“Це не минає, друже, не минає, Це не стирає, не лікує час…” · 9 Поетичний автограф · с. 9сторінка оригіналу ↗
Ефект метелика
Слово Просвіти, №06 за 2018 рік
Відмовиться від чарки і обіду, Давитиметься прісним пирогом, І за поріг не вийде, де сусіди Намарне дожидатимуть його.
Довгенько поправлятиме фіранки, І не підніме навіть голови Як скаже батько: буде спершу тяжко, Але ж ти повернувся. Ти — живий…
Та так і не заладиться розмова… Застигне світло тоскне і бліде, Зігнеться мати над столом святковим: — Не руште, мамо, вона ще прийде…
Затерпне жінка перед образами, Тремтячі руки здійме до чола: — Ох сину, ти ж її роками Відштовхував, казав, щоб не ждала.
І стільки сліз пролито, скільки муки! А поголос, недобрі язики?.. Він дивиться на двері і на… руку, Зітхає: мамо, нащо їй такий?..
І гнеться під важкими обручами, Тарілки геть злітають зі стола. …Та двері вже цвітуть під кулачками, А в нього замість рук вже два крила.
Дівча сміється, тішиться і плаче, І вихорить по хаті буревій: — Тепер не відштовхнеш мене, козаче, Тепер не відпущу, тепер ти мій!
Він супиться, а дівчина танцює, А за дверима креш різноголось: — Не утечеш, як так тебе цілують! Батьки втирають сльози: почалось…
Поганий мир
За добрі війни він, достоту, ліпший, Аби не гірше… Тільки би не гірше... Усі держави ратують за мир, У мишоловку заложивши сир Для нас — наївних. Заклики, трибуни… А з фронту линуть захололі труни, Й немає спасу від чужих заброд Та лицемірних світових угод.
Ростуть хрести. Ятрять незгойні рани. Це кажуть мир. Він добрий… Хоч поганий… А смерть найкращих — се така ціна… …Якщо це мир? Тоді яка ж війна? І як далеко, як, скажіть, надовго На наших землях ця отруйна погань? Якась нова в історії глава — Поганий мир, що нищить, убива.
Продовжується хитре лицедійство. Без сорому, без сенсу та без змісту. І скільки буде ще страшних погуб, Якщо до миру кличе душогуб?
Дух стіни
Сумно завершилась епопея — Безкінечний пошук панацеї Для усіх розсварених сторін. Людство повертається до Стін, Що нарешті замурують сонце, Будуть всі в надійній оболонці, І не стане більше воєн, бід, Що несе набридливий сусід.
У тугу затиснуть шкаралущу Дух захланний, дух неумирущий, Вже ніхто не піде по чуже, Всіх Стіна укриє, збереже.
І сейбіч та і потойбіч — тиша… Лиш зірка сторожа на узвишші, На віки — несхитна і тверда Кам’яна мурована гряда, Що ховає вигострені стріли. Час неспинний, хоч пливе повільно… Й не такі ламалися хребти — Рукотворні знаки глупоти Зведені в світах із болю й жаху, Але вдарять дзвони — “прах до праху!”. І відкинуть висохлу змію… Жодна з Стін не згинула в бою.
…А століття котиться кругами, Стіни розповзаються світами... Не для миру, звісно, для війни Спершу нагромаджують тини. І ростуть всесильні огорожі. Ділять, розривають і розмножують… Й тільки шрами рвані по землі, Що хрипить в затягнутій петлі…
Ефект метелика
Метелик не винен, що крила з тонюнького шовку, І що закоротке його легкокриле життя, Коли кожна зірка простромлює срібною голкою, І подув найменший із квіту і світу зміта.
Втомився, дрімає на білій пелюстці жасмину… Метелик метелиці, все ж бо, не зовсім рідня, І в грозах вселенських метелик не винен, не винен… Нічого такого не встиг натворити зрання.
А вчені гудуть, логарифми, обчислення, драми… Усі метушаться і зважують вічності нить: Чи гори здригнуться, чи хвилі зростуть над морями? Як буде, що буде, як він з тої квітки злетить?
А зірка кружляє. Дрімає малий бідолаха. Смарагдами світить уранішня чиста роса. І мить залишилась до того фатального змаху, І, може, хвилина, допоки завиє гроза…
***
Мій друг забіг сказати, що закоханий… Була то надважлива новина. Хотіла я розраяти хоч трохи, Що якось воно буде… Та й весна…
Він весь світився і хмурнів одразу, Мій давній друг — затятий одинак. Усе життя пекла його образа Чи просто хворобливий переляк
Перед жіноцтвом. Обійшла ся чаша… Та ось зненацька гримнуло в чоло… Я слухала, зітхала: сивий пташе, Ось і тебе нарешті обпекло.
Ось і тебе… А він все про роботу, Про свій ще недописаний роман, Що тая жінка — то лише марнота. А що як все омана і обман?
Але яка ж, яка… І слів немає… І мудра, і вродлива, і… і… і... А що, як то минеться? Все ж минає… А що, як не забуде він її?
Він горював. Він туманів од болю, За вікнами кружляли дерева, Дим цигарковий повертався в горло, І замерзали на губах слова.
Я слухала, я мусила мовчати, Збентежено пішов мій пізній гість. Та я вже знала, це — лише початок… А всі на світі розмисли — пусті.
Нічого не порадиш, не розраєш, Коли кружляє в серці сивий вальс. Це не минає, друже, не минає, Це не стирає, не лікує час…
За три дні до нового року…
Три пагони. Три дощики, три дні… Бажаєш всім в житті благополуччя, Бо вже стріла летить і скоро влучить У вершника на буйному коні.
Він ще летить, хоч духу вже катма, Ще сяють на вітрах залізні лати, Та як же гонористому сказати, Що далі тільки фінішна пряма,
Що далі — попіл, пір’я і луска, Стрілу останню він уже не зловить, Я б побажала, аби йшов здоровим, Та я не знаю, куди все зника.
Творив, що міг, всьому наперекіс, Тепер пора у інші палестини. А хто сказав, що вершник той — мужчина, Якщо жіночих йде лавина сліз?
…Три пагони зів’януть на золу, А дощики сховаються за хмари, Тендітна жінка у сільській лікарні Попросить з серця вирвати стрілу…
Майстер скрипки
Пам’яті діда Миколи Ні в які він не вписаний кадастри, Ніхто й не пам’ятає того Майстра… Про нього не напишуть житіє, Як він шукав тут дерево своє,
Як він ішов з надією до лісу, Постукував своїм стареньким крісом, Та не боялись того топірця Гінкі тополі, юні ясенця.
А молоденькі усміхались липки: Нічого ми не знаємо за скрипку. Тож підбирав утиночки пусті, І горював — не те, не так, не ті…
Здирав кору з повалених дерев, І дослухався чи смикнувся нерв? І вибухала щастям голова, Коли він чув, що дерево співа.
Тягнув додому сіру деревину, Сміялись діти, плакала дружина, А потім на столярському столі Стирав до крові душу й мозолі.
Стругав та клеїв ефи і сурдинки, Перевіряв і проміряв відтинки, Не чув вітрів, не видів чорних туч, Душа замкнулась на скрипковий ключ.
Він скрипки оддавав лиш в добрі руки, І не страждав ніколи від розлуки, Бо крила дав, наставив в добру путь, Нехай співають і цвітуть, цвітуть!
І — розбігались селами, містами, Летіли небом і пливли житами, Випростувались душі і земля У симбіозі скрипки й скрипаля.
Він би прожив десь там, мабуть, в пошані В краях далеких, у світах незнаних, А тут за нього узялася “власть”, Бо худобина щось пішла не в масть.
Він Майстром був і не шукав причини, Не міг зректися золотого чину, Не міг він жити просто, як усі, Без осіянних звуків, голосів.
Його, щоправда, і не умовляли, Бо страх і голод й не таких ламали, Шукали хліб і ще якісь скарби В хатині, де одні гроби… гроби…
Від люті те обійстя запалили, На Майстра вже не витрачали сили. В колисці з лісових гіркущих трав Він з голоду тихенько дотлівав.
…До нього руки простягали липки, І плакали з вогню — ми скрипки… скрипки… І нить летіла небом вогняна, Одна струна від діда. Лиш струна…
Над рікою
Востаннє полистати свій блокнот, Там сторінок порожніх не лишилося, Дійшов кінця річний коловорот, Але такий убогий намолот, Немає квіту у зрадливім стилосі.
І спересердя кинути в ріку… Оглянешся — зоря на небосхилі Олівчиком веде тасьму тремку. А там на дні — ні сліду, ні знаку, Лиш сонні перекочуються хвилі.
Нічого не змінилося отут, І геть підеш — засліплена і горда… Позбулася думок гіркотних жмут — Сих паперових неспокійних пут, І самоти пронизливого холоду.
Все буде геть по-іншому… Тепер Пора пірнуть в крамничні лабіринти, Попити кави, заблукати в сквер, Позбутися ілюзій і химер, І не спішити… Боже! Не спішити!
Нічого ж бо не зміниться. Пустир… Було й нема. Ніхто і не побачив, Старий блокнотик закрутило в вир — Такий собі смутний орієнтир, Що називають творчою невдачею.
Бурунить місто іскрами антен, Скриплять колеса. Дух іржі і бляхи, Тривожний звук клаксонів і сирен, Але нема, чомусь нема імен У дерева, у пташки, у комахи.
Нікого не зовуть очерети. Хоч що їм, власне? Проживуть без мене… Чи можна обігріти, зберегти, Коли закриті мороком світи, Коли вони без мене безіменні?
Повернешся додому уночі, Хтозна-яка — майбутня чи колишня… Прибутна хвиля лине в далечінь, Огарком від різдвяної свічі Старий рядок на ній таки допишеш.
м. Київ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
