Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Першодрук · “Майже кожне людське життя — роман, у котрому багато несподіваних збігів, випадковостей і прозрінь”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Український генерал Пасько Продовжуємо друкувати уривок із мемуарної книги Михайла Слабошпицького “З пам’яті дзеркала”, що побачить світ у видавництві “Ярославів Вал”

Слово Просвіти, №06 за 2019 рік

росте хлопець. Піонерує, комсомолює, відмінно навчається в школі. А по закінченні її медаліст Пасько вступає до Ленінградської військової медакадемії. І все в нього складається успішно. Бездоганна біографія. Офіцерське звання, дисертація. Статус і перспективи. Саме на таких і трималася Радянська армія. До речі, українців на особливо високих посадах там було багато. Після проголошення незалежності частина з них почала повертатися в Україну. А чимало не повернулося. Володимир Пасько тоді мав тепле місце — викладав у Ленінградській медакадемії, йому забезпечувалися всі блага, передбачені за такого статусу. За плечима був Афганістан, що також чимало важило для кар’єрного зростання. Одне слово, в такому віці й у такому стабільному становищі — та ще й при сім’ї — люди не дуже охочі до переміни місць. Але Пасько подає рапорт із проханням відставки і їде в Україну, де пропонує себе її Збройним силам, котрі, по суті, лише формуються. Чи не від перших днів тут виношує ідею про створення Української військово-медичної академії. І вона почала народжуватися. Спершу — як спеціальне відділення в столичному медуніверситеті. А згодом відокремилася від нього вже під назвою Українська військово-медичної академія. Начальник її — генерал-майор медичної служби, доктор наук, професор Володимир Пасько. Саме в такому його статусі ми й познайомилися. Ліга українських меценатів заопікувалася й бібліотекою цієї академії, куди ми зібрали сотні медичних видань (щось закуповували, щось надала українська діаспора США, Канади, Німеччини, Англії та Франції). Ми всі дивувалися, що й такого характеру книг там друкувалося немало. Кілька разів я починав розпитувати Паська про Афганістан. Мені хотілося почути про його переживання там. Але він кволо реагував на всі мої розпити. Хіба що відсилав до своєї книжки. Казав, що там усе — правда. Не випадково ж він видав її аж нині, коли вона змогла бути не цензурована. Видно було, що йому не хочеться про те згадувати. На противагу деяким афганцям, що виставляли себе героями (я їх чимало зустрічав), він не прагнув такого ореолу. Він анітрохи не героївся. А потім мене вразила така історія. Я вже писав про неї у книжці “Тіні в дзеркалі”. Ми стояли посередині між Академією оборони й Медакадемією, коли до нас підійшов невисокий смаглявець років сорока. З першого погляду на нього було зрозуміло, що це не українець. Коли вони поручкалися з Паськом, Володимир Васильович, показавши на мене, мовив: “Розкажи йому”. І той, мішаючи російські й українські слова, розповів, що він воював проти шураві (так афганці називали радянських військових). Він спеціалізувався на офіцерах. Полював на них. Ось черга дійшла й до Паська. Моджахед кілька днів його вистежував: коли він добирається в шпиталь, коли йде обідати, коли повертається в казарму. Облюбував місце, з котрого стрілятиме в Паська і непомітно зникне звідти. Мабуть, уже уявляв Паська в себе на мушці — і тут по рації надійшла команда: відбій, цього шураві лишити живим. Очевидно, навели довідки про цього офіцера і з’ясували, що він постійно надає медичну допомогу мирному населенню. Хоча командування цього від нього не вимагало. Але Пасько тим наголосив: лікар є лікар, і він повинен лікувати всіх і кожного. Це й порятувало його життя. І ось тепер, навчаючись у Національній академії оборони, колишній моджахед випадково зустрівся з Паськом, якого відразу пізнав. І розповів йому про те, як той мав загинути і що його порятувало. Я був вражений. Подумалося, ось така випадковість: моджахед міг за кілька хвилин до команди не чіпати шураві застрелити Паська — і ми ніколи з ним не зналися б. Не було б ось цієї миті зустрічі приязних людей. Не було б його в моєму житті. Стільки всього в цьому світі залежить од маленької випадковості. Потім була ще одна дивовижна історія. Я знав, що Володимир Васильович приятелює з останнім головнокомандувачем УПА Василем Куком. Разом із Паськом прийшли на його ювілейні врочистості в столичному Будинку вчителя. Там, у кулуарах, я вручив Кукові конверт із поважною сумою. Це була “стипендія” для нього від президента Ліги українських меценатів Володимира Загорія. Передаючи свій подарунок Кукові, Пасько розповів: його батько також переказує вітання й побажання здоров’я головнокомандувачу УПА. Й запитав Кука: ви ж, звичайно, знаєте, ким батько був? І Кук одповів: знає. І розказав: СБ кілька разів його попереджала про засади, котрі організовував Пасько-батько на нього, і Кук щасливо уникав загрози. Вже подружившися з Куком, Пасько запитав батька: ти знаєш Кука? Старий чоловік, який виявився однолітком головнокомандувача, все розповів синові. І про те, як висиджував у засадах на невловного Кука, і про те, як розпинало його начальство за те, що командир УПА живий і на волі. А потім сказав (я записав його слова в щоденнику після того, як Володимир Васильович їх зацитував): “Перекажи, Володю, Кукові, що ми обидва живі тому, що тоді ніде не зіткнулися, бо когось із нас не стало б. А ще перекажи, що я зрозумів: правда була за ним…” Тільки в гостросюжетних романах може бути такий збіг. Хоча, зрештою, майже кожне людське життя — роман, у котрому багато несподіваних збігів, випадковостей і прозрінь. Мовби хтось незримий і всеможний тасує долі, мов карти. Кук, послухавши від Володимира Васильовича батькову історію, подякував Паськові-старшому за добрі побажання і своєю чергою зичив йому гараздів зі здоров’ям. А мені тоді подумалося: ось вона, історія, в конкретних людських біографіях. І добрий ангел примирення, який розпростер над колишніми непримиренними ворогами свої благовісні крила. А ще подумалося: це ж він, Володимир, мовби вклав їхні руки одна в одну і вони тепло стислися в приязному привітанні. Бувають же в житті такі чудесні миті. І вже задля них варто жити й сподіватися на краще. У своїх книжках Володимир Пасько, сам дивуючись тому, розповідає про складну духовну еволюцію ідейного комсомольця, радянського офіцера, який поволі визрів у переконаного українського націоналіста. Це також складний психологічний роман. Роман запитань і відповідей. Роман про складне і болісне прозріння української людини, зусібіч обснованої ідеологічним павутинням. Життя часом розгортає такі складні комбінації. Воно мінливіше й багатогранніше за всі наші про нього уявлення. Тільки абсолютно наївний може бути свято переконаний, що він усе може спрогнозувати й передбачити в наших земних днях. Я неоднораз був свідком того, як Пасько переконував колег переходити на вкраїнську. Бачив їхній упертий опір, чув виправдання на кшталт: ми вже не перевчимося, хай молоді пробують. Вищі чини медслужби Збройних Сил України різко противилися, коли Володимир Васильович пропонував їм перекласти їхні монографії і підручники на державну мову. Це був м’який перманентний саботаж. Але Пасько наполягав на своєму: наш навчальний заклад український, в його стінах пануватиме українська. Інакше ніколи не буде. Саме з його розпорядження академія почала проводити відомий конкурс з української мови імені П. Яцика. Я мав приємність щороку нагороджувати тамтешніх переможців і призерів. Не треба було тоді мати хист ясновидця, щоб не бачити: Пасько — біла ворона поміж вищого офіцерства, яке я зустрів в Академії оборони та медакадемії. Потім він розповів: до нього дійшли чутки, що ним — як надто вже національно стурбованим, — невдоволені у верхах Міноборони і в Адміністрації Президента. Так, гри в “державу Україна” в усіх наших владних структурах було значно більше, аніж власне України. Добре пам’ятаю врочистості з приводу десятиріччя Академії в Будинку офіцерів. На багатьох причетних до Академії сипонулися нагороди. Тільки самого начальника Академії, ініціатора і творця її, обійшли. Це було сигналом. Володимир Васильович довідався: на столі в Президента Кучми вже є указ про його звільнення. Причина — радикальні українські настрої. Як людина горда, він негайно подав рапорт про відставку. Її, звичайно ж, прийняли. Все до болю по-нашому. Ми не дорожимо ніякими людьми. Генерал Пасько опинився майже на вулиці. І тоді генеральний директор фармацевтичної фірми “Дарниця” запросив його на підприємство радником із медичних питань. У той час Пасько надрукував у “Дзеркалі тижня” низку резонансних статей про стосунки влади й армії, про необхідність трансформації пострадянської армії в реально українське військо і взагалі про національне будівництво в наших Збройних Силах. Після Помаранчевої революції Паська запросили на пост заступника міністра оборони з гуманітарних питань. Його поява на цьому посту відразу ж ознаменувалася тим, що Збройні Сили прилучилися до Міжнародного конкурсу з української мови імені П. Яцика. Пасько не тільки цікавився геополітикою, мав своє справді оригінальне бачення всіх наших проблем. Відзначаючись особливою критичністю в сприйнятті всіх наших реалій, він не впадав у тотальний песимізм, бо вірив, що в Україні є здорове національне ядро, котре виконає свою історичну державотворчу місію. Щоправда, він застерігав: це станеться не завтра чи післязавтра. По-перше, має нарости критична

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин