Коди істин · “Література – невичерпна криниця, з неї можна все життя черпати – і все цілющу воду”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Моя Докія Гуменна
Слово Просвіти, №06 за 2021 рік
…Напередодні Великодня, коли бабця Катерина вискладувала рядочком розпашілі пасочки з “п’єца” на “бамбетлі”, покритому чистою лляною тканиною, я звіддалеки, ковтаючи слинку, спостерігала за цим священнодійством, і понад усе кортіло “вишпортати” з пухкої паски хоч одну родзинку, яка, здавалося, так і підморгувала мені: а спробуй! Я не вибирала на образі очі Бозі, бо “все бачить”, як, згадайте, Чіпка з “Хіба ревуть воли…” Панаса Мирного, а покрадьки, коли бабуся на хвильку відверталася, таки виколупувала, прости Боже, зі ще гарячого “тіла” ритуального хліба одну-другу сушену виноградинку, щоб умить проковтнути, як голодний бузько жабу, і відчути блаженство, яке не передати словами… Нині ж саме так – “виколупуванням родзинок” – назвала сама собі цілком “легальне” миле заняття: під час читання художнього твору вибирати-виписувати цитати, у яких – “код” істин, які автор хоче донести до читача, чи просто короткі цікаві епізоди – своєрідні “портретики” часу, людей, подій, чи несподівано-блискуча метафора, чи просто оригінальна думка… На цей раз – Докія Гуменна, “Дар Евдотеї” (Іспит пам’яті, Київ, “Дніпро”, 2004), перечитувана мною чи не втретє. Перш ніж “почастувати” смачними “вибраними родзинками”, пропоную ознайомитися з анотацією до книжки: “До видання ввійшли дві книги спогадів відомої поза Україною, але невідомої на рідній землі письменниці, яка розповідає про свої дитячі та юнацькі роки, що пройшли в провінційному містечку на півдні Київщини, навчання в гімназії та Київському інституті народної освіти. Талановита письменниця щиро і цікаво розповідає про літературний рух київського об’єднання “Плуг”, а згодом — Спілки письменників України. Зі сторінок книги постає тогочасне життя, дух і звичаї київського студентського і літературного середовища”.
* * * … Батько привіз із Києва “Історію української культури” І. Огієнка та інші українські книжки. Огієнка ж найбільше пам’ятаю, бо такої книжки ще не траплялось мені читати, З ТАКИМИ ДАЛЕКИМИ ОБРІЯМИ.
* * * Яке гарне слово – ш к і л к а! Справді, школа для малих деревцят.
* * * Я таких людей, що мають пристрасть до інтелектуальних радощів, дуже поважаю, маю собі за рідних.
* * * … Ще не сіріло, як ми вже там були, – але як же тут СИБІРНО!
* * * Три роки ходила я по Володимирській в усі пори року, дня й вечора. Скільки різних емоцій! Їх можна б поділити на дві половини: як із природою, – щаслива, а як із людьми, – покусана.
* * * На півдні України часто трапляється: прізвище чисто кацапське, а душа українська. Плоди колонізації Катерини Другої?
* * * Кімнатка на поверсі була не тільки маленька, але й темна, вимальована в темно-бордовий колір. То найперше, що я зробила, це перетворила її на білу. Найняла майстра, який випалив спеціальною машинкою олійну фарбу. А тоді побілив, при цьому розповідаючи мені свої спостереження. Він знає, до якої національности належать його замовці, тільки по їх смаках. Жиди люблять стіни, кольоровані олійними фарбами, росіяни – люблять “обої”, де заводяться блощиці. А він уже знає, що я українка, бо хочу мати білі стіни. А що ж, у нас хату білять два рази на рік. В хаті має бути ясно…
* * * Найгірша ж о р с т о к і с т ь відмови, коли тебе люблять, а ти – ні, це закоханому найвище б л аг о. Бо як змилосердування затягнеться, тоді рана закоханого невигойна.
* * * Це я одним-однісінький раз потрапила в товариське коло рафінованих письменників, у ту атмосферу, що за нею побивалася. І якби не доскоцько-допитацька Гася… [Агата Турчинська] Вона якось з усіма знайде що говорити, всіх знає, з усіма має гарні стосунки. Після вечора в залі, у вестибюлі, в коридорах ще довго стоять купками й говорять. Вийшовши – при входах, на вулиці… Між ними й Гася. А я відразу ж додому, бо осоружно, соромно й ніяк стовбичити отак, ніхто до тебе ні слова, ні ти ні до кого. Оце прикре почуття, що самотня, в атмосфері панування гуртового життя ще загострюється. Я колись питала Гасю, як це вона вміє. А вона пояснила. Головне – усмішка. Як всміхнешся до кого, тоді та людина відразу добрішає. Цього вона навчилась, як була безпритульна. Бувало – дощ, нема де подітися, а всміхнешся до сторожа, він тебе пустить у будку. Але де взяти усмішку, коли в душі її нема?
* * * Хоч гостей почастували бідним чаєм, але винагородили духовним бенкетом.
* * * … Сам професор Яворницький, старенький дідусь, узяв з мене платню за вступ – п’ять копійок – і повів по залях музею. Козацька старовина, збирана протягом життя з усіх тутешніх околиць, – аж очі розбігаються. Самі шаблі чого варті, – для яких же це велетнів і силачів вони зроблені? А ось і самі ті велетні, викопані з могил і поховань. Найбільше мені запам’яталося одне поховання: кістяк був такий завбільшки, як два нормальних. Чи то справді такі великі люди тоді жили? Де ж вони жили? Тут, у Запоріжжі! – Біля цього кістякавелетня, крім такої ж велетенської шаблі, стояла чотирикутна пляшка з темно-зеленого скла. Козаків на той світ виряджали з оковитою! Академік Яворницький водив мене по цих залях і розповідав, наче цілій екскурсії з 30-х осіб або, принаймні, особі з королівської династії.
* * * Ночувала я біля найбільшого порога, Ненаситця, у хатині на взгір’ї, що вікнами виходила на Дніпро-Ненаситець. Як чудово було засинати під непереставний клекіт Ненаситця! А ті люди, господарі хати, казали, що навпаки: осточортів їм цей шум, не дає заснути. Лаяли його. Мені ж здавався він музикою.
Удень Ненаситець виглядав ще кращий. Цей острів-гора посеред Дніпра був у клекоті білої піни. Над бризками й білими потоками літають чайки, синє небо розкрило своє шатро. Життя й непереставний рух. Сиди тут хоч день, хоч тиждень, хоч вік. Так було й за козаччини, і за Святослава, за часів непам’ятних. Вже тоді мало от-от розпочинатися будівництво Дніпрельстану, тоді ж говорилося про те, що пороги оці мальовничі, оцей величний Ненаситець будуть затоплені. І мені, побачивши його увіч, так стало шкода та жаль! Отож довго сиділа я на камінчику, ноги спустивши в прозору воду, та не хотіла душею сприймати, що цю відвічну красу скоро заллє вода і я вже ніколи більше не побачу цього чуда.
* * * … Тоді ж я бачила й німецькі колонії поруч сіл Дніпропетровщини. Який контраст! Наче дві країни переплелися. Українське село – без деревини. Злиденні, розгороджені хати, засліплені заткнутими дрантям віконцями. Коло хати – купка кураю, топлять кізяками. А ось німецька колонія: кожна садиба – наче фортеця, наче поміщицький маєток. Доми пишаються фігурно-узорчасто викладеною цеглою, такі ж і огорожі. Всередині садиби багато добротних господарчих будівель, достатньо й зелені: сади, алеї, – так, наче це не степова країна… Чому так? Чому німці зуміли, а наші не вміють? Чому не навчаться, зрештою? Чи то не українські села, а тих засланих солдат ще з Катерининої Новоросії?
* * * Це був поет степу. Як захоплено говорив він про свій степ, про найменшу цяточку, що її видно його орлиним оком! Ні гір, ні лісу не любить він, вони його душать, давлять. Від його захопленого малюнку степу і я побачила степ інакше, – дійсно, безмежний простір, обрій! Дихай на повні груди, відчувай, що все до найдальших обріїв – твоє.
* * * Пісня – це був фундамент нашої дружби, а на ньому ми вже
Люба ПРОЦЬ, Дубляни, Львівщина могли свої задушевні, без маски, думки, настрої й почування виявляти. І це так потрібно, як щоденне вмивання. Дружба – це щоб бути, як із собою, та не боятися бути висміяною.
* * * … Яка його ідеологія, трохи можна було уявити… Це ж він розповів мені найновішу тоді анекдоту. На чистці апарату одної установи чистильна комісія запитала службовця: “Як ви ставитеся до радянської влади?” – “Так, як до своєї власної жінки”, – відказав запитаний. “Як ви ставитеся до вашої жінки?” – “Не люблю, але терплю!”
* * * Хіба ж я не тужила за товариством? Але за тонким, добірним. Оце йду київськими вулицями ввечері додому, навколо місто-лісу мереживних ажурах електрики, а я, щоб не плакати, щось вигадую, думаю. Тоді знов підступає до горла – нема людей. Таких, як хочу, – нема… Єдині приятелі – мої думки. І я вибираю якусь свою наймилішу думку та й іду з нею, її розмотую. Так і в мене з’явилось товариство мені до душі – мої власні думки. Я їх часом називала Сонцями.
* * * Мої кількаразові запалення легенів, сухі й мокрі плеврити десь там у грудях обзивалися час від часу, і я тоді ходила до поліклініки. Одна лікарка порадила мені, замість мікстур, чудовий засіб: холодне обтирання. Рушника з сурового полотна вмочити в воду кімнатної температури, трохи підсолену, викрутити й цим рушником обтиратися. На вибір – вранці чи ввечорі. Я її пораду здійснила – і справді! Загартовує! Я налічила собі чотири користи з обтирання. По-перше, після обтирання стає не холодно. Подруге, зміцнює силу волі… Потретє, дійсно цим обтиранням позбулася кандидатства в туберкульозники. По-четверте, після обтирання стає весело, бадьоро, ПРАЦЕОХОЧЕ.
* * * Це так не раз траплялося мені на життьовій дорозі. Доти гарні, рівнорядні стосунки, поки на од-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
