На часі · “Демократичний націоналізм здатний бути органічною складовою духовної сили України”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
П Пооддввііййннаа ззааггррооззаа
Слово Просвіти, №06 за 2020 рік
Богдан ГОРИНЬ «Україна в смертельній небезпеці, рятуймо націю і державу! Ще є шанс врятувати Україну від капітуляції та розпаду!” — таким є головний меседж автора книжки “Україна в епоху війномиру” Юрія Щербака. Смертельна небезпека полягає в тому, що Україна перебуває під подвійною загрозою — зовнішньою і внутрішньою. Про те, що Путін готується до чергового нападу на Україну, попереджають і закордонні, і українські політики й аналітики. Хоча путінські авантюри з анексованим Кримом і окупацією частини Донбасу обходяться Росії неймовірно дорого — він орієнтується на війну. Для утримання захоплених територій Росія щомісячно витрачає зі свого бюджету мільярди рублів. Однак Путіна не покидає думка про загарбання України. Його зовсім не тривожить катастрофічний соціальний стан населення Росії (рівень життя 20 мільйонів осіб відповідає усім критеріям жебрака; 50—60% населення — це люди бідні). Йому кортить розширити “нєоб’ятну”, а тому, наче хижий звір, готується до стрибка. Одне з питань, порушених у книжці — відмінність психології народів двох країн — Росії й України. Росія — нація з психологією хижака. За словами царського генерала Алєксєя Куропаткіна — покликання Росії розширювати свої володіння на півночі, півдні, заході й сході, попри великі жертви. Глибокий аналітик сучасної політичної ситуації у світі Юрій Щербак твердить, що Росія у 2020 році налаштована почати активні військові операції супроти України з будь-якого боку. Сучасний Гітлер — Путін готовий використати проти України крім діючої армії воєнізовані імпершовіністичні об’єднання типу “Русского имперского движения” (РИД) і “приватну” воєнну компанію Вагнера, за камуфляжною назвою якої ховається структурний підрозділ ГРУ. Путін поставив своєю метою знищити Україну як націю, її мову, культуру, історичну пам’ять. Він свідомо роздмухує антиукраїнську істерію в російському суспільстві, рівень ненависті до України аж зашкалює. Ось програмна настанова одного з керівників “Русского имперского движения” Жучковського: “русским следует понять, что сама Украина и сами украинцы как народ — это исключительно враждебное нам явление, а все враждебное следует уничтожать. Для того, чтобы соединить русский народ, собрать заново и усилить Россию, — Украину и украинцев необходимо уничтожить”. З тою маячнею перекликаються погрози одного з лідерів п’ятої колони в Україні Андрія Портнова. Путін активно підтримує й використовує п’яту колону в Україні, риторика якої мало чим відрізняється від риторики главарів РИД. Їм активно “підспівує” така політична заблуда, як Саакашвілі. Вірний прислужник горе-президента Віктора Януковича Портнов від 2 квітня 2010-го до кінця лютого 2014-го займав посаду заступника глави Адміністрації президента України та керівника Головного управління з питань судової реформи та судоустрою при президентстві Януковича, коротко (з 24 січня до кінця лютого 2014-го) був навіть першим заступником глави Адміністрації президента України. Під час Євромайдану поставив свою візу на проєкті “законів 16 січня”. Відчуваючи провину за смерть невинно убієнних 22 лютого 2014 р., як і Янукович, втік з України. Після перемоги Зеленського на президентських виборах, 19 травня 2019 року повернувся в Україну. 15 січня 2020 року всупереч незаперечним фактам Печерський суд Києва ухвалив рішення, яким визнав, що Андрій Портнов проживав останні 5 років на території України. Такий суд і такі судді можливі лише в тоталітарних, безправних державах. Повернувшись до Києва, Портнов уявив себе верховним інквізитором, широко розгорнув антимайданну діяльність, виправдовуючи вбивства, скоєні “Беркутом” у 2014 році. Користувачів соціальних мереж обурила його нахабна (в дусі РИД) заява: “Небесна сотня”, добровольці, всі, хто виходив на Майдан і підтримував їх, всі, хто протистояв Росії, стануть злочинцями й терористами. І будуть знищені тут або будуть видані Росії”. Виникає питання, чому громадськість не реагує на такі погрози, чому мовчить прокуратура? Адже йдеться про зневагу й образу невинно убієнних за відстоювання цивілізаційного вибору України, про погрози мільйонам громадян, що підтримують цей вибір. Яка причина такої безкарності? За інформацією, доступною у соціальних мережах, Портнов у тісних стосунках з керівником офісу президента Андрієм Богданом. Який же вихід у цій затяжній і виснажливій ситуації війномиру? Автор книжки “Україна в епоху війномиру” привертає увагу громадськості до ідей, способів і засобів, здатних зупинити навислу над Українською державою подвійну небезпеку. До пошуків порятунку змушує гіркий досвід української історії. Від початку ХХ століття й донині гостро стоїть питання набуття Україною національної ідентичності. Стати монолітним національним тілом багатьом народам світу допомагали живильні імпульси націоналізму. На брак національної свідомості в українському народі вказував перший ідеолог українського націоналізму, автор виданої у 1900 р. брошури “Самостійна Україна” Микола Міхновський. “Головна причина нещастя нашої нації, — писав він у далекому 1905 р. — брак націоналізму серед широкого загалу”. Відсутність монолітності Нації у боротьбі з ворогом під час Української революції 1917—1921 рр. призвела до катастрофи — втрати держави. А який стан сьогодні? Навіть після відновлення 1991 р. державної незалежності Україна не стала таким монолітним національним тілом, як її сусіди — Польща, Угорщина, Чехія, Румунія. На це звернули увагу закордонні політичні й державні діячі. Газета “Лос-Анджелес Таймс” 29 листопада 1994 року опублікувала статтю відомого американського політичного й державного діяча Чарльза Купчана під промовистою назвою “Україні не завадить трошки більше націоналізму”. (Передруковано у бюлетені “Захід: вікно в Україну”, число 66 (135), 7 грудня 1994 року). На час публікації статті Чарльз Купчан (Charles Kupchan) при президентові Біллі Клінтоні займав у Раді національної безпеки США посаду директора у справах Європи, а перед тим — у Державному департаменті займався плануванням політичного курсу США. Це відома і вагома політична постать, до думок якої варто прислухатися. Аналізуючи ситуацію в Україні, Купчан пише, що Україна “відчуває кризу національної свідомості” і пояснює такий стан тим, що “кілька століть іноземного гноблення та змішування різних народностей спричинилися до того, що ця держава є надзвичайно розмаїтою і роз’єднаною в етнічному, культурному релігійному та мовному планах. Але ні Польща, ні Австро-Угорщина не пригноблювали так українську мову та культуру, як це робили росіяни на східних теренах України”, — твердить Капчан і продовжує: “У той час як націоналізм відіграв значну роль у становленні нових держав Східної Європи, давши суспільству відчуття згуртованості, Україна перебуває у значно складнішому становищі — вона мусить наново створювати свою націю та свою державу. Брак національно-державницької свідомості серед широкого загалу, брак єднаючого почуття етнічної та культурної спільності — такими є реалії сьогоднішньої України”. На жаль, ці реалії нині мало чим змінилися від того часу, коли ці рядки були написані. Перейнятий долею України, Капчан наполягає на продовженні санкцій проти Росії: “Ми повинні зберегти ці санкції і посилювати їх, якщо це потрібно для того, щоб знайти дипломатичне рішення”. Цікавим є той невидимий ланцюг думок, який іде від Міхновського, ОУН, Чарльза Капчана до Юрія Шербака. Проте заявити, що Україні потрібний націоналізм, недостатньо. Існує кілька типів (різновидів) націоналізму. Їх можна об’єднати в два блоки: націоналізм демократичний і націоналізм антидемократичний. До першого блоку належить етнічний націоналізм, демократичний націоналізм, ліберальний націоналізм, — це три споріднені типи націоналізму, між якими більше спільного, ніж відмінного. Не будемо торкатися таких різновидів, як релігійний, цивільний, культурний націоналізм.
