“За сучасне покоління наші проблеми ніхто не розв’язуватиме — мусимо розв’язати їх самі”. Гаряча тема 6 · с. 6сторінка оригіналу ↗
Про дозу дьогтю в бочці меду
Слово Просвіти, №06 за 2017 рік
Продовження. Початок на стор. 4, 5
Підсумовуючи стан друку України, доведеться зробити висновок про його, м’яко кажучи, системну кризу. Чи багато охочих так само системно подолати її? Непрямо відповідають на це запитання, по-перше, наведені вище факти, а, по-друге, ще не згадана мною проблема серійних видань. Для України останнього чверть сторіччя це вкрай занедбана нива. Скажімо, героїчні зусилля окремих видавців (як-от Івана Малковича, серія “Українська поетична антологія”) не можуть надолужити брак по-новому підготованої великої серії “Бібліотека поета”. А чи маємо ми добротно видану й продуману на рівні освітнього канону Бібліотеку світової літератури? Або чи можна сьогодні вважати, що видавництво “Наукова думка” завершило видання Бібліотеки української літератури (розм. Булочка), якщо в цій серії багато чого вже треба переробляти, а ще не видано ні Тичини, Рильського, Стельмаха, обох Тютюнників (бо ж їхні імена мимоволі нагадували про ще одного Тютюнника — генерала-хорунжого Армії УНР), Стуса, Павличка, Кос-
Несподівана і неприємна оказія — ексгумація праху видатного поета О. Олеся в Празі по-справжньому сколихнула українську громадськість і гостро поставила на порядок денний ідею, котра раніше врядигоди з’являлася в інформаційному просторі, — створення Національного пантеону видатних українців, які волею долі знайшли спочинок поза Україною. Хочеться сподіватися, що нарешті реалізація такої благородної ідеї перейде в практичну площину. Водночас хочемо звернути увагу й на інший можливий аспект вирішення цього питання. Мовимо про доцільність чи й необхідність перепоховання відомих наших діячів на їхній ба́тьківщині, в їхніх рідних краях, як правило, опоетизованих у їхніх же творах. У таких випадках, окрім виконання останніх бажань цих людей бути похованими в рідній землі, позитивно розв’язуватиметься в тих місцевостях і широке коло інших національно-відроджувальних завдань, зокрема соціально-економічних, гуманітарних, побутових. Понад 20-літній досвід пошанування поета Тодося Осьмачки в його рідному селі добре засвідчує такі наші розмисли. Цим продиктований і наш лист-клопотання, що його подаємо тут.
Лист-клопотання про перепоховання праху українського письменника Тодося Осьмачки зі США до України У травні 2020 року виповнюється 125 років із дня народження видатного українського письменника Тодося Степановича Осьмачки, який народився в с. Куцівка Смілянського району Черкаської області, а жорстока життєва доля повела його в далекі світи: закінчив він життєвий шлях і похований у Сполучених Штатах Америки (цвинтар святого Андрія Саут-Баунд- Брук, штат Нью-Джерсі). Унікальна творчість Тодося Осьмачки, яку в роки державної незалежності повернули в Україну, вивчається у школах і вишах, одною з питомих рис має виняткову “романтичну тугу за омісцевленням” (Ю. Лавріненко), тобто глибинно, архетипно заглиблена в найрідніші поетові місця: абсолютна більшість його творів написана в координатах Черкащини, Смілянщини, Куцівки, що їх, утім, митець осмислював органічною частиною України. У багатьох творах Т. Осьмачки розсипані назви топонімів навколо його рідної Куцівки: А в Буді, в Рохмистрівці, в Санджарівці та ще в Макіївці і в Ташлику, і в тихій Шполі, і на Сигнаївці,
тенко, Драча, Вінграновського і багатьох інших авторів, що жили за червоної імперії або ж постали вже в незалежній Україні, ані проскрибованого Антонича, ані жодного з видатних українських поетів і прозаїків української діаспори; що більше, в ній не видано навіть Шевченка, а з трьох запланованих томів Франка вийшов тільки том перший? Або кого задовольняє нині обсягом і повнотою серія “Українська народна творчість”? Та в нас самі лишень пісні народні — це десятки й десятки томів! А паремії — це ще десяток чи два томів! А про казки й легенди — годі й казати! Занедбано (цебто припинено) видавничі серії “Пам’ятки української мови”, “Пам’ятки естетичної думки”, “Життя славетних”, “Перлини світової лірики”, не завершено багатотомні енциклопедичні видання “Українська літературна енциклопедія”, “Мистецтво України”, “Українська музична енциклопедія”, “Історія українського мистецтва”, “Історія української музики” та ін. Навіть не започатковано поважних українських серій “Історична бібліотека”, “Пам’ятки світової історіографії”, “Пам’ятки української історіографії”, “Історичний архів”, “Українські мемуари”, “Зарубіжні мемуари”, “Країни світу”, “Міста світу”, “Філософська думка”, “Культурологічна серія”, “Історія української культури”, “Українська музика”, “Український театр”, “Українське образотворче мистецтво”, “Пам’ятки української архітектури”, “Всесвітня культурна спадщина”, “Шедеври світового мистецтва”, “Бібліотека світової фантастики”, “Шедеври світової драматургії”, “Шедеври світової поезії” тощо; немає системної роботи над створенням серії великих і середніх двомовних перекладних і термінологічних словників, що мала б охопити десятки мов світу… Словом, видавнича, а почасти й наукова думка в Україні перебуває ще немовби в стані якоїсь колоніальної летаргії чи анабіозу, і немає видимих і послідовних спроб вивести її з того стану. І ще про одне хотілося сказати принагідно: про брак культурологічної і суто прагматичної зацікавленості у культурологів, філологів, істориків, філософів, перекладачів, політиків і політологів, менеджерів видавництв та бібліотек (зокрема книгозбірень з гучними означеннями “національна”, “наукова”, “університетська”), організаторів науки, ректорів, професорів і викладачів вищих навчальних закладів у такому виданні, як статистичний щорічник “Друк України”, що його видає Книжкова палата України (за 2015 статистичний рік він має ISBN 978-966-78-14-6). Наведу дані про наклад цього видання у ХХІ столітті: у 2003—2007 — 100 примірників, у 2008 — 80, у 2009— 2011 — 50, у 2012 — 40, у 2013— 2015 — 30; за 2001—2002 рр. наклад не вказано. Отже, попри безліч бібліотек національного, регіонального рівня і попри сотні бібліотек вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації (а на початок 2015/16 навчального року лише ВНЗ цього рівня Україна мала 288), попри тисячі факультетів і кафедр у цих ВНЗ, попри десятки тисяч академіків, докто-
Національний пантеон
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
