Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Тільки в “СП” · “Необхідно прискіпливіше братися за архівні справи”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

І. «Підривна» література з Лондона: або Чого найбільше боялося радянське керівництво після опри# люднення на Заході документів Великого Збору ОУН 1968 року

Слово Просвіти, №06 за 2018 рік

Від редакції: Ухвалення днями польським Сеймом закону про “історичну правду”, яким болісно й несправедливо заторкнуті непрості сторінки нашої національної історії, переконує в необхідності прискіпливіше й наполегливіше братися нам самим за архівні документи. Відшукувати, публікувати й осмислювати їх. І це слід робити для того, щоб сміливіше й наступальніше відстоювати, як казав наш національний пророк Тарас Шевченко, у своєму домі свою правду. А не ту, яку нам постійно нав’язували. Та прагнуть робити це й нині. З огляду на це видається нам вельми актуальною й суголосною проблематика, яку піднімає у свіжій своїй публікації наш постійний автор професор Микола Тимошик. Ексклюзивний матеріал для “СП” підготовлений на основі опрацювання українських колекцій у архівних та книжкових сховищах Лондона під час недавнього наукового стажування автора у Великій Британії. Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст Від підпільної до бронебійної Ще зі шкільної пори врізалася в пам’ять крилата фраза Лесі Українки про Слово як Зброю, як Меч. Нового змісту ця фраза набуває в контексті українського друкованого слова, яке народжувалося на чужині й пересилалося до Рідного Краю в непрості часи української історії. У публіцистиці можна зустріти різні означення подібного роду літератури. З-поміж найпоширеніших — позацензурна, захалявна, заборонена, підпільна, антирадянська (антиросійська), самвидавівська, підривна, бронебійна. Упродовж десятиліть багатогранний сегмент видань, який українці продукували у різних країнах їхнього компактного поселення на чужині, ідеологи імперських владних структур в Україні незмінно називали буржуазно-націоналістичним, ворожим інтересам трудящих мас (а ще дошкульніше — петлюрівським, бандерівським). Що спонукало українських патріотів у Лондоні спрямувати зусилля на підготовку до друку та засилання в далеку Україну значного масиву різної за формою та тематикою літератури? Чому часовими рамками такої акції стали 60—80-ті роки минулого століття? Де шукали кошти? Які канали організували засилання через “залізні радянські кордони” такого небезпечного вантажу? Хто добровільно ризикував, погоджуючись стати своєрідним кур’єром-переправником небезпечної для радянської влади “книжкової контрабанди”? Перед тим, як спробувати пошукати відповіді та ці запитання, слід наголосити на одній важливій грані порушеної теми. Як засвідчують архівні матеріали, останні підпільні друкарні ОУН-УПА, як найбільш законспіровані, радянські каральні органи виявили й ліквідували 1954 року. А останнім помітним виданням, яке згодом не раз перевидавалося таким же підпільним способом і виявилося чи не найнебезпечнішим для радянського режиму, була брошура “Хто такі бандерівці та за що вони борються”. Лише 1950 року її наклад сягнув 13 тисяч примірників. Таким чином, організоване підпілля ОУН-УПА на теренах радянської України було обезкровлене й розгромлене до середини 50-х років. Утім, були епізодичні спроби повстанців нагадати про себе, та влада придушувала їх ще з десяток років. Неможливість поширення видань із криївок УПА зовсім не означало, що героїчні вчинки десятків і сотень тисяч українських патріотів, які до останку залишалися вірними найголовнішому гаслу з “Декалогу українського націоналіста”: “Здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї” — виявилися марними. Священну справу полеглих героїчною смертю за незалежну соборну Українську державу продовжили ті, хто не захотів залишатися в окупованій більшовиками рідній домівці й хто не міг змиритися з тим, що така окупація буде довгою. Після смерті Сталіна назрівали обставини, за яких боротьба з радянським режимом започатковувалася далеко від України. До того ж, іншими методами. Відповідь непримиренно підкорених українців на нові атаки Москви По завершенні Другої світової війни у більшовицької влади виникли два формальні приводи для посилення роботи в Україні розгалуженої, добре фінансованої й незмінно керованої з Кремля армії комуністичних ідеологів. Перед ними постало надзавдання — остаточно зламати підкорених непримиренних українців, особливо на західних її землях, що втягнуті були до будівництва ефемерного комуністичного суспільства пізніше. Як це робилося? 1. Після розгрому головних осередків націоналістичного підпілля в західних областях України метою радянської пропаганди стала компрометація провідників ОУН та їхніх закордонних частин. 2. Напередодні відзначення знакової для Москви річниці поневолення нею України — 300- річчя так званого возз’єднання (припадало на 1954 рік) зі сторінок радянських ЗМІ із шаленою атакою стала пропагуватися заяложена й цілковито недолуга з перспективи сьогодення фраза вождя більшовиків про те, що “при єдиній єдності пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива; без такої єдності про неї не може бути й мови”. У відповідь на нові атаки Москви українська політична еміграція посилює, поки що епізодично, видання так званої антирадянської літератури на теренах Західної Німеччини. Однак системно й широко цю роботу провадити не вдалося. Після вбивства московським найманцем у Мюнхені 15 жовтня 1959 року Степана Бандери очільники ОУН вирішують перемістити свій видавничо-пропагандистський центр із Німеччини подалі від агентів Кремля. Тоді ж гостріше постала проблема збирання, зберігання і перевидання документів і матеріалів, пов’язаних із очолюваним цим провідником нації національно-визвольним рухом. Із міркувань безпеки вибір припав на Англію. Сюди, в місто Ноттінгам, перевезли особисті речі, меблі та численні документи з мюнхенського помешкання Степана Андрійовича. Урочисте відкриття музею-архіву відбулося 20 жовтня 1962 року. Втім, через віддаленість цього міста від централей українських еміграційних організацій, 1978 року всі ці матеріали перемістили до Лондона. При домі Української Видавничої Спілки під числом 100 на Liverpo- ol Street було добудоване спеціальне приміщення. Саме там і продовжився спрямований на читача радянської України новий етап пропагандивної діяльності, — системної і масованої, яка досі велася епізодично. Характер і зміст цієї діяльності досить чітко був окреслений пізніше ось у цьому пункті постанови ІV Великого Збору ОУН (весна 1968): “З метою мобілізації всього народу до боротьби за визволення, ОУН ініціює і підтримує протирежимні і протиімперіяльні настрої, процеси і тенденції в Україні та на цілому просторі імперії на всіх ділянках національного життя… ОУН підтримує різного роду дії в обороні українських національних, культурних і релігійних вартостей, традицій проти явних і прихованих… московських затій та диверсій, розкриваючи їхню протиукраїнську суть і загрозу для самобутности української спільноти. ОУН поборює в Україні московські впливи в ділянці культури, ідеологічні та політичні концепції і символи російської окупації”. У відповідь на посилення репресій Москви проти українців Закордонні частини ОУН і започаткували “Бібліотеку українського підпільника”. Головне її завдання — дати мільйонам українців на автохтонних теренах головні орієнтири про цілі, завдання, стан перебігу українського національно-визвольного руху і з’ясувати головні причини невдачі чергової спроби українців здобути свою державу та винести з цього належні уроки. Першою в цім переліку стала праця Петра Полтави “Хто такі бандерівці та за що вони воюють”. Уперше її видали в підпільній друкарні ім. Якова Бусла в одній із утаємничених криївок 1950 року. Тексти без коментарів Основу серії склали тексти “з перших рук”. Це укладені у хронологічному порядку документи й матеріали Організації Українських Націоналістів та верховного органу українського народу — Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Упорядники виходили з того, що вся ця ідеологічно-політична, програмна й стратегічна документація, на основі якої підживлювався національно- Цієї весни виповнюється 50 років, як у західній пресі вперше з’явилася й відтоді аж до початку 90-х років ХХ століття не сходила з її сторінок крилата фраза “неминучий крах комуно-більшовицької імперії”. Феномен цього факту в тому, що авторами фрази були українські націоналісти — організатори Четвертого Великого Збору ОУН на еміграції. Справжнє обличчя українського визвольного руху, зокрема під час і після Другої світової війни ще донедавна висвітлювалося однобоко, з мілітарним акцентом — збройні сутички, рейди, розстріли, помсти. Цілком зрозуміло, що автори були в полоні суто радянських і здебільшого російських джерел інформації. Натомість вивчення донедавна недоступних архівних документів цього періоду засвідчує, що надважлива частина завдань ОУН-УПА перебувала в площині ідейно-патріотичної та просвітницької програми визвольного руху. Засобами для виконання цих завдань і була різноманітна друкована продукція підпільних друкарень. Українському загалу зовсім невідомі ні головний документ цих Зборів, ні перипетії з провадженням на його виконання голосної на весь світ, тривалої в часі й результативної акції української політичної еміграції. Суть цієї акції — видання в Лондоні й переправлення в Україну значного масиву так званої підривної літератури. Професор Микола Тимошик під час виступу на Міжнародній науковій конференції в Лондоні з нагоди 70-річчя Союзу Українців у Великій Британії. Листопад 2016 Будинок Української Видавничої Спілки в Лондоні на Ліверпуль Роуд, 200. Тут друкували і звідси поширювали в радянську Україну підривну літературу “лондонські бандерівці”

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин