Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Тато розумів мету провокацій: кадебісти хотіли заманити повстанців і розправитись з ними…” · 8 Про-читання · с. 8сторінка оригіналу ↗

Ангел-хоронитель

Слово Просвіти, №06 за 2019 рік

Роман ГОРАК, м. Львів Я до нього молився кожного вечора, коли батько йшов на нічне чергування на залізницю. Благав його, щоб він охороняв його і повернув живим додому. Він дивився на мене з образочка, який мені подарувала вуйна Катерина Витошко перед тим, як її мали вивезти у Сибір за сина Івана, що пішов у повстанці. На тому образку ангел-хоронитель по стежці над прірвою переводив хлопчика і дівчинку, одягнутих у гарний одяг, якого в нас з молодшою сестричкою ніколи не було. Я запхав його у раму з образом Матері Божої, що висіла над моїм ліжком і серце якої було, як казала мама, простромлене багнетами людських гріхів і оповите вінцем з колючого терну, і від того часу він став моїм ангеломхоронителем. До батька час від часу, коли він був на нічному чергуванні, приходили “партизани” і казали перевести залізничні стрілки так, щоб направити потяг на потяг і зробити аварію, або пропонували підірвати його міною чи вибухівкою. То були кегебісти з одним чи двома мерзотниками з місцевих людей, які говорили місцевим діалектом. Вони навіть, казав тато, мали шапки з тризубом. На щастя, тато знав усіх, хто пішов у партизанку і діяв у цій місцевості, і ніколи не піддавався на провокацію. Батька викликали до начальника станції і вимагали, щоб дав знати, коли до нього прийдуть повстанці. Казали, аби він подзвонив по телефону в якійсь пильній справі, а сам робив би все, аби затримати їх. Річ у тім, що і міліція, яку в ті часи очолював Шай, про якого люди говорили, що він ніби хвалився, що не може прожити дня, аби когось не застрелити “с мєстних”, і кадебісти знали, що десь неподалік залізниці повстанці мають схрони. Не так давно, 12 липня 1945 року, підірвав себе гранатою батьків двоюрідний брат Володимир Горак. Не мав наміру здаватися ворогу живим. Він народився 1 жовтня 1925 року. Навіть не мав ще двадцяти років… Тільки закінчив у війну гімназію. За його смерть жорстоко поплатились істребки, які грасували в нашому районі переважно рекрутувались з села Дроздовичі. Вони на чолі з колишнім сільським злодієм Євстахієм Ходаком не тільки вистежували і воювали з повстанцями, алей грабували церкви, обкрадали крамниці та людей, списуючи все на повстанців, хоч люди знали, що ті такого собі зробити не позволять. Істребки-бандити з Дроздовичів сьомого червня 1946 року були знищені повстанцями. Їх поховали на цвинтарі в Дроздовичів, але люди не хотіли, щоб освячена земля тримала їх, і нищила їхні могили. Знала міліція й імена тих, що в підпіллі, тільки не могла їх впіймати і постійно відчувала їхні удари на собі. Чогось міліція гадала, що вони обов’язково прийдуть на допомогу моєму батькові, коли той буде у скрутному становищі. На чергуванні крім батька було ще троє стрілочників, але до них не приходили “повстанці”. Одного разу, коли кадебісти прийшли до батька з черговою прористуватись тільки нам і нікому більше, бо коли ми будемо давати його комусь іншому, то того “блату” будемо позбавлені. Мати, умліваючи від страху, в плахті на плечах, попід берег, щоб ніхто не бачив, носила вугілля до сестри Софії, що мешкала на Черлянськім передмісті побіч церкви Івана, а також до брата Івана на Підгай, що мешкав біля колишнього будинку суду, на який 1932 року зробили напад члени бойової групи ОУН. Тоді двоє з них — Володимир Старик та Юрій Березинський, рідний брат дружини Юрія Шухевича, керівника руху опору, були вбиті на місці, а впійманих Дмитра Данилишина та Василя Біласа польовий суд засудив до смертної кари через повішення. Та Бог так давав, що наші запаси вугілля у комірчині ніколи не зменшувались. Добрі люди були всюди, і вони розуміли наше становище. Щоразу, коли ешелон з вугіллям проїздив повз залізничний пост батька, якась невидима рука скидала брилу вугілля… А люди, ризикуючи життям, вимушені були добувати самі собі вугілля, яке везли потягами зі Шльонська до Львова через Мостиська, Судову Вишню та нашу станцію Городок. Його охороняли автоматники. За селом Братковичі навантажений ешелон мусив сповільнити хід, бо дорога підіймалась вгору. В цьому місці, у валах між кущами, засідали відчайдушні хлопці, які непомітно для охоронців чіплялись до потяга, і коли той проїздив нашу станцію, скидали брили вугілля. Часом їм вдавалось відкрити пульман, і вугілля само висипалось на землю. Ризик був великий. Потяг зупинявся. Охоронці з автоматами гнались за хлопцями, й люди, які чекали цього моменту, швидко розбирали вугілля. Потяг стояти довго не міг. Охоронці ні з чим повертались назад, вугілля й сліду не було, й ешелон їхав далі. Люди вміло ховали вугілля, бо знали, що вже завтра прийдуть його шукати. Хлопців, окрім того, всіляко охороняли і рятували у біді. Ніхто не смів називати їх злодіями. Вони були рятівниками. Мій товариш Михайло Смілка з другого Заставського, з яким ми ходили до школи, намагаючись вкрасти таким чином, як хлопці, вугілля, щоб загріти хвору матір, потрапив під колеса вагона і втратив руку та ногу. Разом з батьком працювали ще три стрілочники. Працювали позмінно по дванадцять годин. Вечірнє чергування почиі батько прийде косити. Який він був гарний при цій роботі! Як вправно косила його коса, як він по-господарськи ставився до кожної травинки на долині, аби не пропала. Як він, втомлений, пив воду з джерела на колишньому нашому полі! Я сидів і мріяв, що коли виросту нарешті, то коситиму, як він, на тій долині, де косили мої предки. Не дочекався. Долину зорали, але перед тим провели меліорацію. Щовечора при нічному чергуванні він ніс на коромислах метрів за двісті важкі нафтові лампи до семафора, ставив на вінди (піднімальний механізм) і піднімав їх нагору… Одного разу зранку батько ледве прийшов додому, був весь обпечений. Його лихоманило. Сказав мамі, що був сильний вітер і лампа впала на нього, облила нафтою і сильно обпекла… Особливо руки.Так розповідав батько матері. Батько говорив матері неправду. Було все інакше. Кагебісти не могли батькові пробачити те, що дістали доброго прочухана, мали навіть важкопоранених після того випадку, коли прийшли до батька у вигляді повстанців з черговою провокацією і на них напали справжні повстанці. Був тоді теплий осінній вечір. Якраз та пора, коли потрібно нести засвічені лампи до семафора.Коли батько ставив їх на вінди, до нього підскочило четверо чоловіків і почали видирати їх у нього. Вони й облили батька нафтою, нафта загорілась і сильно обпекла його. Потім батько розповідав, що ніби якась сила спихнула негідників зі шкарпи, і він побачив, що на них також горить одяг…Тільки я знав, що це зробив мій ангел-охоронець. Про все це матері під великим секретом розповідали ті, що бачили, що тоді робилось біля семафора, але допомогти не могли. За валами з боку старої цегольні сиділо замасковане військо і чекало… Батько повернулись до будки, зателефонували черговому по станції, пояснили ситуацію та просили допомоги. Йому відповіли, щоб негайно запалив інші лампи і відніс, бо ті лампи мають бути на семафорах, а якщо не будуть, то батька чекає тюрма. Батько, обпечений, з сильним болем у руках, виконав розпорядження. Відніс лампи. Ніхто й не думав батькові надати якусь допомогу. У ті часи довгостроковою тюрмою карали за запізнення на роботу на п’ять хвилин,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин