Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Поетичний автограф · “Треба правду відчуть і усюди побачить, Щоб утвердить її у самому собі”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

ВВааддиимм ККРРИ ИЩ ЩЕЕН НККО О. З поетичного зошита

Слово Просвіти, №06 за 2020 рік

На хвилі сьогодення Кажуть впевнено “так” і клянуться всім сущим, Але “так” трансформується мовчки на “ні”. І оце лицемірство ганьбить наші душі, Бо горять обіцянки в пекельнім вогні. Тут пусте каяття і не треба пробачень, Треба тільки одне — не служити ганьбі, Треба правду відчуть і усюди побачить, Щоб утвердить її у самому собі. Роздум на актуальну тему Вкраїнці, вчімося у інших, Як нам родинність зберегти І не ганьбить, а словом тішить Тих, хто нам сестри і брати. Завчімо мудрості цитати — Вони пророчі — не німі. Не буде світ нас поважати — Як не шануємось самі. Нас мучать різні переляки, Ми нерозбірливі без меж… Слід приклад брати із поляків, З литовців і євреїв теж. Відкиньмо сварки й негаразди — Їх позбуватися вже слід. Не забуваймо слів Тараса Про наш козацький славний рід. Над кожним вчинком треба думать, Не обзивати ближніх так: — Ти недолугий, повний дурень, Нікчема, телепень, лайдак. На свого ллєм помийне слово, Свого не витягнем з біди… І так, зі зла чи випадково, Лишаєм бридкості сліди. Нам слід по-іншому чинити, Щоб вкарбувалось на віки: Ми України горді діти — Творці, звитяжці, козаки. Хоча москаль налив багато Ганьби з помийниці розмов: — Бач, в їхню недолугу хату Ще жоден Нобель не прийшов. Брехня! — не вижать, не сполоти… Нам зрозуміла суть хули: Століття наші всі чесноти Під іншим іменем були. Ми вмільці всякої роботи, У мріях — чується політ. Нам є що показать, щоб рота Здивовано роззявив світ. А щоб пашіли наші душі, Тулились до нових ідей, — Єднай, Вкраїно, власну мужність Із гідністю своїх дітей. Нам треба вірить Україні Живем на протягах епохи: То звідси дує, то — відтіль. Хоча закашлялись ми трохи, Та віримо — здолаєм біль. Неначе боремось багато З чуттям своєї правоти. Але чомусь вкраїнську хату Не може лихо обійти. “Не те” — іде за нами слідом, І вірить в казочки народ. Ой, не щастить нам на сусіда Й на наших кревних верховод. Із виду ми неначе гожі, Але хиткі життя мости… Слова “уміємо” і “можем” Нам ще потрібно довести. Хай нас гуртує єдність щира, Що стяг соборності несе, Бо тільки сила, тільки віра Нас оборонить і спасе. Хоч негараздів досить нині, Та мовлю, щоб не чулась дрож: Нам треба вірить Україні І в себе вірити також! Життєві віхи Дописаний вірш Ще тільки двадцять… Все життя попереду, В очах блищить весняний промінець. Весняний день погнав дитинства череду, А вечір пісню склав для двох сердець. Приїхали до тридцяти… Ще весело — Не хочеться те бачить, що здаля… Життя вперед гребе завзято веслами, На руки тату проситься маля. А ось і сорок тихо в двері стукає: Відкрию двері — зачинятись гріх. Обрамлена і кольорами, й звуками Пора здобутків та земних утіх. Вже п’ять десятків — яблука обпечені, Якісь кисліші начебто на смак. В мого життя оптимістичне речення Чомусь закралось слово це — “однак”. Ой, шістдесят… Пронеслося, промчалося. Сльоза засліпить, серце запече… З надіями вже треба нам прощатися І втому літ покласти на плече. Невже це сімдесят? Таки причапало. І постає кривий питальний знак За втіхами, здобутками, печалями. А далі що? А далі що і як? Вісімдесят… О Господи, не віриться. Невже й вони зіграли у дуду? Я мав би відлетіть уже за вирії, А я іду. Ще по землі іду! Суб’єктивна філософія Комусь слова ці недоречні… І все ж думок послухай дзвін. Є “статус-кво”. Він суперечить Логічному закону змін. Відкиньмо трафарети стерті, Оновлення відчуймо твердь. Тому й кажу вам, що безсмертя У чомусь гірше, аніж смерть. Все повторяється Все повторяється на світі — І первоцвіт, і падолист, І тепле сонце у зеніті, І осені багряний хист. Ми вже відбудем… Будуть інші, Та навесні — сад зацвіте, І місяць у вечірній тиші Розсипле сяйво золоте. Все йде по замкнутому колу — Чи ти ще є, чи вже нема… Не поміняються ніколи Місцями літо і зима. Знов ніч із зоряним малюнком Зустріне двох, що обнялись. І знов повторяться цілунки — Такі жаркі, як в нас колись. Сміється радість, туга — плаче, Чекання — добру вість несе… Все повторяється неначе. Та придивімося… Не все! Зимові недоречності Так не було… Стоїть зима без снігу. Подібного не можу пригадать. Воно — до смутку, чи воно — до сміху, Чи це напасть, чи Божа благодать? Вже поле просить снігову покрову, І очі також прагнуть чистоти. Та ляпотить осіння мряка знову — І не минуть її, не обійти. У холодах не бачу я утіху, Завжди обходив льодянисту гладь… І все ж моя душа чекає снігу, Щоб краєвид осінній помінять. Сховалось недоречностей чимало… Одну з тривог вам передать хотів: Не хочу, щоб зима весну прогнала Із березневих довгожданих днів. Не гаймо час А час біжить і щось кричить — Згубилась днів підкова… Чого ж моє перо мовчить? — Відвикнуло від слова. Чого ж ти ждеш? Збагни, затям, Лишившись наодинці: Хто гає час, того життя Розмазує по стінці. Та душі зачинились Село. Дитинство. На штанятах — лата. Хлібця хотілось… Та нема ніде… Але не зачинялась наша хата. І не боялись — хтось сюди зайде. Відкриті двері і відкриті душі — Заходь, коли втомивсь, а чи промок… Сьогодні ніби є вже хліб насущний, Та душі — зачинились на замок. Сумнів Поезію люблю, де грає На флейті дзвонкове слівце. Пишу, пишу… Але не знаю: Для кого це, для чого це? Буває, і вночі не спиться, У рифму стеляться рядки… Та, запилившись на полицях, Лежать поезії книжки. Люблю, коли запахне слово, — Ним в пісні трепетно озвусь… Та сумнів наплива раптово: Чи це цікаво вже комусь? Люблю поезію, де звуки Поєднані в мистецький сплав… Та чи потрібно буде внукам Те, що створив, що написав? Звучить поезія й не хоче Іти за мовчазну межу. Хоч сумнів дивиться ув очі, Та я пишу… Сиджу й пишу. Осіннє зізнання коханій Коли ти поруч — забуваю я, Що в сивину вже заплелось волосся, Коли ти поруч — усмішка твоя Мене неначе до небес підносить. Коли ти поруч — хвиля вітрова Верта туди, де юності причали. І знов зринають лоскотні слова, Які одне одному ми казали. Коли ти поруч — мов солодший хліб І все навкруг привітливе і гоже. Коли ж нема — неначе день осліп. І холодить любові спільне ложе. Коли ти поруч — втома відліта І в десять струн неначе грає радість Коли ж нема — пекуча пустота І дивиться в моє віконце старість. Коли ж ти є — всміхається життя, Коли ж нема — сум підповзає скраю… Чому такі полярні відчуття — Коли ти є й коли тебе немає? Вузлики на пам’ять Не дозволю Я кепкувати не дозволю Тим, хто свою розносить хить. Є вірші, писані від болю, Й читаються — коли болить. Про безгрішників Коли діла більш-менш утішні, Нема часу іти у Храм… Не вірю я, що є безгрішні. Взнав по собі — бо грішний сам. Запам’ятай Все дозволяє нині час капризний, Але ти не забудь між диких чвар, Що торгувать любов’ю до Вітчизни Гріховно. Бо святе — це не товар! Візерунки життя Життя малює фарбою рябою. Як осягнути візерунки ці? Ми ніби разом, з’єднані з тобою, Та душі наші все ж у самоті. Моє судження Якась підозра слинить на губі, Бо самовпевненість виходить з тіні. Якщо ж ти сумніваєшся в собі — Тоді, повір, — ти ще не безнадійний. Драма з драм Хвилюють нас якісь дрібниці: Одяг — не те, з’явивсь — не там… Життя спішить, щоб зупиниться, — Ось в чому справжня драма з драм. Чистота Затям цю істину просту: Слова теж люблять чистоту. Брудним словам дай одкоша, Щоб не соромилась душа. На смак гірка Гадаєш — правда тільки медом тішить, Що в неї тепла і м’яка рука. По всякому бува… Та найчастіше Вона колюча і на смак гірка. Кажу, бо болить Печалимось і плачемо багато, Клянемо час, заслинивши губу. І, оглянувшись на історію, завзято Своїх утрат спростовуєм ганьбу. Так, доля наша запеклась у скруті — Везіння бракувало і снаги. Були в нас вороги — затяті й люті. Та часто ми собі — були, як вороги. Було, було… А нині теж не краще, Зі всіх боків на нас повзе напасть, І з кожним днем стає все важче й важче Нам українства зберігати масть. Пережили очільників ми різних — Бог не прислав найкращого з небес, Щоб Прометеєм був він для Вітчизни, А не штовхав лиш власний інтерес. Чого ми досі злякані та бідні І гордість десь бубухнули в Дніпро, Гуртом не можем — західні чи східні, — Із себе знять прислужництва тавро? Щимить душа. Свій біль сховавши в жменю, Я знов кричу, не закриваю рот: Щоб хитрий світ не стер твоє імення, Народе мій, утвердь, що ти народ!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин