Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“І від усіх земних щедрот — Лише політ. Коловорот”. · 8 Поетичний автограф · с. 8сторінка оригіналу ↗

Наталя ДЗЮБЕНКО-МЕЙС Наталя ДЗЮБЕНКО-МЕЙС

Слово Просвіти, №06 за 2018 рік

Пейзаж з калиною Безколірний верстається пейзаж. У графіці – лише відтінки сірого… І випада з картини — мов міраж — Калини недоторкане сузір’я, Її багряні грона пломінкі, Стихійний бунт в осерді межичасся. Жаринки степової толоки Палають на знебарвленій терасі. Калинонько! А холод? А вітри? І ти така тендітна й безборонна, Та, що в життя вертає кольори, Нам простягнувши свої щедрі грона. Зоднаковілість велелюдних трас У горожанській тисняві і нурті Спливає, переходить водночас У крапелини пломінкої ртуті. А ти — червленим! Чорним! Золотим! …Хурделиці, сніги вже гнуть підкови. Цей бунт в крові погасне. Менше з тим… Якщо горять сузір’я калинові. *** …Широке віяло дощу. Пішов. Притих. І знов тріпоче… Навіщо мучиш? Що ти хочеш? Краплинка схлипне: я лечу, Щоб загасить твою свічу. Така важка моя любов, Така легка — мав павутинка, Тремтить листок, рука, хустинка… А світ — затятий птахолов З моїх сміється молитов. Блакить згорнулася в сувій, Так важко сунуть сиві хмари, І як пробудження від марень Гребеться вітер-лиходій В похмурім згарищі надій. Так осеніє… Йдуть сніги… Ніхто не спинить: як ся маєш? І так безжально осягаєш, Що холодніє навкруги, Бо не повернено борги. Бо не складається мотив Птахів, що рвуться в теплий вирій, І тих транзитних пасажирів, Котрі втікають за світи. Любов не знає самоти. Їй не потрібно нагород. Як в полі долі — пори року, Краплинка вічного потоку. І від усіх земних щедрот — Лише політ. Коловорот. *** Застрягло місто в снігових заметах, Довкола вітру сріберна кружінь, Вищать трамваї, бубонять газети, І сваряться ворони в гаражі. Ліхтарики, антени, естакади… Мереживо льодових огорож. І тихе шелестіння снігопаду, Як всесвіту ледве вловима дрож. Ідуть сніги. І множаться естампи На сірім тлі тривог, самотніх стін Природа нам начаклувала свято — Імпресію миттєвих перемін… Мете хуга і насувають хмари. Дерева, мов одвічні пастухи Ведуть у місто снігові отари. Заледеніння. Кашель. Кожухи. Пташині неспокійні візерунки, Далекий гул підземного метро, Будинки — ці людські промерзлі вулики Підсліпувато дивляться в Дніпро. І місто коливається на вітрі, Спокійно й тихо тут, на берегах… І біла-біла зимова палітра, Де я бреду босоніж по снігах… *** А доля все ніяк не лагідніша. Втрачаєш друзів. Допікають вірші. І паморозь збирається до скронь, І ночі аж сіріють од безсонь. А друг пішов. Не встиг. Не попрощався… Бо купа справ… І вже не було часу Аби дістатись бажаних узвиш, Куди, не озираючись, біжиш. Та вже судьба не прорива загати — Чужа і присмирніла. Брате! Брате… Розкидані чернетки. Чорний сніг… Пігулки… Дотягнутися не зміг... Бо час… Бо ритм… Бо справи — на учора. Не до поклонів, не до церемоній. …І голоси печальних лікарів, Ненаукові терміни: згорів… Дверей не зачинив. А звідти протяг, Вітри… Вінки в холодній позолоті, І есемеска, що я бережу: “Ваш абонент вернувся в мережу”. *** Переміни, перекрути, переплети… Як не словом, то камінням чи кастетом Тихих рим зривають серпантин. По пір’їні, соломині, по хвилині Розбирають світлі гнізда янголині, Припасовують до крамових вітрин. Не дається, не тікає, не минає, Хоч нічого, правду кажучи, не знає, Та коли поезії болить — То сльоза токнулася мембрани, То кровить чиясь одкрита рана, Темінь наповзає на блакить. Перегони, хижі лови і ловитви… В перекатах ярмаркової молитви Хлюпають освячені меди, А куліси опустилися з неону… Янгол мовчазний і безборонний Замерза на гілочці Звізди. *** Я вимкну комп’ютер — сьогодні мені не сюди. Сяйливі фантоми, пусті віртуальні принади… А що залишилося? Вперто шукати сліди, І далі летіти на білім крилі снігопаду, Де всі кольори погасила раптово зима. Бредуть дерева, мов вигнанці із світлого раю. Є пряселко світла, лише рівноваги нема, Є тиша холодна, та тільки спокою немає. І власне не знаєш, не бачиш доріг, ані стеж, Бо круто зімкнулися клеми, перевесла, міти, І довго блукатимеш, доки нарешті знайдеш У вигнутих гіллях холодне заломлення світла. І що залишилося… Струми пекучих вітрів Та руни таємні на запорошених шибах, А ще скрижанілі в глибинах ріки ятері, В яких задихаються зорі налякані. Й риби... І цю безкінечність, і цю невловиму красу У файли погаслі сьогодні уже не запишу, Мені залишилася дрібка остання часу Здмухнути з долоні тремтячу сніжинку… Торішню… Згадати про дерево Мені здається: все було не тут… Бо що тій пані в чорному до мене? Розлука наша ще не достеменна, І нахимерив вітер-переплут Твоє прощання, й довге неповернення. Придумав дощ, що падав навскоси, Сопілки сумовиті обертони, Простерті руки дерева холодні, І просто птиць, людей і голоси, Як відрух співчутливої природи. Усе здається — це не навсправжки… Лиш руку простягни — усе так близько… Сяйне свічадо прохолодним блиском — І притулюсь до рідної щоки — Щасливе і закохане дівчисько. І хто отак заплутав цей клубок? Це дерево… Воно тут ні до чого. У осінь із весни лягла дорога, І просто пролітав якийсь листок, А я його спинила… ненадовго… Я знову повертаю темну вісь… Мені таки нічого не здалося: У задзеркаллі випадають роси, І скрапують на землю, наче віск, Із дерева, яке пішло за мною в осінь. Воно і зараз там, лише за крок, У тім німотнім строгім задзеркаллі, Та спогади усі недосконалі, І, мабуть, час — вернути той листок На гілку, що померхла від печалі… …Ця осінь, як класичне буріме. Хоч інший зміст, але постійні рими. Мовчала вчора, нині тужить ридма, Але за плечі вже не обійме… Я відпустила дерево саме… Час каміння Нині важко. Страшно. Не до лірики. Водяне… Широкине… Гроза. Кров’ю захлинається Авдіївка, У вогнях пекельних замерза. Зайди здичавілої країни, В’язні власних міфів та облуд Наповзають… Час глухий каміння. Час сліпий манкуртів та іуд. Звісно, важко... Клаптики. Осколки. Де ви, друзі? Що ви, вороги? Вже псарі та політичні змовники Нас без нас виводять на торги І не бачать: тут вже сніг іржавий: Гради, міномети, бліндажі… Синє небо рідної держави Прапори прохромлюють чужі. Вишки із обвислими дротами, Вогняна нестримна круговерть. Пролітає нашими містами Перекотиполем чорна смерть. Гільзи, перебиті огорожі… Падають на сніг батьки, сини. І жінки ридають: Боже! Боже! Просвіти їх душі. Зупини! Жах цей — ні!, нікому не минеться Й скільки би на нас не йшло нікчем, Стільки болю в українськім серці, Що й каміння наскрізь пропече. Прощання Він на ходу застрибне у вагон, Дівчатко юне побіжить по шпалах, Осліпить на прощання фотоспалах, Задеренчить в кишені телефон, І навздогін полинуть голоси… До ранку малюватиме уява Сніжинки на голівці кучерявій І золотаву іскорку сльози. Подумає: як швидко час протік І трохи забагато хвилювання — Дивилася, мов бачила востаннє, А відривалась, начебто навік… А ще всміхався — завтра там футбол, І хлопцям непереливки без нього, Про братика, аж надто вже сумного, Що всю відпустку чистив його ствол. Купе дрижало, а думки — врозтіч, Тривожився: не встиг сказати мамі, Що заскучав за рідними руками, Що снилася йому кожненьку ніч. Щось повідав їй та якось не в лад, Наобіцяв по осені весілля… Вона ж без слів, здається, зрозуміла, Що син не скоро вернеться назад, Бо дуже довго ладила рюкзак, Вона нічим йому не дорікала, І най би голосила і ридала… Та не дивилась… не дивилась… так… Повернення Повернеться додому. В підвечір’я Постукає новесенький костиль Замість руки. Устами чорно-сірими Ледь вимовить до матері: прости…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин