якщо вона не припинить своїх дурних справ. Бо такі, як вона, провокують німців на розправу з євреями. Підпілля активно готувало повстання. Але Яків Генс видав гестапівцям керівника підпілля Ісхака Вітенберга. А ще сталося те, чого за всю історію Розсіювання не було. В Ошмяках єврейські поліцаї розстріляли близько 400 своїх одноплемінників. Щоб підкреслити неймовірність цієї події, наведу приклад із книги “Операція Вавилон” знаменитого ізраїльського розвідника Шломо Гілеля. Коли виникла держава Ізраїль, у Багдаді почались єврейські погроми. Під ревище натовпу на майданах араби вітали “єврейських шпигунів”. Іракська таємна поліція схопила юнака, члена підпілля “Моссад”. Він не витримав тортур і почав виказувати своїх товаришів. Молоді мосадівці вирішили забити зрадника. Але досвідчені керівники “Моссаду” заборонили помсту: “Ми не можемо пролити кров єврея”. Історія Вільнюського гетто кінчилася так, як і всі історії холокосту. Гетто знищили. Якова Генса розстріляв сам начальник Вільнюського гестапо. Оберюденполіцай Деслер ніби крізь землю провалився. Хоча його шукали і німці, і вцілілі підпільники, і радянські партизани. Ось така була зрада у Вільнюськім гетто. Було й Мінське гетто. В кілька разів численніше, ніж Вільнюське. Ів Мінському гетто трапилась зрада. Але зовсім іншого штибу. І ось чому і як. По лінії НКВД у Мінськ переправили комсомолку, співробітницю НКВД, Ірму Лейзер. Єврейська поліція гетто швидко вирахувала її, помучила, але не стратила, а випустила з гетто. Коли вона вислизнула з гетто, то потрапила до лабет гестапо. Якось їй пощастило, бо не дивлячись на всі мордування, лишилась жива і після гестапо. Повернулася через лінію фронту до Москви. І все, нічого не приховуючи, доповіла на Луб’янці. Її уважно вислухали і по етапу зразу ж відправили в ГУЛАГ, де вона 1947 року й померла від сухот. Ось так Луб’янка свого чесного і вправного агента зрадила. Чи, може, це не зрада?

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин