Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
5 Незабутні · “Анатолій Григорович завжди був першим, ініціював, відстоював, не йшов на компроміс із власною совістю…” · с. 5сторінка оригіналу ↗

Людина дужого чину

Слово Просвіти, №06 за 2019 рік

“Матимеш бажання і час, то прочитаєш…”. Звичайно, я переглянув, щось перегорнув, а щось перечитав і відклав книгу для вільнішого часу. А тепер читаю й караюсь, чому не відгукнувся раніше, чому не встиг сказати вдячних слів. Тим паче, що мав за що. Не помітив, бо й не сподівався, що Віталій Григорович вділить імені кілька сторінок похвального тексту. Врешті, — я повинен був чемно подякувати, але я цього не зробив. Ось зараз сумління гризе… Впевнений, що не тільки я, а й багато хто сьогодні дивується і наново собі відкриває це прекрасне, активне і невтомне Дончикове життя, його мудрий науково-творчий світ, його політичну, суспільно-громадську працю, його бойову націєцентричну, високопрофесійну публіцистику. Вслухаймось у його екзистенційно-історіософські, ідеологічнополітичні, морально-етичні константи: 1. Двадцять років після кількастолітнього жорстокого цілеспрямованого й систематичного вбивання української нації, насильницького, по-більшовицьки “ощасливлення” їх соціалізмом у тоталітарному “раю-пеклі” — для побудови демократичної держави дуже мало. Очевидно, нам випало пройти усі оті біблейські сорок років. Зважмо ще: в єгипетській пустелі не було п’ятої колони. 2. Найбільша поразка 2000-х років — втрата власного обличчя національною демократією. 3. Скільки національно-державницьких лідерів було увінчано лавровими вінками довір’я початку 90-х, скільки їх неодноразово вибирали (не за гречку) виборці — і ось тепер на тих вінках жодного живого листочка. Та й де ж ті вінки! 4. Суперечлива й непослідовна, наосліп політика Л. Кучми у творенні держави, надто нації, із загрозами незалежності (“скажіть, що мені будувати?”) втім увінчалася простим і визначально промовистим: “Україна — не Росія”. Самому Президентові Росія цього не подарувала, але влучний вислів сприймається українцями як доконечна норма. 5. Ностальгувати за зруйнованою “вєликой страной” — залишаємо комуністам… Ідеологія запеклих руйнівників української нації сьогодні остаточно виявляє свою демагогічну суть: словеса — про “защіту інтєрєсов трудящіхся”. Його праця не йшла на марне. Вона заплодоносила, розбудила оспалих. У 1988 р. Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР опублікував доволі ошатний том “Історії української літературної критики. Дожовтневий період” (відп. редактор П. М. Федченко). Це було видання, яке могло вийти у тогочасних умовах. У ньому акцентувалось на формуванні естетичної думки та літературної критики в Україні за періодами 40—60-х ХІХ ст., 70—90-х рр. цього ст.; та кінця ХІХ—початку ХХ ст. Тепер дослідників чекала літкритика ХХ століття. Основна праця, наче так мусило б бути, знову ж “впала” на Віталія Григоровича, тобто, він як науковий редактор став формувати “Антологію української літературної критики ХХ століття”, що розпросторилась на два розлогі томи у 3 книгах. На жаль, 2 книгу другого тому він не встиг побачити. Дай Боже, щоб вона з’явилась. Там багато його академічної праці. Ірина ГОЛОВАЙ, учениця А. Погрібного Українська пісня, теплі слова вдячності й пошанування, спогади й цікаві історії з життя лунали з уст присутніх. Кожен із промовців говорив про Анатолія Григоровича з великим пієтетом, відзначаючи, що він був Людиною національно свідомою, працьовитою, наполегливою, совісною й принциповою. Анатолій Григорович випереджав час, працював на українську ідею й державність, жертвуючи собою, родиною, здоров’ям. Актуально і ніби сьогодні висловлені А. Г. Погрібним роздуми про українську церкву у публікації “Божа мова — рідна мова”: “Величезною перешкодою для утвердження України на засадах національного державотворення продовжує залишатися відстороненість, а то й ворожість багатьох владних структур у ставленні до національно-українськи зорієнтованих релігійних конфесій… Жаль, що не справдилися сподівання мільйонів українців — уже до 2000-річчя від Різдва Христового мати в Україні єдину помісну православну церкву. Скільки зусиль було докладено до цього Його Святістю Патріархом Київським і всієї Русі-України Філаретом — воістину Українським Патріархом! Але скільки зусиль збоку тих, хто і сьогодні плазує перед Москвою, аби цієї єдиної української церкви не було. Либонь, і справді, наївні, ми, українці, люди: так бо вже перейнялися вірою у відокремленість церкви від держави, що немало хто з нас схильний думати, буцімто те, до чого у церковних справах прагнемо, і загалом може трапитися само по собі та поза волею держави. Та навряд чи може статися. Принаймні особисто мене не полишає думка, що якби та воля найвищої влади, най- Олег ОЛЕКСЮК, просвітянин, поет і журналіст, заслужений працівник культури України Валентин Павлович Стеренок народився 4 квітня 1934 року у місті Кронштадті Ленінградської області в сім’ї робітників, які родом із села Олександрівка Білозерського району Херсонської області. У Кронштадті майбутній музикант і композитор зазнав жахів блокади у роки Другої Світової війни. З 1946 року і до останніх своїх днів він пов’язав свою долю з Херсонщиною. Спізнав і голодомор 1946—1947 років. Після школи Валентин Стеренок навчався у Херсонському музичному училищі і водночас з 1952 року працював музикантом у Херсонській обласній філармонії. За три роки робить карколомну кар’єру від баяніста-акомпаніатора до художнього керівника колективу. Багато років працював баяністомконцертмейстером Таврійського ансамблю пісні і танцю Херсонської обласної філармонії (1953— 1955 рр.), Омського народного хору (1956—1958 рр.), Волзького народного хору (1955 р.), Рязанського народного хору (1959— 1960 рр.), ансамблю Південної групи військ (Угорщина, 1961— 1964 рр.). Творчу працю Валентин Стеренок поєднував із навчанням у Харківському інституті культури (диплом з відзнакою отримав 1966 року). 1971 року у Дніпропетровську на Першому Всесоюзному конкурсі естрадної пісні перше президентської, була, свою єдину помісну православну церкву ми вже мали б, і була б вона, звичайно, обов’язково українського, київського підпорядкування”. Ось такі пророчі, мудрі й далекоглядні слова сказав про Українську церкву А. Погрібний ще наприкінці 90-х років. Як боляче, що він не дожив до дня отримання Україною Томосу за підтримки, активної участі та патріотичної позиції Президента України П. О. Порошенка, і як приємно, що пророчі дороговкази А. Погрібного втілюються в життя — маємо сьогодні єдину, помісну православну церкву в Україні. Анатолій Григорович багато встиг — викладацька діяльність в Інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, перший заступник міністра освіти України, депутат Київської міської ради, незмінний ведучий радіопередачі “Якби ми вчились так, як треба…”, голова Всеукраїнського науково-педагогічного товариства імені Григорія Ващенка, член Центрального правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка, голова Київської організації Національної спілки письменників України, науковець, літературознавець, публіцист … Світлими спогадами про викладацьку діяльність Анатолія Григоровича поділилася Галина Дацюк, українська радіожурналістка, голова жіночого центру “Спадщина”: “Я познайомилася з Анатолієм Григоровичем ще зовсім юною студенткою… У цій людині вражало все: зміст і тон лекцій, і звертання до студентів на “Ви”, і шляхетний, інтелігентний вигляд, і добрий, вимогливий погляд… Ми всі сприймали Анатолія Григоровича як Людину особливу, непересічну, талановитого науковця і гідну особистість… ” Євген Лупаков, український політик, військовик, громадський діяч, народний депутат України 2-го скликання, капітан 1-го рангу у відставці, наголосив на тому, що А. Погрібний був національним лідером, учителем, який від- Незабутнім став вечір пам’яті доктора філологічних наук, народного професора, журналіста, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка — Анатолія Григоровича Погрібного. У затишній залі Національної спілки письменників України зібралися голова НСПУ М. Сидоржевський, дружина А. Г. Погрібного Галина Григорівна, ведучий О. Хоменко й ті, хто поважав і любив свого Наставника і Вчителя. Усі відчували присутність Душі й Духу Великого Українця, унікального, наполегливого, енергійного, незабутнього.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин