“В столиці України в 2011—2015 рр. державною мовою друкувалося лише 7,4 % сумарного накладу журналів”. Гаряча тема 4 · с. 4сторінка оригіналу ↗
Про дозу дьогтю Статистика українського друку на тлі гібридної війни
Слово Просвіти, №06 за 2017 рік
Дмитро ПИЛИПЧУК
Закінчення. Поч. у ч. 3, 4, 5 за 2017 р.
11. Про російські школи в Україні: будемо фінансувати майбутню руйнацію держави? Серйозною проблемою залишається неадекватна мовна політика України щодо мови шкільних підручників. Якщо контингент учнів, що навчаються в Україні українською або російською мовами, в 2000/01 навчальному році характеризувався відсотковим відношенням 70:29, а в 2015/16 — 90:9, то абсолютно алогічною є книговидавнича політика Міністерства освіти і науки України, з вини або через бездіяльність якого за останні п’ять статистичних років (2011—2015) середній наклад шкільних підручників становив у нас: українською мовою — 10,2 тис. примірників, російською — 7,2 тис. примірників. Адже ж ці пропорції абсолютно не відповідають щойно згаданому співвідношенню українського та російського контингенту учнів (очевидно, що російськомовні підручники свідомо друкуються з якимось дуже значним “запасом”). Нащо?! Утім, є ще серйозніший рівень розгляду проблеми підручників — міжнародний. Абсолютно неприпустимою є надзвичайна диспропорція у випуску шкільних підручників у двох країнах-сусідах: якщо в Україні протягом останніх 19 років (1997—2015) надруковано 5214 шкільних підручників російською мовою загальним накладом 54,1 мільйона примірників, тов Росії за той самий час — жодного. Всупереч своїм національним інтересам Україна продовжує захищати в освітній сфері державну мову сусідньої держави-агресора, тоді як Російська Федерація в повному обсязі дотримується расистського і великодержавного валуєвського погляду на українську мову: “…не было, нет и быть не может”. Характерно, що для Росії як для расистської імперії не існує в її державі не тільки мовно-культурних прав українців, а й, вочевидь, і самих українців, про що свідчать передовсім шизоїдні заяви самого В. Путіна, підпорядковані асиміляторській політиці його імперії, де наявність так званих “автономій” — не більш ніж декоративний рудимент червоної імперії. Щодо питання про те, чи є українці і росіяни одним чи двома різними народами, Путін заявляє про те, що це — один народ, потрапляючи при цьому в пастку власних силогізмів, бо якщо це справді “один народ”, а він розпочав війну проти України з анексії найбільш зросійщених її територій, то виявляється, що, за своєю “єдино правильною” етнологічною теорією, президент Росії воює… проти “свого народу”. Як не крути, а відмовлятися від російськомовної шкільної та вишівської освіти як від чинника, що загрожує національній безпеці, Україні таки доведеться, якщо тільки керівництво нашої держави не сповідуватиме таємно ідеалів московського чи якогось іншого неоколоніалізму. Коли питома вага сумарного накладу російськомовних підручників для шкіл під час російсько-української війни скоротилася лише на 4,7 % (від 15,7 % за Януковича до 11 % за Порошенка), це ще далеко не розв’язує проблему паритету в наших двосторонніх відносинах. Політика Росії, безвідповідальна щодо її українців, вимагає від нашої держави не мазохістської внутрішньої політики двомовної (українсько-російської) освіти, а міжнародної політики паритету: якщо російська сторона не підтримує у себе українськомовної освіти, то підтримка українською стороною російських шкіл в Україні є даниною расистській “теорії” про те, що росіяни в Україні є людьми нібито вищого сорту порівняно з українцями в Україні, бо мають, всупереч Конституції України (ст. 21: “Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах”), більше мовних прав, ніж українці в Росії (де мала б діяти аналогічна ст. 19 Конституції РФ). Отже, без виходу на політику паритету говорити про рівноправність сторін немає жодних підстав, і таку нерівноправність своєю постколоніальною та віктимною поведінкою підтримує, виявляється, і українська сторона.
