“Зараз найважливіше для держави — захист од ворога”. Очевидець і літописець 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗
Шпитальні нотатки
Слово Просвіти, №06 за 2017 рік
Маргарита ДОВГАНЬ Фото Сергія БОРИСОВСЬКОГО
Правнук Семена Палія XVII століття. Прийшов хлопець Семен Гурко на Січ, пристати до козацтва. — А хто ти є, що вмієш? Мовчить хлопець. Оглядається. Уздрів курінь. Напіврозвалений. Узяв жмут соломи, запалив його та й кинув у ту напівруїну. Запалахкотіла вона, на попіл перетворилась. — Що ти робиш! — Добре роблю. Як туди козаки зайдуть перепочити, обвалиться та халабуда і без бою всіх придавить, покалічить. Новий курінь треба ставити. І дали козаки тому парубку військове ймення “Палій”. Мабуть, є правда у цій легенді. А оце вже історична істина: полковник Білоцерківсько-Фастівський Семен Палій прославився своїми переможними походами проти турків, які тоді часто нападали на українські землі. І всі козаки, які воювали під його проводом, також називалися Паліями, бо любили відважного вожака. А далі — жива істина сьогодення: сиджу у 5-й палаті шпитального відділення неврології і бесідую… з праправнуком Семена Палія (родина береже пам’ять про великого предка) двадцятилітнім киянином Олександром Палієм. Ще один славний онук, скоріше правнук, з’явився у мене! Сказав: “Мій пращур був військовим, хочу бути військовим ія”. І поїхав учитися до військового ліцею у Чернігів. З весни 2015 року вже був на фронті… Сталося це 7 жовтня у Зайцевому. Вся сєпарська шпана понапивалася й почала гатити без розбору. Старшина мотопіхотної роти 43 батальйону Олександр Палій вийшов з бліндажа до окопу подивитися, що відбувається. В цей момент в окоп влетіла граната… М’які тканини, живіт, кінцівки, навіть праву ногу підлатали лікарі. А ось із контузією головного мозку складніше. Головні болі, несприйняття світла, проблеми місцевої пам’яті, руху — все це долається повільніше. Але долається! “Тепер страшно згадувати, — каже Олександр, — яка то була біда — перший тиждень після поранення!” Поки молодий воїн лікується, постійно на зв’язку з бойовими побратимами. Тривожить Сашу проблема військового одягу. Шиють його у нас з неякісного, жорсткого і важкого матеріалу. Інша річ — натівські зразки. Зараз найважливіше для держави — захист од ворога. Тож треба багатіям поділитися своїми розкошами і за ті гроші армію одягти так, як у розвинутих державах, — вважає Олександр. А ще молодого воїна весь час тривожить думка, яку чую від солдатів не вперше. Кремлівського злодія можна зупинити лише силою. А у нас стане і сил, і засобів, і волі народу. Ще мій молодий співбесідник міркує про низький моральний стан ворожої армії, куди силою женуть тих, що вийшли з тюрем, п’яниць тощо. “Та страшна імперія од віку не жаліла свій люд, маючи його за бидло, якого не шкода. Ще Друга світова війна це показала. У нас демократичніша атмосфера. Люди добріші. Про загиблих пам’ятають, поминають. А волонтерство яке!” Де влада неспроможна чи не хоче, там людина людині допоможе. Олександр любить історію. Порадила йому зацікавитися нашою військовою історією, а може, згодом і писатиме її.
Вже не лежить — ходить! Іду шпитальним коридором. Назустріч сяє усмішкою давній знайомий — елегантний, з модною зачіскою! Може, рік не бачилися. Тоді лежав ледь живий у наклейках, трубках, різних медичних конструкціях. Коло безпомічного татка Євгена товкся на ліжечку, радісно щебечучи, його маленький синок. Мама контролювала ситуацію. Тоді я подумала — оця терапія від рідної дитини однозначно допоможе хлопцеві. — І допомогла! — пожартувала, радісно вітаючись із моїм давнім героєм — Євгеном Симо-
Євген Симоненко ненком. На ногах його — медичні ортези (зимовий варіант медичного взуття). Вони фіксують ногу під кутом 90 градусів, додають, де треба, трохи висоти. Але ж не лежить! Ходить, стоїть, сидить. Євген — киянин. Разом із дружиною, науковцем, працює у музеї в Пирогово. Повноцінне життя повертається… Щаслива за Тебе, Євгеночку.
10 днів, як почав ходити Тим часом Євген знайомить мене з побратимом Олексієм, якого поранило 15 серпня 2016 року протипіхотною міною. “У клініці Мечникова у Дніпрі мене по шматках збирали. Тулуб скалічений, у ногах 12 дірок, забій головного мозку, гематоми, пролам потиличної кістки”. 10 днів як почав Олексій ходити, а вже вірить, що повернеться на передову. Правда, дружині Аліні ця ідея не подобається. Спочатку треба стати повністю здоровим. Аліна тут же, коло Олексія, гріє його теплим, усміхненим поглядом. Вона — донеччанка. Чарівна. Співачка і модельним бізнесом займалася. Мають п’ятилітнього синочка.
Добрі у мами сини Василь — львів’янин. Ще один Олексіїв побратим. Старший солдат окремого розвідбатальйону. У Василя своя біда —
атрофія голосових зв’язок. І таке буває в холоді, вологості у фронтових умовах. Лікуватись прислали. Сподівається, що скоро знову в бій. Тато Василя був військовим. Обидва сини пішли його стежкою. Спочатку воював на сході один брат, а як демобілізували — пішов другий, Василь. По черзі на війні, аби маму саму не лишати.
Зросійщення — це теж війна проти нас — Я зараз читаю чудову книжку — “Залишенець” Василя Шкляра. Гарно написана і замислитись кличе. Ще в ті далекі роки проти тих самих боролись наші діди за Україну, — показує книжку Дмитро Краслянський, 28-літній старший солдат, помічник гранатометника другого батальйону 72-ї Білоцерківської бригади. Мешкає в Яготинському районі, село Сотниківка. Пораділи ми спільно, що, слава Богу, зусиллями мудрих і енергійних почали нашим селам і містам повертати людські назви, що комуністи колись спотворили їх. Козак Дмитро ще 20 березня 2014 року, як тільки оголосили мобілізацію, пішов воювати за свободу України, лишивши батьків, мирну працю, улюблені футбол, теніс. Він був поранений 2 роки тому біля легендарної Савурмогили. В окоп прилетіла міна. Після третього вибуху втратив свідомість. Скалічило обидві ноги, два уламки влетіли в голову… Переніс 28 операцій. Лікували в Німеччині. В Україну повернувся 6 листопада 2016 р. “Німецьку кров вливали, не шкодуючи, — з гумором каже Дмитро, — отже, я тепер на 30 % німець. Трохи вивчив німецьку мову. І протез ноги маю німецький, хоча деталі збирали у нас — у Києві, на Подолі”. Я похвалила його українську мову. А він мені: “Та у нас в родині ніколи не пристосовувалися до “общєпрінятого”. Ви знаєте, русифікація — це теж війна проти нас, українців. Мене обурює, коли у різних конторах, фірмах говорять і папірці пишуть мовою окупанта. А в нашому козацькому селі слабкодухі перевертні-комуняки, хоча і приховуються нині у своїх окопчиках, буває, дорікають мені, що пішов воювати проти “братиків”, мовляв, вони такі самі, як і ми. Зовсім не такі! Я
Дмитро Краслянський особливо тепер добре відчув їхнє “братерство”! Додав, що дуже вплинув на його українськість Тарас Шевченко. А ще — Катерина Білокур, її картини. Батьківщина художниці, село Богданівка — поруч із рідною Сотниківкою. Дмитрові призначено пожиттєву пенсію. Багато мирних планів. Прощаючись, наспівує мені Шевченкове “Соловейко в темнім гаї…”, а далі — і не повторю! Там про москаля таке співається!.. На фронті переробили…. Бесідувала з Дмитром Краслянським у відділі народної і нетрадиційної медицини, у 4 палаті. Там дієвими народними засобами зміцнюють здоров’я. Після довгої боротьби за життя тут Дмитрові сьогодні підліковують серце.
Тільки через оптичний приціл! “Усе навпаки : триває війна, говорять — перемир’я. Представники ОБСЄ мають контролювати ситуацію постійно, а вони — як на роботі в конторі: до п’ятої години дня поспостерігали, коли найтихіше, і пішли відпочивати. Ось тут і починають сєпари обстрілювати наші бойові позиції, мирне населення. Вільно і безконтрольно! Темно і хитро все плететься навколо цієї війни. У березні 2015 року, щойно ОБСЄшники поїхали з позицій, почався ворожий обстріл. Ми тримали тоді оборону під Бутівкою і залізничним Вовчим мостом. Вовчим назвали його на честь нашого хороброго ротного з позивним “Вовк”. …Граната вибухнула за півметра від мене. Ногу розірвало на шмаття, покришило руку, в трьох місцях нерви перебило… Почалася моя епопея по шпиталях. Хлопці просто на полі обкололи знеболюючим і на броні БЛП погнали до батальйонних медиків. Шпиталі Червоноармійська, Дніпра. Постійний наркоз. Перша серйозна операція тут, у гнійній хірургії. Хірургу Костянтину Володимировичу дякую за складену ногу. А тоді була Німеччина, Берлінський військовий шпиталь. Майже рік приводили мене до норми. З любов’ю і терпінням. Велика дяка німецьким фахівцям. А вже як я вдячний тамтешній українській діаспорі, той слів не знайду! Підсумок: за півтора року — 61 операція! Мабуть, світовий рекорд. Ми у п’ятій палаті травматології. Свою історію мені оповідає 45-літній сержант 25-ї окремої парашутно-десантної бригади, вінничанин Юрій Ружицький. — А чого Ви знов у шпиталі? — Ще буде операція. Шістдесят друга. Зрощуватимуть кістку… Відволікаю співбесідника на іншу тему — чи доводилося розмовляти з сєпарами в якийсь мирний момент, чи з полоненими. — Ні. Тільки через оптичний приціл! З наступним натисканням на курок… І думаю —
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