До другої групи належать інтегральний націоналізм, експансіоністський націоналізм, пан-націоналізм. Необхідно зазначити, що Україні з давніми демократичними традиціями національного і суспільного життя не підходить жоден із типів націоналізму, названих у другій групі. Постулати інтегрального націоналізму: єдина ідеологія в державі, єдина партія, на чолі держави — вождь як верховний правитель. Експансіоністський націоналізм — це найвища форма радикального націоналізму, агресивна сутність якого асоціюється з німецьким націонал-соціалізмом, італійським фашизмом і російським імпершовінізмом. Прихильники експансіоністського націоналізму дотримуються думки, що держава має право на збільшення своїх кордонів за рахунок своїх сусідів. Росія це довела в теорії і на практиці, про що свідчить анексія Криму і окупація частини Донбасу. Сповідуваний ОУН до 1943 року інтегральний націоналізм з концепцією диктатури єдиної партії на чолі з вождем не міг привабити патріотично налаштованих людей зі Східної України, які на собі відчули диктатуру компартії. Це означало, що перегляд ідеології та політичної програми ОУН(б) був неминучим. Тому основні політичні засади ідеології ОУН, зокрема її тоталітарні постулати були змінені на Третьому Великому Зборі ОУН, який відбувся 5 серпня 1943 р. у Козівському районі Тернопільської області. Було ухвалено історичне рішення (важливе і для нашого часу) про рішучу відмову від інтегрального націоналізму, від будь-якої тоталітарної системи, відкинено вождизм і монократизм. Заявлено, що Українська держава, за здобуття якої бореться ОУН, матиме демократичний лад. Визнано свободу друку, слова, думки, переконань, віри, світогляду. Збір утвердив своє ставлення до інших національностей. Стверджено право національних меншин плекати власну національну культуру, задекларовано рівність усіх громадян України незалежно від національності у всіх державних правах і обов’язках, за право на працю, заробіток і відпочинок. Ухвала цих надзвичайно важливих постанов на ІІІ Зборі ОУН має безпосередній стосунок до нашого часу, тому матеріали цього історичного Збору необхідно перевидати, щоб проілюструвати еволюцію програмних засад ОУН, відмову від інтегрального націоналізму і перехід на засади націоналізму демократичного. Автор книжки “Україна в епоху війномиру”, враховуючи світовий досвід, пропонує задля згуртування української нації взяти на ідеологічне озброєння саме демократичний націоналізм, запровадити цю ідеологію на державному рівні: “Український демократичний націоналізм, який не вивищує штучно Україну і українців над іншими націями, — пише Юрій Щербак, — а лише проголошує національні і державні пріоритети — такий націоналізм міг би бути рятівним для української держави”. Саме демократичний націоналізм здатний бути органічною складовою духовної сили України, як був він тою силою під час боротьби Індонезії за незалежність, про що я писав у статті
“Тривога за долю України”, опублікованій у “Слові Просвіти” за 5–11 грудня 2019 року Ось чому нинішня Росія найбільше боїться росту української національної свідомості, бо націоналізм — це могутня духовна зброя. Коли нею володіє народ, він стає незборимим, бо кожен громадянин стає воїном, озброєним національною ідеєю. На жаль, Україна спізнилися запровадити ідеологію демократичного націоналізму на державному рівні. В нинішніх реаліях цю ідеологію слід поширювати на громадських засадах задля розгортання націоналістичного демократичного руху в усіх регіонах України. Активісти націоналістичного руху мали б налагодити контакти зі школами, гімназіями і вишами, щоб допомогти вчителям і викладачам виховувати патріотичне молоде покоління, для якого Україна була б понад усе. Такі покоління виховує кожна нація, дбаючи про своє майбутнє. Характерний приклад — Польща, де польський націоналізм (хоч це не афішувалося) завжди був панівною ідеологією, прищеплювався все новим і новим поколінням. Найбільшою історичною подією нашого часу став би Великий об’єднавчий З’їзд усіх представників націоналістичних партій і об’єднань, прийняття ними спільної програми й обрання спільного керівництва. Чи здатні на такий історичний подвиг просякнуті егоцентризмом нинішні лідери націоналістичних партій, — покаже час. З прикрістю доводиться констатувати, що чимало керівників навіть кількісно невеликих націоналістичних організацій власні амбіції лідера ставлять вище від об’єднання сил перед обличчям смертельної небезпеки для України. Щоб не бути поглинутою Росією, Україна мусить бути спроможною не лише оборонятися, ай здатною завдати агресору удар, який би знеохотив його зазіхання на нашу територію. Для цього є необхідний військово-технічний потенціал. Відмова Росії і США від Договору про ліквідацію ракет малої і середньої дальності дає можливість Україні приступити до серійного випуску крилатих ракет з радіусом дії 1500—2000 км. В Україні наявні фахово підготовлені Збройні сили. Не вистачає одного — єдності, згуртованості Нації, тому так часто згадуємо Шевченка: “Побороли б, якби були одностайно стали”. Тому й мовимо про силу, здатну об’єднати народ. Українські воїни, до яких народ має найбільшу довіру, впевнений, ще скажуть своє слово у відповідний час. Тепер це свідомі патріоти з державним мисленням, а не лише високого рівня фахівці військової справи. Їхня участь у керівництві державою може стати епохальною сторінкою української історії. За твердженням автора книжки, “Україна зобов’язана перетворитися в Націю у військовій формі, у мілітаризовану державу, в якій воєнне, оборонне мислення буде пріоритетом, диктуватиме форми організації суспільства. Цього вимагає стан війномиру”. Окремо слід сказати про ставлення до чинного президента України і його оточення. Відповідно до Конституції України, держава забезпечує рівність громадян, незалежно від етнічного походження і віросповідання. На демократичних виборах переміг громадянин України єврейської національності Володимир Зеленський. Важливо не те, що у його жилах єврейська кров, на чому він наголошує у своїх інтерв’ю, — важливим є виконання ним
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
