Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота письменника · “Євген із подивом та захопленням подорожував історією роду.”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Майже стоячи навшпиньки ЄЄввггеенн Ч ЧИ ИККААЛ ЛЕЕН НККО О

Слово Просвіти, №06 за 2020 рік

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Моє відкриття Євгена Чикаленка відбулося аж тоді, коли я в Торонто писав книжку про Петра Яцика “Українець, який відмовився бути бідним”. Від Яцика я почув уперше Чикаленкову сентенцію про те, що легко любити Україну до глибини душі, а складніше любити до глибини своєї кишені. Довідавшися, що я не читав Чикаленкові “Спогади”, Яцик охоче подарував мені це видання. При цьому сказав, що в українському духовному Пантеоні великому меценатові й культурному діячеві Євгенові Харлампійовичу Чикаленкові належить одне з найпочесніших місць. Я читав ці спогади як історичний роман. Вичерпні характеристики людей, що давно відійшли в історію. Найнесподіваніші сюжети з українського життя під російсько-імперським гнітом, коли все українське було під офіційною чи неофіційною забороною. Чи й варто наголошувати, що це неоціненна лектура й для істориків, філологів, біографів, етнографів, зрештою, для всіх, хто не байдужий до нашої минувшини, в якій для нашого загалу ще так багато невідомого?! Я тоді перечитав усе, що міг знайти, про українське благодійництво і про меценатів. Згодом на тому матеріалі написав книжку нарисів “Українські меценати”, де розповів про Острозьких, Галшку Гулевичівну, Петра Конашевича-Сагайдачного, Петра Могилу, Івана Мазепу, Михайла Миклашевського, Кирила Розумовського, Олександра Безбородька, Дмитра Трощинського, Григорія Ґалаґана, Олександра Поля, Єлизавету Милорадович, Харитоненків, Терещенків, Бродських, Симиренків, Ханенків, Тарновських, Володислава Федоровича, Павла Потоцького, Андрія Шептицького, а також — мабуть, найдокладніше — про Євгена Чикаленка. Ще до виходу книжки (це було загалом дороге, подарункове, видання) одержав від радіо пропозицію мати авторську передачу “Українські меценати”. Після кількох передач про Чикаленка був такий телефонний дзвінок: — Це вам дзвонить Євген Чикаленко… Я мало не роздратувався: який Євген Чикаленко? Хто це мене розігрує? Тоді це було — як своєрідна інфекція: люди мовби заповзялися грати в якусь дитячу гру, вигадуючи несподівані сюжети й містифікуючи на різний лад. Отож я свято був переконаний, що мене пробують утягнути в щось подібне. — Що за Євген Чикаленко? — сердито запитав я. — Саме Євген Чикаленко, — відповів мені трохи глухуватий голос зі слухавки. — Євген Іванович я. Внук Євгена Харлампійовича. Отак і почався для мене внук великого мецената. За кілька днів я вже розпитував свого доброго знайомця Миколу Цимбалюка про Євгена Івановича. Як з’ясувалося, вони приязняться, і Цимбалюк навіть радився з Чикаленком, виношуючи прекрасну ідею відродити газету “Рада”, що не тільки була дорогим дітищем Чикаленка, а й надзвичайно важливим національним проєктом. На жаль, історія газети склалася драматично. По-перше, її не підтримали ні благодійними коштами, ні масовою передплатою ті, хто позиціонував себе щирими патріотами. Не поквапилися солідаризуватися з Чикаленковою естафетою, засвідчивши те, що вони віддані українські справі “до глибини кишені”. Цимбалюк — чи не перший із захоплених шанувальників імені Чикаленка, кого я зустрів тоді в Україні. І ось — Євген Іванович. Кремезний, трохи огрядний, кругловидий, з уважним поглядом та рівним, спокійним мовленням. А ще не можна відразу не відчути його неудавану доброзичливість. Скільки ми спілкувалися вдвох і скільки я спостерігав за його стосунками з людьми, я жодного разу не бачив, щоб він спалахнув чи підвищив голос. Якось запитав його: “Вичитав, що Євген Харлампійович міг і погарячкувати, “показати характер”, а ви миролюбний і лагідний — начеб і не його внук”. І він відповів: “Я також можу закипіти всередині, але життя навчило не попускати собі, отак і виробилася манера не піддаватися емоціям, стало значно легше спілкуватися з людьми”. Він зрадів, коли Ліга українських меценатів заснувала премію імені Євгена Чикаленка, котра присуджується за меценатство. Це єдина саме такого характеру відзнака в Україні й діаспорі. На щорічних зборах Ліги обговорюються кандидатури благодійників (непорушна умова — щоб вони не були членами Ліги), аналізується обсяг та характер їхніх добротворчих діянь. Береться до уваги і така посутня обставина: чи не продиктовано благодійництво меркантильними мотивами, як, скажімо, підкуповування виборців з метою одержати їхні голоси на виборах чи щось подібне. Не називатиму тут імен тих, чиї кандидатури на звання лауреатів премії було відхилено саме через такі причини. Але назву кількох із тих, хто став лауреатом, і той вибір схвалив і Євген Іванович, який щоразу прискіпливо ставився до кандидатів на лауреатство. Він був реалістом, бо знав, що в Україні продаються пости, дипломи всіх вишів і всі нагороди. Отака специфічна ми сьогодні держава. За незначними винятками, типова бананова республіка. Отже, наші лауреати премії імені Євгена Чикаленка. Це Володимир Кашицький із Польщі, Мар’ян Коць зі США, Стенлі Пітерсон (він же Богдан Патик) та Степан Петелицький із Канади, о. Іван Шевців з Австралії, Олександр Слободян, Григорій Гусейнов, Віктор Корсак з України. Звичайно ж, при всіх наших зустрічах із Євгеном Івановичем ми говорили про древо роду Чикаленків. Я, перечитавши про мецената все, що тоді було доступно, мав багато запитань до Євгена Івановича, який у себе вдома створив маленький музей Чикаленків, зібравши там те, що йому пощастило знайти з родинних реліквій. Було чималенько світлин, книжок, часописів, листів. Чикаленко-внук вимушений був брати на себе роль гіда через час і події, в котрих опинялися Чикаленки. Я розпитував Євгена Івановича, як і коли він узнав, що його прізвище Чикаленко — особливе, і що стоїть за ним. Він розповідав, що батько попервах оберігав сина від історії роду. І лише в часи хрущовської “відлиги” Іван Євгенович докладно розповів про драматичну долю свого батька. Ті поодинокі факти, котрі вже знав Євген, після цього вишикувалися в цілісну картину. Виявляється, радянські історики й квазілітературознавці, пишучи про стосунки Коцюбинського й Чикаленка, зводили на мецената брудні наклепи, тиражуючи брехню в тому дусі, що поміщик Чикаленко буцімто переслідував письменника — демократа, пропонуючи йому гроші (до речі, це було дорогоцінною підтримкою Коцюбинським, які мали складні фінансові проблеми!); мовляв, Чикаленко хотів спрямувати творчість письменника зовсім в інше русло. Коли Євген школярем прочитав це в підручниках, то в нього було щось подібне до розгублення. Батько на його запитання то відповідав щось загальне, то загадково казав: мовляв, колись усе зрозумієш. І ось на Євгена майже звалилося: Євген Харлампійович був один із небагатьох, хто фінансував український культурний — і не тільки культурний — рух. 1918 року був претендентом на пост гетьмана України. Але рішуче відмовився від цієї честі, бо вважав, що гетьманом має бути людина військова і з відповідною генеалогією. Євген із подивом та захопленням подорожував історією роду. Зізнавався: відтоді в нього ніби щось змінилося в душі. Мовби несподіваний промінь світла освітив її найдальші закутини. Розповідав: довго думав над таким фактом. Під час революції селяни скрізь і повсюдно розграбовували й палили панські маєтки. (Мені тоді відразу згадалася історія маєтка В’ячеслава Липинського на Уманщині, по-варварськи знищеного і вбитого там наглядача його — з гіркотою та образою на простолюддя писав про те Липинський). А маєтка Чикаленка в Кононівці на Черкащині селяни не зачепили. В них було особливе ставлення до пана Чикаленка — він на це заслужив своєю доброчинністю і людяністю. Справді винятковий випадок. Треба було бути Євгеном Харлампійовичем, щоб на це заслужити. Допитливий Володимир Панченко не міг не проінтерв’ювати Євгена Івановича, коли з ним зазнайомився. Перечитую те інтерв’ю, що було в газеті “День”. “Дід помер за 10 років до мого народження, в 1929-му. Але його образ вимальовується в моїй свідомості досить виразно. Передусім завдяки розповідям. Крім батька, про Євгена Харлампійовича мені розповідали друзі Левка Євгеновича (мого дядька), розповідав професор Шарлемань — він помер у Києві десь у 1963—1964 рр. Був ще серед наших знайомих син Федора Матушевського, теж Федір. Його батько свого часу очолював редакцію “Ради”. А якось гостював у мене дідів кучер із Кононівки. Приїхав і каже: “Збираюся помирати, хочу попрощатися…” Дід був високопорядною і чесною людиною. Умів тримати слово. Одного разу прийшов до нього покупець пшениці. А Євген Харлампійович уже пообіцяв її іншому, навіть і про ціну домовилися. І хоч новий покупець платив удвічі більше, вмовити діда йому так і не вдалося. Той стояв на своєму: “Я ж пообіцяв людині…” Дуже не любив брехні”. Вже в дев’яності роки минулого століття постало питання перепоховання праху Левка Євгеновича в Україні. Звернулися з цим у Кононівку. Мені важко повірити, що мої земляки виявилися звичайними рагулями: мовляв, ми не заперечуємо, перепоховайте, але все це робіть за свій рахунок. Отак було віддячено Чикаленкам за добродіяння Євгена Харлампійовича. Коли ж із цим звернулися в Перешори, то там тільки запитали: “На коли це планувати?” Євген Іванович був там із тіткою Оксаною Чикаленко-Линтварьовою та її донькою Мар’яною, що приїхали з Нью-Йорка, і їх зустрічало понад дві тисячі людей. Усе село взяло участь у перепохованні праху найстаршого сина Євгена Харлампійовича. Різні люди живуть в Україні. Тут немає про що сперечатися. Євген Іванович неохоче говорив про Кононівку. Обличчя його при тому ставало похмурішим. Я дізнався, що він там ніколи так і не побував, хоча це наполовину ближче, аніж Перешори. Бували випадки, що Євгенові Івановичу не хотілося говорити про якісь епізоди з дідового життя. Один із них — його розлучення з дружиною і стосунки з небогою Юлією та реакція на те синів і доньок, коли між ними і батьком запанувало холодне відчуження. Не знаю, що він при цьому відчував і думав, але ця тема для нього була геть неприємна. Він навіть якось дорікнув мені, що я в своїй радіопередачі про Чикаленка приділив їй надто багато уваги. Мовляв, треба було сказати тільки між іншим. І лише коли я нагадав йому, що і в нього, і в мене позаду розірвані шлюби, то — подобається те нам чи не подобається, але це реальність — з цим треба рахуватися і сприймати так, як воно є. І не треба з великого чоловіка робити геть святого. Він сам запротестував би проти його беатифікації. Після того Євген Іванович уже не реагував на цю тему так дражливо. Я запитував: як йому жилося з таким одіозним для радянських часів прізвищем? Він розповідав: його батько — найменший із трьох синів мецената. Левко — відомий археолог та секретар Української Центральної Ради, з 1919 року змушений був виїхати на еміграцію. Викладав у Празькому Українському Вільному університеті. Був доктором філософії. По Другій світовій війні опинився у США. Помер там на 78-у році життя 1966-го, а 1998-го урну з його прахом за активної участі Євгена Івановича перепоховали в селі Перешори, де свого часу був маєток Чикаленків. Другий син Петро мав надзвичайні лінгвістичні здібності. Володів вісьмома мовами. Був мобілізований у Першу світову війну. Зазнав полону. Також був у Центральній раді, виконував роль секретаря прем’єр-міністра УНР Всеволода Голубовича. Далі він — секретар посольства УНР

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин