10 “Войовничі агресивні народи — чи не найбільша печаль людства”. З блокнота письменника · с. 10сторінка оригіналу ↗
ДНК варвара
Слово Просвіти, №06 за 2017 рік
Катерина МОТРИЧ
Войовничі агресивні народи — чи не найбільша печаль людства. Вони — воїнство демонічного світу, порушники всіх Заповідей Божих. Творець зупиняв їх, припиняв їхнє існування, то асимілюючи, то відбираючи у них життя. Так зникло багато орд, народностей, етносів, історичні вітри розвіяли їх, як порох. Деяким агресивним пощастило жити й до сьогодні, але їхні коні давно тупотять по їхній землі, і зброя лежить на їхніх складах. Нащадки ж колись войовничих, а нині цілком мирних, цивілізованих, віддзеркалюють завойовницькі криваві гульбища своїх предків у талановитих фільмах, гоноровито називаючи імперську моровицю “величним століттям”. Кожний народ має у своєму історичному літописі чорні сторінки і світлі. Не забули, нині побратані, українці та поляки жодної лихої сторінки, яку писали-то разом, то поодинці. Про своїх “неславних” прадідів “славні” нащадки стримано говорять: “Так жило жорстоке середньовіччя”. Мовляв, на всіх дихав червоними випарами Марс. Довго і лиховісно. Всіх мирить Кліо, безпристрасна, мудра, ні в кого не закохана і вічно молода. І вже багатьом вибілила сторінки в їхній книзі буття і дописала їх радісними покаяльними розділами. От тільки “Царский свод” не міняє ні своїх чорних сторінок, ні своїх сюжетних ліній. Щоправда, зі століття в століття міняються головні герої — одних поглинає безодня, а інші з неї приходять, за духом копія попередніх, — та дещо видозмінюються назви заголовків: “іти на невірних”, “унічтожать ізмєнніков батюшки-царя”, “за власть совєтов”, “борьба с врагамі народа”, “уничтожать боевиков-афганцев… чеченцев”. А нині триває бій “святой і правый” з “києвской хунтой, бандеровцами” і “помогаем народу Донбасса строить Новоросію, ибо києвская хунта запрєщаєт ему розговаривать на русском” та “Крым и Донбас никогда не были Украиной”. І вже “русский мир” викошує люд сирійський, творить пекло, поповнюючи свій “Царский свод” ще одним розділом, незмінно написаним кров’ю. Бо в нього дух погибельний і така “місія”: відчахувати від Древа Життя новій нові гілки, воювати проти Духа Святого — творця всякого буття на планеті. “Місіонер” там, де підіймає голову будь-яка гідра і жене туди свій легіон, випробовує зброю і стирає з лиця землі міста, села і приносить в оази народів, націй те, чим він володіє сповна, — смерть і пекло. Точніше, це воно ним володіє, поглинуло його ще на зорі зачаття і вдихнуло в нього свій дух. Дух неволі й мороку, дух рабства і мракобісся, погибельний і жорстокий. Він живе на просторах “нєдєлімой” ще відтоді, як його вигойдала у своїй колисці Золота орда, споїла молоком своїх брикливих диких кобилиць. Дух рабства і агресивної войовничості, як спрут, гримуча суміш, де поєднане плазування перед повелителем і водночас готовність розтерзати всіх і кожного, на кого той вкаже. Уже мовби їхній класик-метис прагнув в алегоричній формі показати цього голодранця-месіанця, подарувавши йому чудову казку про Золоту рибку. І мораль її виходить за рамки дитячого казкового жанру, а швидше віддзеркалює національну рису, де раб і рабовласник — в одній особі. От і бідова старушенція не вдовольнилася навіть статусом цариці, а захотіла підкорити саму рибку-чарівницю. У результаті — ті ж таки розбиті ночви і вона в лахмітті. І ця аналогія напросилася, коли нещодавно на телеекранах вималювався царьок, нащадок пушкінської старушенції, а поруч хлоп’я — школярик. Царьок запитав школярика: “Где границы России?” Дитина відповіла. А царьок махнув ручкою, як його “попєрєднік” на броньовику, шкідливо усміхнувся і прорік: “Границ у России нет”. Майже як у старушенції, в якої також “граніц нєт”. Розбиті ночви вже вимальовуються, тільки вони — для “народа-побєдітєляосвободітєля”, який тихо постогнує, особливо у глибинці. Дивилася на це глибоко боляще невиліковне неблагополуччя з цілим клубком психічних розладів і думала: коли ж нарешті Бог проведе “граніци” в його замежному імперському божевіллі й переродить цей небезпечний народу цілком безпечний, який відпочине сам від себе і дасть перепочити планеті. З надією позираєш на Китай і думаєш, що ця “дружба” останнього часу, — може, промисел Божий. Китай дедалі більше і більше наступає, на Далекому Сході розкосих очей щорік-щодва серед “нєнавідящіх бандер” дедалі більше і більше. (Знаю достеменно — там живе рідня). І таке поняття, як Вигнання, має дещо образне наповнення. Ніхто, наприклад, не виганяв наших предків Адама і Єву з раю. Вони вимушені були самі залишити його, адже на Межиріччя, внаслідок коливання земної кори, наступав розлив рік з чотирьох боків. Приміром, сто прибулих у російську глибинку з Китаю молодих китайців одружаться на ста прибулих молодих китаянках. Безперспективне містечко вони обернуть на перспективне. Китайську здатність працювати і вдосконалювати демографічну ситуацію всі знають. І ось у тому занедбаному на межі зникнення містечку з’явиться ще 700—800 китаєнят. До них приєднаються ще родичі, адже від Владивостока до Китаю — рукою подати. Отож демографічна ситуація російської глибинки поліпшилася у казковий спосіб і поглядає на “побєдітєля-освободітєля” розкосими очима. Ще й тверезіших і не задіяних у походах на “врагов отєчєства” і в найми візьме. І от за 50 літ вигнання відбулося. Так Творець втихомирював багато войовничих народів, перетворюючи їх на мирних, цілком безпечних для планетян. І отак, перебігаючи подумки історію рідну й “старшого брата”, особливо вдивляючись у його рабсько-жорстокий лик останні три роки, коли він став рідним братом Адольфа із німецької “глибинки”, впадаєш у мрії і уявляєш, у що чи кого переродить Творець цей глибоконещасний, на генетичному рівні зґвалтований і зазомбований, втомлений бідами й нескінченними бойовищами народ, запрограмований на криваві вигули по планеті. Народ, переконаний у якійсь своїй месіанській місії, а по суті він став біблійним “терням у боки”, катом і горем України. Який, врешті, зняв із себе фарисейську машкару братерства і знову терзає українців, несе на градах і буках своє “братерство” і про який хочеться сказати словами Ісуса Христа: “Ім’я йому легіон”. Від ревного раба Золотої Орди, її вихованця і вигодуванця, великого “собіратєля” чужих земель, войовничого Олександра Невського, його внука, не менш жорстокого “собіратєля”, відданого Орді Івана Калити, царя Іванушки Грозного та інших катів і до сьогодні, він засіває землю смертями, тирлується по планеті, волочить свій мерзенний “русский мир” і страшенно хоче інфікувати ним світ, щоб він став схожим на життя насельників бараків Золотого Кольца. Коли ж заглиблюєшся в генетику цього “месіанця”, то розумієш, що інакшим цей народ і не міг бути, адже батько у нього Батий, а мати зґвалтована угро-фінка. І Москва зачата з повеління хана Менгу-Тимура, правнука Батия, коли татаро-монголи вже повністю підім’яли під себе Суздальські землі, — майбутню Московію. Господарями й повелителями цих земель були ординці. (Князями лише ті, що стали слухняними наймитами Орди і які одержали від хана ярлик і виконували всі його повеління). Їх було аж дев’ять: від Батия до останнього хана Джанібека. Саме він, правнук Батия Менгу-Тимур, заселяв ті “залешанські” землі (майбутню Росію) монголо-татарською знаттю та повертав туди угро-фінів, що втікали в ліси від їхнього насильства, — стверджує великий знавець Москви ординської В. Белінський. Отже, це була асиміляція і одних, і других. Ембріон цього лиховісного зачаття мав усі спадкові риси жорстокого ординця, який владарював на просторах сьогоднішньої Росії понад триста літ, та поневолених угро-фінів, які чинили опір, але врешті були зґвалтовані.
Так, на просторах сьогоднішньої Росії жили угро-фінські племена, “люди залешанські”. Це ні для кого не новина. І міф про наших братів-слов’ян — лише імперський міф, в який багато хто з українців вірить і нині, хоч “собіратєль” вкотре збирає-відбирає чужі землі. Слов’янами були лише новгородці та мешканці Псковщини, що сусідили із угрофінськими племенами. Історичні джерела повідують про етнічне різноманіття тих племен і де вони жили. (На ріках Ока і у верховітті Волги жили весь, мурома, меря. Середнє Поволжя — мордва, черемис. У фінських містах Суздалі, Ростові, Муромі жили мещера, мокша, мордва, марі. Ці ж-таки племена населяли Тулу, Рязань. Мордва, ба мердініс, моксель — у болотистих лісах, де колись зачнеться Москва. А ще жили тут з незапам’ятних часів, з перших тисячоліть нашої ери, фінські племена печора, ям, литва, марі, пермь, черемис, нарова та інші, слід від яких зник назавжди). І назви “ісконно руських” міст та рік дали таки ж вони, аборигени угро-фіни. Від Білого моря — до Оки, Волги і Печори — це все їхні назви. Російський історик В. О. Ключевський пише, що “Финские племена водворялись среди лесов и болот центральной и северной России еще в то время, когда здесь не замечено следов присутствия славян”. І ось один слов’янин появився. Про нього нині забутого, але він зіграв велику роль у творенні імперії варварського зразка. Він також додався до того ДНК, з якого зачався ембріон, а потім і вродилося ледь помітне тіло, росло грабунками й походами, поневолюючи й мордуючи та все наїдало собі тілеса, ставало “єдіним і нєдєлімим”, аж так, що в нього нині “граніц нєт”. Цим репродуктивним самцем-державником “нєдєлімая” пишається, відносить до найгероїчніших, найдоленосніших постатей “отєчєства”. Хоча інший народ піддав би його анафемі. Але там все інакше: біле називають чорним, чорне — білим, зло — добром, завоювання — допомогою, агресію — “защітою отєчєства”. Так, це ж таки Олександр, названий Невським. У російській імперії було багато демонічних постатей при найвищій владі: Іван Грозний, Петро І, Катерина ІІ, Ленін, Сталін, врешті, Путін. Саме вони підкорили того триголового дракона, на якому тримається їхня держава, або як вони самі кажуть, — три стовпи: “самодержавие, православие и народ”. На них вона опирається століття. Незмінно жорстока, завойовницька, агресивно-мілітарна, подавляючи будь-яке інакомисліє, незмінно з владою в руках чергового держиморди, хоча на позір існують всякі “думи” та різні політичні й військові угруповання як декор до повелінь імператора; від самого зачаття запущений механізм доносів, знову ж-таки ще на зорі свого становлен-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