12. І “хліб наш щоденний” — нерідною мовою Для Нomo informaticus “хлібом щоденним” є періодична преса, електронні ЗМІ й соціальні мережі. І тут ні для кого не таємниця, що українців день і ніч, ніч і день, 24 години на добу пригощають нерідною мовою. Величезний океан чужинської інформації щоденно атакує національну ідентичність українця. Кажучи про чужинську інформацію, я не забуваю про те, що українці як нація взагалі є переважно злидарями на своїй щедрій українській землі. Залишаючись у своїй основі безбуржуазною нацією, українці переживають колосальний тиск чужинсько-яничарської маси нуворишів-асиміляторів і нуворишів-експлуататорів. Ідеологічний вимір цього явища легко продемонструвати вмістом будьякого пресового кіоска будь-де по Україні. Ні газети, ані журнали в Україні за останню чверть століття засобами утвердження державності української мови не стали. До такого висновку приводить аналіз випуску газет і журналів за мовами видання (див. таблиці 36 і 31 статистичного щорічника “Друк України”). Якщо в УРСР у 1987—1991 рр. питома вага сумарного річного накладу російськомовних газет становила 35,7 % (8 млрд 78 млн 772 тис. примірників із 22 млрд 609 млн 549 тис. примірників), тов Україні в 2011—2015 рр. частка цих видань російською мовою або російською і українською зросла вже до 67,3 % (9 млрд 919 млн 71,8 тис. примірників із 14 млрд 739 млн 101 тис. примірників). У газетній сфері відбувся мовний переворот не на користь українського народу і його мови. Тобто держава не тільки не сприяла утвердженню державності української мови, а й (діями та бездіяльністю) дозволила всупереч ст. 10 Конституції України запанувати в країні мові колишньої метрополії. Кажучи ширше, українська влада дозволила Москві й промосковським силам в Україні реалізувати план створення на місці колишніх неросійських республік держав-клонів, у яких мали б шануватись не національні мови республік, а лише мова колишньої метрополії. І державний апарат на чолі з тронодержцями стояв здебільшого не на боці державної мови! Може, ви, шановне панство, пригадаєте, що хтось із наших президентів, прем’єрів чи спікерів нагадав українським журналістам, засновникам і головним редакторам газет і журналів, електронних ЗМІ про їх обов’язок поважати державну мову і статтю 10 Конституції України? Та не було ж такого, панове! Законодавчого механізму дотримання й реалізації статті 10-ї досі не існує, “а останнім часом, — каже професор Колумбійського університету (США) Юрій Шевчук, — її невиконання стало засадою державної політики” (http://zahystmovy. org.ua/…) Відтак будь-який пресовий кіоск в Україні може бути яскравою ілюстрацією, по суті, злочинної та антиукраїнської видавничої політики. Має рацію бізнесмен і учасник Революції гідності Владислав Кириченко (родом з окупованої Горлівки): “Ми втратили Крим та Донецьк з Луганськом і через те, що … неможливо було купити дитині журнал українською” (http://glavcom. ua/interviews/132437-vladislav- kirichenko…). Проаналізуймо випуск в Україні журналів за мовами видання (це можна зробити за щорічником “Друк України”, таблиця 31). Із того факту, що в Українській державі загальна маса річних накладів журналів, які друкуються російською мовою або — під одною обкладинкою — російською та українською мовами, становить понад 82 %, випливає, що преса України і далі залишається колоніально залежною від російської імперської ідеї, згідно з расистським варіантом якої і досі “никакого отдельного малороссийского языка не было, нет и быть не может”. Якби в незалежній Україні було збережено рівень сумарного середньорічного накладу журналів, який ми мали в 1987—1991 рр. (132,3 млн примірників на рік) і якби українська видавнича система дотримувалася пропорцій, за якими державній мові належить, як у сьогоднішній РФ, 97 % усієї книжкової, газетної і журнальної продукції, то за 24 роки незалежності в Україні державною мовою було б видано понад 3 млрд 80 млн примірників журналів. А видано насправді? Лише 468 млн прим. Тобто державній мові недодано більш як 2 млрд 612 млн примірників журналів (майже 85 % від належного!). За тим самим “стандартом РФ” і при тих самих обсягах друку, які УРСР мала в 1987—1991 рр., російській мові в Україні як недержавній належало б мати щороку не більш як 3 млн 969 тис. примірників журналів, а за 24 роки — не більш як 95,3 млн примірників цих видань. Насправді Україна “розщедрилася” для російської меншини за ті самі 24 роки на 2 млрд 250,4 млн примірників журналів російською мовою і ще на 92 млн примірників — українською та російською мовами. Тобто незалежна Україна, ігноруючи мовні права української нації, за рахунок їх ущемлення несправедливо і незаконно збільшила (тобто реально створила сприятливі умови для такого збільшення) негласну “квоту” на журнали для російської меншини більш як на 2 млрд 247 млн примірників. Важливо простежити, як послідовно зменшувалася питома вага сумарного річного накладу українськомовних журналів під час правління різних президентів України. Якщо в 1987—1991 рр. вона становила 87,2 %, то за роки президентури Л. Кравчука вона знизилася до 82,6 %, Л. Кучми — до 28,2 %, В. Ющенка — 14 %, В. Януковича — 11,9 %, а за два роки президентства П. Порошенка становить 11,4 %. То що ж це таке, коли не послідовна (дарма, свідомо злочинна чи безглуздо несвідома) антидержавна, антиукраїнська політика, і чи не працювала ця політика насправді на ІДЕОЛОГІЧНЕ РОЗ- ЗБРОЄННЯ Української держави та Українського народу і на постійне й тривале УНЕМОЖЛИВ- ЛЕННЯ розбудови української політичної нації, про яку раз у раз говорили всі наші президенти?!
13. Від російщення друку — до сепаратизму На підставі таблиці 31 у статщорічнику “Друк України” проаналізуймо стан видання журналів у деяких регіонах України мовами народів світу у 2011—2015 рр. (див. таблицю 4 на стор. 5). Із наведених мною даних про українську мову в журналах випливає, що серед найнебезпечніших для української мови регіонів опинилися не лише анексований Крим і окупований Донбас, а й Запорізька область (де питома вага сумарного річного накладу українськомовних журналів у 2011—2014 рр. становила 3,1 %, а в 2015 р. — 2,8 %), Дніпропетровська (відповідно 4,1 % і 5,5 %) та Одеська (7,1 % і 7,7 %) області і столиця (!) України (6,8 % і 11,6 %). Чомусь про ганебну роль Києва в московщенні України не говорить ніхто. Але ж погляньте: за останні п’ять років сумарний річний наклад київських журналів українською мовою становив лише 80,2 млн примірників, а російською мовою чи вінегретом російської та української — 1 млрд 81,7 млн примірників, тобто у 13,5 раза більше. Може, час уже позбавити Київ статусу столиці й передати цю функцію Львову, Івано-Франківську чи Тернополю?! Столиця — не така вже цяця, щоб їй було дозволено ігнорувати ст. 10 Конституції України! Звернімо увагу, що, попри російсько-українську війну, порівняно з 2011—2014 рр. у 2015 р. не поліпшилося, а погіршилося становище української мови в журналах Київської (з 43,9 % до 28,5 %), Полтавської (з 25 % до 10,2 %), Сумської (з 29,2 % до 14,9 %) областей; на контрольованій Україною території Луганської області частка українськомовних журналів упала від 10,1 % до 7,8 %, а Донецької — від 17 % до нуля. В абсолютних числах середньорічний сумарний наклад українськомовних журналів у 2015 р. порівняно з 2011—2014 рр. скоротився: в Луганській і Полтавській області — у 3,5 раза, у Дніпропетровській — у 2,3 раза, Запорізькій — у 2,2 раза, Сумській — в 1,75 раза, Київській — в 1,6 раза. Все це — очевидні й огидні факти філістерської байдужості деяких територіальних соціумів і паралельно — “подальшої розбудови” “русского мира”, і замість шукати фальшивих соціологічних опор для тверджень про “двомовність української політичної нації” керівництво Української держави зобов’язане подбати про відновлення єдності українського суспільства і політичної нації навколо ідеї єдиної державної мови та ідеї єдиного інформаційного простору. Відомий український блогер Сашко Лірник (Олександр Власюк): “В Україні державна українська мова має мати підтримку з боку держави, а не опір. І не бутафорську, а справжню. Питання мови — питання стратегічного виживання нарівні із виробництвом своїх протитанкових ракет і бронетехніки” (http://site.ua/lirnyksashko/388- razgavarivay-pa-chelavecheski-a- ne-sabachey-movoy/).
14. Мова — наша зброя і безпека А проте мовний цинізм умовно української влади зайшов так далеко, що ця влада не помічає, що її недооцінка мовної політики і цинізм цієї політики працює і проти держави, і проти суспільства, і проти самої цієї влади.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
