Поетичний автограф · “Треба правду відчуть і усюди побачить, Щоб утвердить її у самому собі”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
ВВааддиимм ККРРИ ИЩ ЩЕЕН НККО О. З поетичного зошита
Слово Просвіти, №06 за 2020 рік
На хвилі сьогодення Кажуть впевнено “так” і клянуться всім сущим, Але “так” трансформується мовчки на “ні”. І оце лицемірство ганьбить наші душі, Бо горять обіцянки в пекельнім вогні.
Тут пусте каяття і не треба пробачень, Треба тільки одне — не служити ганьбі, Треба правду відчуть і усюди побачить, Щоб утвердить її у самому собі.
Роздум на актуальну тему Вкраїнці, вчімося у інших, Як нам родинність зберегти І не ганьбить, а словом тішить Тих, хто нам сестри і брати.
Завчімо мудрості цитати — Вони пророчі — не німі. Не буде світ нас поважати — Як не шануємось самі.
Нас мучать різні переляки, Ми нерозбірливі без меж… Слід приклад брати із поляків, З литовців і євреїв теж.
Відкиньмо сварки й негаразди — Їх позбуватися вже слід. Не забуваймо слів Тараса Про наш козацький славний рід.
Над кожним вчинком треба думать, Не обзивати ближніх так: — Ти недолугий, повний дурень, Нікчема, телепень, лайдак.
На свого ллєм помийне слово, Свого не витягнем з біди… І так, зі зла чи випадково, Лишаєм бридкості сліди.
Нам слід по-іншому чинити, Щоб вкарбувалось на віки: Ми України горді діти — Творці, звитяжці, козаки.
Хоча москаль налив багато Ганьби з помийниці розмов: — Бач, в їхню недолугу хату Ще жоден Нобель не прийшов.
Брехня! — не вижать, не сполоти… Нам зрозуміла суть хули: Століття наші всі чесноти Під іншим іменем були.
Ми вмільці всякої роботи, У мріях — чується політ. Нам є що показать, щоб рота Здивовано роззявив світ.
А щоб пашіли наші душі, Тулились до нових ідей, — Єднай, Вкраїно, власну мужність Із гідністю своїх дітей.
Нам треба вірить Україні Живем на протягах епохи: То звідси дує, то — відтіль. Хоча закашлялись ми трохи, Та віримо — здолаєм біль.
Неначе боремось багато З чуттям своєї правоти. Але чомусь вкраїнську хату Не може лихо обійти.
“Не те” — іде за нами слідом, І вірить в казочки народ. Ой, не щастить нам на сусіда Й на наших кревних верховод.
Із виду ми неначе гожі, Але хиткі життя мости… Слова “уміємо” і “можем” Нам ще потрібно довести.
Хай нас гуртує єдність щира, Що стяг соборності несе, Бо тільки сила, тільки віра Нас оборонить і спасе.
Хоч негараздів досить нині, Та мовлю, щоб не чулась дрож: Нам треба вірить Україні І в себе вірити також!
Життєві віхи Дописаний вірш Ще тільки двадцять… Все життя попереду, В очах блищить весняний промінець. Весняний день погнав дитинства череду, А вечір пісню склав для двох сердець.
Приїхали до тридцяти… Ще весело — Не хочеться те бачить, що здаля… Життя вперед гребе завзято веслами, На руки тату проситься маля.
А ось і сорок тихо в двері стукає: Відкрию двері — зачинятись гріх. Обрамлена і кольорами, й звуками Пора здобутків та земних утіх.
Вже п’ять десятків — яблука обпечені, Якісь кисліші начебто на смак. В мого життя оптимістичне речення Чомусь закралось слово це — “однак”.
Ой, шістдесят… Пронеслося, промчалося. Сльоза засліпить, серце запече… З надіями вже треба нам прощатися І втому літ покласти на плече.
Невже це сімдесят? Таки причапало. І постає кривий питальний знак За втіхами, здобутками, печалями. А далі що? А далі що і як?
Вісімдесят… О Господи, не віриться. Невже й вони зіграли у дуду? Я мав би відлетіть уже за вирії, А я іду. Ще по землі іду!
Суб’єктивна філософія Комусь слова ці недоречні… І все ж думок послухай дзвін. Є “статус-кво”. Він суперечить Логічному закону змін.
Відкиньмо трафарети стерті, Оновлення відчуймо твердь. Тому й кажу вам, що безсмертя У чомусь гірше, аніж смерть.
Все повторяється Все повторяється на світі — І первоцвіт, і падолист, І тепле сонце у зеніті, І осені багряний хист.
Ми вже відбудем… Будуть інші, Та навесні — сад зацвіте, І місяць у вечірній тиші Розсипле сяйво золоте.
Все йде по замкнутому колу — Чи ти ще є, чи вже нема… Не поміняються ніколи Місцями літо і зима.
Знов ніч із зоряним малюнком Зустріне двох, що обнялись. І знов повторяться цілунки — Такі жаркі, як в нас колись.
Сміється радість, туга — плаче, Чекання — добру вість несе… Все повторяється неначе. Та придивімося… Не все!
Зимові недоречності Так не було… Стоїть зима без снігу. Подібного не можу пригадать. Воно — до смутку, чи воно — до сміху, Чи це напасть, чи Божа благодать?
Вже поле просить снігову покрову, І очі також прагнуть чистоти. Та ляпотить осіння мряка знову — І не минуть її, не обійти.
У холодах не бачу я утіху, Завжди обходив льодянисту гладь…
І все ж моя душа чекає снігу, Щоб краєвид осінній помінять.
Сховалось недоречностей чимало… Одну з тривог вам передать хотів: Не хочу, щоб зима весну прогнала Із березневих довгожданих днів.
Не гаймо час А час біжить і щось кричить — Згубилась днів підкова… Чого ж моє перо мовчить? — Відвикнуло від слова.
Чого ж ти ждеш? Збагни, затям, Лишившись наодинці: Хто гає час, того життя Розмазує по стінці.
Та душі зачинились Село. Дитинство. На штанятах — лата. Хлібця хотілось… Та нема ніде… Але не зачинялась наша хата. І не боялись — хтось сюди зайде.
Відкриті двері і відкриті душі — Заходь, коли втомивсь, а чи промок… Сьогодні ніби є вже хліб насущний, Та душі — зачинились на замок.
Сумнів Поезію люблю, де грає На флейті дзвонкове слівце. Пишу, пишу… Але не знаю: Для кого це, для чого це?
Буває, і вночі не спиться, У рифму стеляться рядки… Та, запилившись на полицях, Лежать поезії книжки.
Люблю, коли запахне слово, — Ним в пісні трепетно озвусь… Та сумнів наплива раптово: Чи це цікаво вже комусь?
Люблю поезію, де звуки Поєднані в мистецький сплав… Та чи потрібно буде внукам Те, що створив, що написав?
Звучить поезія й не хоче Іти за мовчазну межу. Хоч сумнів дивиться ув очі, Та я пишу… Сиджу й пишу.
Осіннє зізнання коханій Коли ти поруч — забуваю я, Що в сивину вже заплелось волосся, Коли ти поруч — усмішка твоя Мене неначе до небес підносить.
Коли ти поруч — хвиля вітрова Верта туди, де юності причали. І знов зринають лоскотні слова, Які одне одному ми казали.
Коли ти поруч — мов солодший хліб І все навкруг привітливе і гоже. Коли ж нема — неначе день осліп. І холодить любові спільне ложе.
Коли ти поруч — втома відліта І в десять струн неначе грає радість Коли ж нема — пекуча пустота І дивиться в моє віконце старість.
Коли ж ти є — всміхається життя, Коли ж нема — сум підповзає скраю… Чому такі полярні відчуття — Коли ти є й коли тебе немає?
Вузлики на пам’ять Не дозволю Я кепкувати не дозволю Тим, хто свою розносить хить. Є вірші, писані від болю, Й читаються — коли болить.
Про безгрішників Коли діла більш-менш утішні, Нема часу іти у Храм… Не вірю я, що є безгрішні. Взнав по собі — бо грішний сам.
Запам’ятай Все дозволяє нині час капризний, Але ти не забудь між диких чвар, Що торгувать любов’ю до Вітчизни Гріховно. Бо святе — це не товар!
Візерунки життя Життя малює фарбою рябою. Як осягнути візерунки ці? Ми ніби разом, з’єднані з тобою, Та душі наші все ж у самоті.
Моє судження Якась підозра слинить на губі, Бо самовпевненість виходить з тіні. Якщо ж ти сумніваєшся в собі — Тоді, повір, — ти ще не безнадійний.
Драма з драм Хвилюють нас якісь дрібниці: Одяг — не те, з’явивсь — не там… Життя спішить, щоб зупиниться, — Ось в чому справжня драма з драм.
Чистота Затям цю істину просту: Слова теж люблять чистоту. Брудним словам дай одкоша, Щоб не соромилась душа.
На смак гірка Гадаєш — правда тільки медом тішить, Що в неї тепла і м’яка рука. По всякому бува… Та найчастіше Вона колюча і на смак гірка.
Кажу, бо болить Печалимось і плачемо багато, Клянемо час, заслинивши губу. І, оглянувшись на історію, завзято Своїх утрат спростовуєм ганьбу.
Так, доля наша запеклась у скруті — Везіння бракувало і снаги. Були в нас вороги — затяті й люті. Та часто ми собі — були, як вороги.
Було, було… А нині теж не краще, Зі всіх боків на нас повзе напасть, І з кожним днем стає все важче й важче Нам українства зберігати масть.
Пережили очільників ми різних — Бог не прислав найкращого з небес, Щоб Прометеєм був він для Вітчизни, А не штовхав лиш власний інтерес.
Чого ми досі злякані та бідні І гордість десь бубухнули в Дніпро, Гуртом не можем — західні чи східні, — Із себе знять прислужництва тавро?
Щимить душа. Свій біль сховавши в жменю, Я знов кричу, не закриваю рот: Щоб хитрий світ не стер твоє імення, Народе мій, утвердь, що ти народ!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
