“Суперменів вигадано на потребу торгового ринку, а про наших справжніх героїв ніхто нічого не знає”. · Гість редакції 5 · с. 5сторінка оригіналу ↗
Генетичний маркер
Слово Просвіти, №06 за 2020 рік
Скажу відверто: коли довідався, що Тарас Цимбалюк виконуватиме головну роль у фільмі “Чорний ворон” за мотивами відомого роману Василя Шкляра “Залишенець”, то був дещо розчарований. Для мене він був молодим актором сучасного покоління з його поверховим і дещо легким сприйняттям навколишнього світу, хоча в його фільмографії більше 70 робіт. Коли ж переглянув фільм, то свою думку поміняв на протилежну. Сьогодні реакція і відгуки кінокритиків, широкого глядацького загалу засвідчують, що вибір головного режисера стрічки Тараса Ткаченка, який зупинився на Цимбалюкові, був надзвичайно вдалим. У розмові з Тарасом мене цікавила не стільки закулісна майстерня актора і всієї знімальної групи “Чорного ворона”, скільки витоки і формування характеру самого актора, що допомогло йому блискуче зіграти цю роль.
— Тарасе, а чи знаєш, що твоє прізвище належить до великого давнього козацького роду? Один із його представників згадується в народних переказах Волині, де сотник козацького війська Цимбалюк брав участь у Берестецькій битві і був порубаний поляками. Після кривавої битви його підібрали місцеві селяни і виходили. Не менш героїчні сторінки в історію роду внесли Цимбалюки на Брацлавщині, нині це частина Вінницької області, звідки родом твій батько. У той самий час, коли піднявся на боротьбу з московськими окупантами Холодний Яр на Черкащині, отаман Матвій Цимбалюк очолив боротьбу з ворогом на Брацлавщині (нині це Тульчинський район). Чи знав ти про це, готуючись до ролі Чорного ворона? Бо, як стверджують генеалоги, прізвище — генетичний маркер людини…
— Чесно кажучи — не знав. Я народився у вчительській родині в давньому козацькому містечку Корсунь. Тато — філолог, але дуже любить історію. Це захоплення від нього перейшло і до мене. В дитинстві він розповідав про повість Кащенка “Під Корсунем” — а потім я і сам прочитав про козака Цимбалюка, який допоміг заманити польське військо в пастку, де його вщент знищили козаки. Цимбалюк ціною власного життя забезпечив Хмельницькому перемогу. Але це ж художній твір, хоча, можливо, і грунтується на реальних іменах і фактах.
Мій дідусь воював у Другій світовій,
був нагороджений багатьма бойовими нагородами. Тато, досліджуючи українську історію, про всіх наших героїв часів визвольних змагань мені розповідав. І про пізніших борців за незалежність України, зокрема про Чорновола. Вперше я про нього почув, коли мені було, напевно, років вісім. І як мені відомо, всі Цимбалюки, які були навколо мене, завжди були з гонором, тобто поняття честі ставили понад усе. Тож я думаю, що моє оточення, розповіді старших безперечно зіграли свою роль у формуванні мого світогляду. В дитинстві тато часто мені казав: Бетмани, різні там супермени зараз тобі дуже цікаві, але в українців були свої, справжні, а не вигадані герої. Наприклад, Іван Чорноус, який сам міг знищити купу чекістів голими руками чи шаблею. Суперменів вигадано на потребу торгового ринку, а про наших справжніх героїв ніхто нічого не знає. Нам є ким пишатися, на відміну від наших споконвічних ворогів. Молодь мусить вчитися любити свою землю так, як любили і захищали її Іван Богун, холодноярці, герої Крут, нинішні учасники російськоукраїнської війни і тисячі інших відомих і ще не відомих наших героїв.
— Що стало визначальним у твоєму професійному виборі? Бо ж, наскільки знаю, в твоїй родині служителів Мельпомени до тебе не було?
— У школі я був хорошистом. Як, напевно, переважна більшість юнаків у моєму віці, любив історію, багато читав. Кілька разів читав-перечитував, наприклад, ту ж таки “Війну і мир”. А в цей час мої однолітки на вулиці ганяли у футбол, хоча сам був не без того, щоб погуляти. Нині я задоволений, що в моєму житті саме так все склалося. Пригадую, в десятому класі я переміг на олімпіаді з географії. Коли вже був в одинадцятому, тато каже: може, спробуєш пов’язати своє майбутнє з туризмом, географією? Так я опинився в педуніверситеті імені Драгоманова, де готували зокрема фахівців з міжнародного туризму. Я вже був студентом цього вишу, але за пару тижнів до 1 вересня признався татові, що хотів би спробувати себе в акторській сфері. Це прийшло якось спонтанно.
— Як то — ні з того ні з сього? — Свого часу я грав у шкільному КВК
— клубі веселих і кмітливих. Саме дійство на сцені, перевтілення, пошуки свого образу, переодягання, міміка, жести, діалоги, вплив на глядача подобалися і захоплювали мене. З цього приводу я ділився враженнями і думками з татом, мамою, але для Корсуня, для нашого соціуму, для нашого сприйняття професії це був такий собі сюр. Батьки, які завжди були дуже чутливими до мого вибору, моїх думок, розуміли, що професія актора дуже ризикована і непевна. Згадайте ситуацію в країні в кінці 1990-х і на початку 2000-х, коли за Кучми почався розвал, розграбування усієї країни! Для невеликих українських містечок як Корсунь (що вже говорити про села) цей період став катастрофою. Коли я ріс, моїм батькам-учителям тривалий час взагалі зарплату не платили. Пригадую, коли був у восьмому класі, з ними розраховувалися натурою — продукцією місцевого консервного заводу: маринованими огірками, помідорами. Тому я змалку цінував кожну копійку, яку заробляли батьки, і ніколи собі не міг дозволити зайвого. Щоб вижити, треба було думати про будь-яку професію, яка б гарантувала надійну, стабільну роботу. А я: хочу стати актором! Це ж сміх якийсь у тих умовах!
Звичайно, мені батьки цього не казали,
але я розумів, відчував цей підтекст. Тому сказав татусеві: гаразд, ви вибрали туризм, я вступив, дякую вам за підтримку, але не лежить душа у мене до цієї професії; хочу спробувати себе в театральному, Карпенка-Карого.
Подаю документи, повертаюся додому.
Мама в шоці. Через тиждень приїжджаю вступати. А це серпень, уже всі вступили, а я, можна сказати, намагаюся вскочити в потяг, який рушив. І тут осічка: Висоцький, завкафедри, мене не бере! Я вже готовий був повернутися в Драгоманова, але тато, поважаючи мою думку, запропонував спробувати в університет культури. Запізнився і туди, але несподівано запропонували: хочете на контракт?А це 8 тисячу рік платити! Я — проти, це ж такі гроші для родини! А мама: ні, сину, будеш вчитися там, де ти хочеш. Потім, щоб довести собі, що я гідний бути учнем театрального і вдосконалитися як актор (був тоді на 5 курсі університету культури), вступив на факультет до покійної Валентини Іванівни Зимної і півтора року там провчився.
На той час я вже знімався, у мене була робота і мало вільного часу.
— До того, як потрапити на зйомки
“Чорного ворона”, ти знав щось про цей проєкт?
— Взагалі “плюси” збиралися знімати “Чорний ворон” ще десь у 2015-му чи навіть 2014-му. Мали знімати чотири серії, режисером був би Олег Туранський, не Ткаченко. Тато знайшов десь інформацію про наміри, і ми були безмежно раді, що цю історію нарешті буде екранізовано. Але тоді до зйомок так і не приступили, щось десь не залагодилося — на проєкт не виділили гроші. Справа заглухла. Минає якийсь час, і знову почали ширитися слухи, що буде зніматися “Чорний ворон”. І вже повнометражна історія на широкий прокат.
— І тут акторська доля Тараса Цимбалюка нарешті поклала свою долоню на твоє стрижене тім’ячко?
— Якось мені телефонують з команди телесеріалу “Опер за викликом”. Це мильна, звичайно, історія. І пропонують мені три дні зйомок, нічні зміни. А в мене були якраз три дні вихідні. Поставився до пропозиції досить скептично — не дуже хотілося іти на три нічні зміни, до того ж це була не головна роль. Але потім передумав: “Піду, просто підзароблю”.
Там зустрівся з режисером Тарасом
Ткаченком. Доти ми не були знайомі. Під час зйомок він якось так оцінююче міряв мене поглядом. Десь через тиждень-другий мені зателефонували і запросили прийти на проби на Івана Чорноуса, головну роль у фільмі “Чорний ворон”. Зателефонував татові, сказав: піду на кастинг, а там як Бог дасть, так і буде.
Ось там знову побачив Тараса і зрозумів, чому він тоді на мене так дивився. Він шукав актора на головну роль, шукав образ Івана Чорноуса.
— Після почутого твоя акторська душа розправила крила і злетіла в піднебесся?
— Звичайно, радість перемагала почуття відповідальністі. Але вже тоді почав усвідомлювати особливість цієї ролі: не можна як попало зняти цей фільм. Не можна зіграти таку сильну духом історію поверхово, не мобілізуючи всього себе, не напружуючи свою душу. Віддача всієї знімальної групи мусила бути максимальною. Тарас Ткаченко це розумів, всі це розуміли. Часи, на тлі яких розгортаються героїчні холодноярські події, були для України неймовірно складні і важкі. Нині, як і сто років тому, вони для нас, українців, знову нелегкі — знову той самий ворог, знову добро зійшлося на прю зі злом. Ось чому історія “Чорного ворона” стала для мене глибоко філософською.
— Як почалася підготовка до ролі? — Ще раз перечитав Шкляра. Тато порадив прочитати документалістику Горліс-Горського. З’ясувалося, що в Інтернеті багато є історій про ті події, які прадіди передавали своїм онукам. Там розповідається про речі, які не просто зворушують — пронизують тебе наскрізь. Безпосередні учасники чи свідки описували, що насправді відбувалося у тих лісах, як жили повстанці,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
