Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
12 “Заснований Денисом Січинським хор творчо жив цілі десятиліття”. Першодрук · с. 12сторінка оригіналу ↗

Степан ПУШИК. Степан ПУШИК. Нариси з історії Вікторова

Слово Просвіти, №06 за 2018 рік

Продовження. Початок у ч. 5 за 2018 рік Ще в Станиславові 17-річний гімназист із Вікторова знайомиться з першим професійним композитором Галичини, диригентом Денисом Січинським, бачить, у якій нужді перебуває цей великий талант-безхатько, і переконує батька запросити його на зиму до їхнього села, аби заснував церковно-світський хор і навчив сестру Олесю гри на фісгармонії, диригування. Щоправда, перебування Дениса Січинського у Вікторові обірвалося у підвесінні 1902 року, бо Олеся закохалася в свого учителя й диригента. Їй він присвятив свої нові твори, написані у Вікторові. Та мало хто знав, що до народження музичних шедеврів композитора, до заснування у Вікторові хору, що почав діяти 11 листопада 1901-го, мала стосунок і Олеся Домбчевська, аж поки створені Січинським у Вікторові рукописи музичних творів із присвятами їй не опинилися в Ізраїлі. Їх видурив у дяка Федора Салиги івано-франківський журналіст Ізраїль Тобіашевич Кац і вивіз із міста між двома Бистрицями на свою історичну батьківщину. 1901 року Денис Січинський у будинку Домбчевських поклав на музику вірш Лесі Українки “Не співайте мені сеї пісні”. І хто знає, чи не цей композитор був причиною того, що геніальна поетеса планувала відвідати Станиславів. І якщо вона не поїхала з гір на діл, то це було зумовлено тим, що Ганкевич зволікав із друком революційної літератури, яку Леся мала перевезти до Росії, а можливо, що й Климент Квітка задалеко зайшов у своїх любовних подвигах, бо покинув усе в Києві й примчав до Кобилянської в Чернівці, де перебувала Леся Українка. Тут або в Буркуті, або в Довгопіллі остаточно вирішилося, що Леся Українка виходить заміж за молодшого на десять літ музиканта й фольклориста. Із книжки “Пісні в записах Лесі Українки” дізнаємось, які пісні в Карпатах співало й слухало подружжя. А для Дениса Січинського зосталась однаєдина співанка, написана ним же на слова геніальної поетеси: “Не співайте мені сеї пісні”… Так, у Вікторові залишив часточку свого серця перший у Західній Україні професійний ком - позитор і диригент Денис Січинський, що народився 1865 року в с. Клювинцях Гусятинського повіту на Тернопільщині. І я все зробив для того, щоб на Народному домі було встановлено меморіальну дошку з його барельєфом. Голова вікторівського колгоспу Дмитро Гнип зрозумів мою ідею з півслова і виділив кошти на пам’ятний знак. А вже я відкривав дошку і їздив до села Дениса Січинського, який у нас створив хор, написав кілька музичних творів, і навіть написав у Вікторові вірш про нього. Батько Дениса Січинського деякий час був управителем панського маєтку, мати — з Бучинських, сестра відомого громадсько-політичного діяча й етнографа Мелітона Бучинського. У Станиславові мешкала його бабуся Бучинська. Саме ця обставина спричинила те, що Д. Січинський у 1873—1875 роках навчається в станиславівській “нормальній” школі. Після Тернопільської гімназії, короткочасного студіювання права на юридичному факультеті Львівського університету та закінчення Львівської консерваторії у біографії Січинського з’являються такі міста, як Коломия, Перемишль, Дороговиж. Останнє десятиріччя його творчого життя (від 1899-го до 1909 року) пов’язане зі Станиславовом і близькими до цього міста селами, серед яких був і Вікторів, де служив парохом Йосип Домбчевський, вихідець, здається, з тих же Клювинців, що на Поділлі. Денис Січинський був надзвичайно обдарованим композитором, диригентом, музикантом, педагогом, видавцем, громадським діячем, його вчителями були піаніст і композитор В. Вселячинський, учень Шопена Карло Мікулі. Він сам стає викладачем, організовує селянські хори у Вікторові, Микитинцях, Угорниках, Підпечарах. Вікторівський парох Й. Домбчевський мав дочку Олександру і сина Романа. Роман був дуже обдарованим юнаком. Навчаючись у Станиславівській гімназії, він знайомиться з композитором Січинським і переконує батька взяти на зиму його до села. Композитор і диригент радий тій пропозиції, адже в холодну пору року матиме дах над головою і харч. 11 листопада 1901 року він розпочинає репетиції хору, що виконує народні й церковні пісні, готує колектив до концертів не тільки у Вікторові. Хористами стали сільські парубки й дівчата, ґазди й ґаздині. Особливо вирізнявся з-поміж них молодий дяк-тенор Микола Салига, який навчався дяківства у Станиславові у Гната Полотнюка, а у Вікторові у Миколи Салиги проходив дяківський вишкіл Шатурма із Блюдників. У 1909—1910 роках Шатурма був дяком у Вікторові. Оскільки через десятиріччя у селі переховувався втікач зі станиславівської тюрми “Діброва” Мирослав Січинський, що вчинив у Львові атентат на губернатора Галичини М. Потоцького, то варто пам’ятати, що мешканці Вікторова інколи плутали місця пере- Денис Січинський бування у Вікторові композитора Дениса Січинського і втікача із в’язниці Мирослава Січинського, а через вчинок Мирослава Денис мав багато неприємностей щодо постановки опери “Роксолана” та інших творів. Великою, не знаною до того подією став перший виступ вікторівського хору. Він виконував пісні “Ще не вмерла Україна”, “Заповіт”, “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Не пора”, “Ми — гайдамаки”, “Розвивайся ти, високий дубе”. Слава про цей колектив рознеслася по всіх довколишніх селах. Знали про його народження в Галичі й Станиславові. На той час Денисові Січинському йшов 36-й рік, а Олеся була гімназисткою (закінчила Станиславівську гімназію). Юна дівчина закохалася в свого вчителя й організатора та керівника хору. Він навчав її грати на фісгармонії, що була в Домбчевських, ходив у черевиках, чорному костюмі, при краватці. Коли на Дениса сходило натхнення, то він на всю ніч сідав до фісгармонії й творив музику. Селянам розповідав, що за кожну пісню заробляє по 100 ринських. За 100 ринських можна було купити гарну корову, тож без заздрощів не обходилося, хоч написати пісню було не так-то просто, але Січинському хотілося, щоб його сприймали не як убогого музику, а як заможного композитора. Очевидно, що почуття вчителя до своєї учениці мали взаємність, адже на нотному полі створених ним у Вікторові кантати на слова Тараса Шевченка “Лічу в неволі” та пісні з’являються рядки присвяти Олесі Домбчевській. Священик Йосип Домбчевський, коли довідався чи спостеріг, що між Січинським і його донькою спалахнуло кохання, фактично прогнав із села її вчителя, знаного композитора. До того ж душпастир зробив усе, щоб у Вікторові діяло товариство тверезості, а диригент дозволяв собі інколи диригувати хором, перед тим заглянувши до чарки... Не діждавшись весни, Січинський виїхав із Вікторова до Станиславова. Для нього і для Домбчевських, для всього Вікторова став святом приїзд до міста між двома Бистрицями композитора Миколи Лисенка. Вікторівські хористи теж прибули сюди і піснею “Думи мої, думи мої” зустрічали геніального композитора, а Денис Січинський диригував колективом, що був його творінням. Заснований ним хор творчо жив цілі десятиліття. Після Січинського на перших порах цим колективом керували дяк Микола Салига й Олександра Домбчевська. Але 1909 року помирає один із найрозумніших парохів Вікторова, людина великих організаторських здібностей, український патріот. Народне прислів’я говорить, що попові дзвонять, а попадю із села гонять. Дружину священика Й. Домбчевського ніхто із села не виганяв, але власного будинку вона тут не мала. Отож коли на парафію прийшов священик Венедикт Салевич, Варвара Домбчевська з дочкою Олесею виїжджають до Львова, бо їхній син і брат Роман після закінчення університету одружився з дочкою бучацького священика Іриною Рибак і в місті Миколаєві заснував юридичну канцелярію. Домбчевські тут дуже добре налагодили роботу “Просвіти”, збагатили її бібліотеку книжками, пожвавили міське життя організацією різних заходів. В Ірини та Романа Домбчевських народилися дві дівчинки. Але одна дочка принесла подружжю велику радість, а друга — велике горе: померла від інфекційної хвороби. Одначе недовго Домбчевські працювали в Миколаєві. Вибухнула Перша світова війна. Ірина стає однією із засновниць львівської Лічниці Січових стрільців, а юрист Роман Домбчевський йде до війська офіцером, його посилають до Фрайштадта в табори, де перебували українці-військовополонені, які пізніше стали основою українських військових формувань “Синьої” і “Сірої” дивізій. Навчав їх історії та права Роман Домбчевський. Він став сотником УГА й Армії УНР, пройшов із боями шлях до Києва і назад до Львова. Роман, який знав 8 іноземних мов і, навчаючись на правничому факультеті у Львові, з великим зацікавленням слухав лекції провідних істориків включно з Михайлом Грушевським, відіграв важливу роль у підготовці Українських січових стрільців. А в цей час його дружина Ірина у Львові працювала в Лічниці Січових стрільців. У цьому шпиталі були лікарі, фельдшери, медсестри, санітарки, кухарка. Вони не знали, що неподалік є будинок Івана Франка, в якому помирає покинутий усіма геніальний письменник. Його доглядав родич, а сини Франкові були на фронті, дочка — у Києві (там Росія, а тут Австро-Угорщина — дві воюючі між собою держави, в арміях яких убивали один одного українці; і серед пацієнтів згаданого львівського шпиталю були українці, українцями ж поранені). Холодної воєнної зими 1916 року до управительки притулку-лічниці Ірини Домбчевської

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин