Номінації і номінанти · “Ні сюжету, ні героя в романі немає. Є лише хаотичний набір епізодів, з яких тільки незначну частину можна назвати історичними, і то умовно”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Краєзнавчі дослідження Василя Махна Про роман В. Махна “Вічний календар”
Слово Просвіти, №06 за 2021 рік
Михайло КАРАСЬОВ Національна ідея, над якою ось уже кільканадцять років ламають голови кращі уми України, насправді формулюється доволі просто. Звучить це так: щоб виховати людину українцем, необхідно розбудити в ній гордість за націю. Пробудження цієї гордості досягається найперше через історію та літературу. Крім того, читач таки звіряє власні вчинки з героєм, котрий йому полюбився. Зважаючи на все це, історичний роман набуває в координатах національної ідеї особливого значення. Краєзнавчі та літературні премії, а найбільше Шевченківська, відіграють тут неабияку роль. Премія робить автора популярним, а, отже, твори його прочитає більша кількість людей. З другого боку, на твори лавреатів премії рівняються інші письменники. Премія служить тим критерієм, який визначає, що таке хороша література, а що таке погана. Цього року на Шевченківську премію висунуто, серед інших, і роман Василя Махна “Вічний календар” — його першу спробу в історичній прозі. Народився автор на Тернопільщині. Історію населених пунктів своєї батьківщини, власне, він і досліджує. У 2000 році В. Махно переїхав у США. За часи творчості виграв чимало літературних премій, зокрема, Українсько-єврейську премію “Зустріч”, засновану в 2020 році. Має непоганий послужний список захопливих відгуків про свої твори. Ось що каже голова журі цієї премії А. Курков: “Мене досі не відпускає роман Василя Махна “Вічний календар”. Роман великий і величний, схожий одночасно і на цілу планету, і на окрему Вавилонську Вежу, в якій люди, що загубили спільну мову, пробують зрозуміти один одного очима і вчинками”. На жаль, з А. Курковим можна погодитися лише в одному: люди в романі загубили спільну мову; от тільки їхнє намагання “зрозуміти один одного очима і вчинками” не завжди зрозуміле комусь іншому, окрім автора. Переказати зміст “Вічного календаря” не видається можливим. Літературна складова, яка мала б домінувати в історичному романі (згадаємо Вальтера Скотта з його знаменитим: “Історія — це всього лише цвях, на який я вішаю в’язку моїх романів”), ця літературна складова зігнорована автором. Ні сюжету, ні героя в романі немає. Є лише хаотичний набір епізодів, з яких тільки незначну частину можна назвати історичними, і то умовно. “Я просто хотів розповісти про важливі речі для мене особисто, які би зачіпали й історію, і територію, і родину, – якийсь такий тотальний роман про все, — каже Василь Махно. — Щоб в ньому були сюжетні лінії і переходи, і щоби ці частини були зв’язані, умотивовані, щоб між ними не відчувалося якогось розриву. Також я багато думав над тим, щоб у романі відбулося своєрідне “внутрішнє римування”: подібно, як у вірші – рима, де 1-ий рядок резонує з 3-ім, 2-ий з 4-им…”. Мусимо констатувати, що коли перша мрія автора — написати роман одночасно про все — таки здійснилася, то відносно “внутрішнього римування” справа складніша. Не римується “Вічний календар”, хоч ти плач. Однак зупинімося на відображених в романі історичних подіях детальніше. Починає книгу розповідь про єврейського лжемесію Сабботая Цві. Ніякого відношення до викладеної у “Вічному календарі” історії цей персонаж не має, та й повість про нього закінчується разом з першим розділом книги. Далі викладається інша історія — про родину українців Баревичів, які зчепилися в боротьбі з поляками Волянськими за незаселені землі Митниці (селище на Тернопільщині). Однак і ця боротьба не становить канву сюжету, бо цієї канви в творі не становить ніщо. Приміром, далі в романі йдеться про вірменина Сириновича — разом із довжелезною цитатою з його заповіту: тут детально перераховуються церкви та священники, котрим жертвує покійний, а також “сини Якуб, Асфатур і Кшиштоф, і дочка Зоф’я Міткевичева, і внук Захаріяш, син Кіркора, і внучка Зузанна, дочка Бедроса, і внучка Анна, дочка Харачура… А в домі Сириновичів слухали паломника. Були тут зі своїми дружинами Таніел, Бедрос, Гайк, Арам, Левон і Нарек. Марал була дружиною Таніела, Сірварт — Бедроса, Таліне — Гайка, Грішіме — Арама, Гаяне — Левона і Гегіне — Нарека”. Схвильований читач може заспокоїтися — практично ніде в романі він з названими персонажами більше не зустрінеться, і ця злива недійових осіб щезне з його пам’яті, як примарний сон. Не кращає письмо Махна й тоді, коли він аналізує міжнародне становище. Історичні факти, яких і так в романі, мов кіт наплакав, ще й зашифровані незрозумілими термінами: “Найбільше непокоїло пашу, що квола Османська імперія не зможе перетворитися на великий Турган”. Чи багато знайдеться таких, хто знає, що-то є — великий Турган? Додамо, що навіть Гугл не знає такого слова. І, смію вас запевнити, що з роману В. Махна ви цього теж не дізнаєтеся. Ще приклад: “Усе відбувалося в місяці джемазієльгіра. Каймакам-паша, реїс-уль-кютаб Мустафа-ефенді та чавуш-баши Сулейман-ага з головним тлумачем і писарем Ходжею Алі-ефенді сиділи навпроти лядських послів, вислуховуючи їхні умови”. Чи второпав читач з цього письма, коли відбувалася подія, і які турецькі чини були присутні на цій зустріч (окрім писаря, звісно)? На думку автора, дуже цікавими й корисними для читаючої публіки мають бути династичні зв’язки єврейських родин. Він перелічує їх з такою глибокодумністю, немов археолог знайдені артефакти в гробниці Тутанхамона: “Одне непокоїло наречену Хану — майбутнього чоловіка ребе Цві Аріє Тверського вона бачила тільки раз. І хоч Цві Аріє належав до династії Златопіль, одружившись із Ханою, він приставав до чортківського двору. До “Златопіль” зможе додати “Чортків”. Династія Тверських не була чужою Фрідманам, бо першою дружиною Довида Моше була дочка ребе Арона Тверського, Чорнобильського”). Згодом повіствування зовсім переходить в абсурд, бо автор починає описувати речі, котрі жодним чином не “римуються” з попередніми і наступними подіями в романі: про те, як судилися за храми православні і католики, про якісь дефтери з різних міст, зі списками платників податків; про те, як християнам і євреям якийсь єрусалимський кадій наказав убивати по одному псу кожного дня; про вбивство якогось Абд-аль Фаттаха-ефенді, який ні до, ні, ясна річ, після смерті не грає ніякої ролі в історичному романі Василя Махна. В такому ж хаосі слідує одна за одною, без переходів і хоч якихось логічних зв’язків, інформація про повітряний бій літаків у війну 1914 року; про злодіїв; про цирк і циркову трупу; про волоського цигана, який украв у когось кобилу; про технологію вирощення тютюну; про те, хто що продавав на ярмарку, і про ціни на горох і тютюн… А найцікавіша подія в історичному творі “Вічний календар” — коли битливий півень Гриця Баревича напав на Мурзу, турецького правителя селища Митниця. На кількох сторінках книги автор розповідає історію того когута, описує смертельний бій його з Мурзою, і, врешті, геройську смерть від турецької шаблі.
Особливо розчулює авторове звертання до нашої пам’яті: “Кухню тягнули знайомі нам мули”. І читач відгортає сторінки книги назад, щоб згадати, де ж він з цими мулами познайомився. Взагалі мулам В. Махно приділяє значну увагу в романі. Так, один із розділів свого історичного твору він присвятив бесіді двох мулів між собою. Одного звали Червонобоке Яблуко, а іншого — Обпечене Черево. Мули (нагадаю, що це “схрещення” осла і кобили!) згадували дитячі роки, говорили про війну, а іноді торкалися в своїй розмові і питань натурального мулячого сексу. А ще мули філософствували, що теж запримічено зірким оком автора: “Дім, — продовжував говорити мул-санітар, — у нашій пам’яті, Червонобоке Яблуко. Він з’являється нам не часто, так, як густа трава і квіти на весняних лугах. А те, що ми бачимо зараз, буде нашою майбутньою пам’яттю. Так влаштоване це життя. — То ми живемо від минулої пам’яті до майбутньої? — Так, — сказав Обпечене Черево, — так живуть усі: і ми, і люди, у яких народилася ця війна”. На додаток до мулів голосами своїх господарів почав розмовляти дім Коритовських. При цьому читач ледь пам’ятає його господарів у попередньому вареві з імен та подій. Мабуть, втомившись від потуг написати щось історичне, В. Махно переходить до сексуальних сцен – улюбленого елементу сучасної прози. Протягом цілого розділу читач може посмакувати статевим актом між власником непомірно великого фалоса і власницею публічного дому. Маємо також інформацію про марки презервативів та історію проституток. Ну, а далі знову йде біографія одного з мулів, котрі згадувалися попереду. Якщо цю біографію вважати історичною, то можна сказати, що роман місцями таки вдався. В історичному романі завжди є спокуса весь напрацьований автором фактаж втулити на сторінки книги. Не будемо тут говорити про почуття міри, скажемо про інше. Талановитий письменник
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
