Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Важко собі уявити поляка чи німця, чеха або француза, італійця або навіть московита, які звер@ таються до Господа чужою, а не рідною мовою”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Крізь приціл пера (Масляник Олександр. Звір зі Сходу: Публі* цистика. – К.: Дніпро, 2020. – 170 с., іл. Серія “Фронтова бібліотека захисника Вітчизни”)

Слово Просвіти, №06 за 2021 рік

Або: “На початку травня волохатий гул розполохав Митницю”. Виявляється, це летіли літаки. Глибокодумні порівняння В. Махна яскраво світяться філософським підтекстом: “Янкель відразу протягнув по першій струні коротким, наче людське життя, смичком”. Вражає папуаською екзотикою називання декотрих персонажів: “Попідлідвзеленікукурудзи (це ім’я!) був найбільшим брехуном у Митниці. Таке дивне прізвисько прилипло до нього, як лопух до сраки”. Що тут скажеш... Згадуваний попереду сумбур у викладі історичних подій безроздільно панує скрізь. В описах місцевості перо Махна не може зупинитися на чомусь одному і гасає то по Горибабі, то по Митниці, то по навколишніх річках. Іноді складається враження, що автор розмовляє сам із собою: невиразне говоріння про якихось генералів, чи про злучення корів важко сприймається здоровим глуздом. Жодна з оповідок нікуди не веде; читача поступово сповнює відчуття якогось замкнутого лабіринту, кожен хід котрого заводить в тупик. Навіть розуміючи, що реальне життя так само складається з моментів ні про що, читач не годен перебороти нудьгу цієї історичної прози. Лінійний сюжет є ознакою здорового розуму. І навпаки, особливо, коли хаос існує ради хаосу, коли він не є літературним інструментом для підкреслення образу персонажа чи змісту оповіді. Вірменин Минас спершу у Махна помер, тоді помандрував з синами до Єрусалима, тоді попрощався з синами, коли ті відправлялися в чергову купецьку мандрівку; а потім Минас знову повернувся з Єрусалиму… І товчеться роман по кругу, як сліпий кінь довкола млинового жорна. Дійсно, з таким сюжетом “Календар часу” буде вічним, адже колесо не має ні початку, ні кінця. От тільки чи сподобається це читачеві? Щоправда, іноді автор зупиняється на досить колоритних деталях, і тоді роман набуває історичної достовірності: “…група цивільних … побачила турецький полк на краю дороги — вояки поливали сечею мокру траву. Одні закінчили й поверталися в шеренги, інші — стрясали останні краплі зі своїх членів, задоволено шваркочучи. Коли цивільні порівнялися з місцем, де перед тим справляли нужду турки, уздовж дороги ще шипіло шумовиння жовтої сечі”. Коли в нобелівської лавреатки О. Токарчук мозаїчне письмо можна прийняти за модерний напрямок в жанрі історичного роману (таку мозаїчну прозу, позбавлену сюжету, літературознавці називають словом “ризома”), то роман В. Махна не вкладається і в цю схему. Його твір — це не епізоди, а скинуті в купу деталі з тих епізодів, перемішані в бульйоні тексту, як елементарні частки на початку створення світу. Тому приходиться тільки поспівчувати членам Шевченківському комітету, котрим доведеться опанувати цей текст. І на завершення ще раз про національну ідею: працювати ради того, щоб додати слави своєму народові — вища мета її реалізації. Та іноді для нації буває кориснішим, коли автор уміє адекватно співвідносити власні амбіції з якістю свого твору. Аделя ГРИГОРУК, членкиня НСПУ та НСЖУ, заслужена працівниця освіти України, м. Косів Нова книжка львівського письменника і журналіста Олександра Масляника з’явилася якраз перед завісою 2020- го – року непростих випробувань для суспільства, страхів і переживань, переосмислення власних життєвих позицій свідомими громадянами держави. Це – публіцистика в чистому вигляді, захоплива, болюча, правдива у своїй незавуальованій достовірності. Із чорного тла обкладинки до читача мовби волають червоні літери, складені у назву “Звір зі Сходу”, а нижче, – наче однострій українського бійця, – мілітарний принт, на якому – Державний Тризуб і слова “Бібліотека воїна”. Лаконічно й символізовано, зрозуміло й чітко – як військова команда. Перший тираж книжки одразу ж поїхав на фронт. “Звір зі Сходу” – не інфернальна сутність, позначена містичними трьома дев’ятками, а реальний і видимий ворог – Московія, з яким Україна вже сьомий рік веде кривавий тан за збереження своєї суверенності та державної цілісності. Сам автор, означуючи особистісну позицію, говорить: “Там точиться і моя війна. Зчаста чуюся за робочим столом, мов в окопі на передовій. Подаю “набої” і сам стріляю – статтями і есеями супроти злютованих ворогів наших, які століттями приносили на вкраїнську землю розруху, голод, смерть. Я маю офіцерське звання, однак за віком не беруть до війська. Не бай! Крізь приціл власного пера добре бачу ворога. Мої кулі – мої слова, мої набої – мої книги. Ми переможемо, бо є великою Нацією! Моя війна з ворогами моєї країни не скінчиться ніколи!” Книжка починається есеєм “Звір зі Сходу”, що дав їй назву, – пекучо теперішнім, насущним і, вважаю, практично цілеспрямованим, бо змушує кожного, хто його прочитає, не блукати манівцями між історичними вигадками та напівправдами, а розкрити істину, яку московити душили й нищили впродовж століть. “Кремлівські мантри “мижебратья” і “миадіннарод”, – пише автор, – луснули, мов мильні бульбашки. У труну російськоукраїнської насильно зшитої “дружби” забито останній цвях. Ми ніколи не були і вже ніколи не будемо братами. Ми – вороги, з нас виживе тільки той, хто у викликах тисячоліть збереже національну ідентичність”. Від есею до есею (їх п’ятнадцять) читач доповнює новими змістами виписаний на обкладинці заголовок, поступово все більше розуміючи, чому саме так автор назвав свою книгу. Олександр Масляник компонував свої статті на підґрунті об’єктивної реальності, а матеріалом для їхнього написання стали спостереження, особисті враження, вивчення документів і джерел, зустрічі з різними людьми. Він розповідає про таке, що інші не дуже охоче беруться озвучувати, аби не набути собі недругів. При цьому не просто описує чи констатує факти, акцентує на сучасних проблемах, а роз’яснює і переконує, зриває облудні маски, дискутує, закликає до активної дії. Його творчій манері притаманно не вибухати емоціями, а розгортати неспростовні аргументи – цифри, дати, посилання на першоджерела, що дає можливість читачеві свідомо робити логічні висновки, а не автоматично приставати до думки письменника. Правда, читацька оцінка у висліді все-таки збігатиметься з авторською. Та в цьому й полягає майстерність О. Масляника: повага до кожного, хто заглибиться в його твори й шукатиме для себе ясності у складній сув’язі суспільного життя, оцінці історичних фактів і персоналій. Бажання активної комунікації з читачем проглядається і в тому, що деякі статті завершуються постскриптумом, деякі – поміткою “зверни увагу” (nota bene), ав інших автор залишає фінал відкритим чи завершує текст запитанням до ймовірного візаві, тим самим мотивуючи його до роздумів, викликаючи на розмову або дискусію. Поважний і небайдужий розгляд національної ментальності, народини нового українця (“Битва за власних героїв”), спростування радянської пропагандистської ідеологеми про колабораціонізм українців (“То хто ж колаборант?”), рішучий і недвозначний виступ на захист національних святинь і духовних цінностей (“Про катів і м’ясників”), відтворення тривожної гостроти латентної угорсько-української гібридної війни (“Urbi et Orban”), а головне – достовірна аргументаційна база цих та інших есеїв – усе це дає підставу говорити про автора як про прозірливого аналітика і блискучого та безстрашного публіциста, який внутрішній зовнішні загрози та погрози своїй Вітчизні сприймає власним больовим порогом. Автор із прикрістю констатує, що “багато наших побратимів по перу впали в летаргійну сплячку або ж загубились у лабіринтах експериментів й пошуку власної ідентичності через модерн і постмодерн, часто-густо за довершеною формою гублячи зміст. Як важливо нині не лише підносити патрони на передову, а прицільно стріляти самому”. Нині справжній письменник не має права мовчати! Час відкласти в шухляду солодкі віршики й висмоктані з пальця сюжети і взяти до рук свій разючий меч – віще Слово! Так, як це зробили на межі 80-90-х минулого століття наші духовні провідники – Олесь Гончар, В’ячеслав Чорновіл, Петро Скунць, Іван Чендей, Олекса Мишанич, Юрій Бадзьо, Ростислав Братунь, Юрій Мушкетик, Сергій Плачинда, Володимир Базилевський, Роман Федорів, Богдан Горинь, сотні інших українських інтелектуалів-патріотів, які освітили та освятили своїм полум’яним словом дорогу з мороку небуття до омріяної свободи”. У протидії звихреним загрозам третього тисячоліття О. Масляник звертається й до дражливої теми – ролі московської церкви в Україні, яка є одним із інструментів упливу Кремля на українське суспільство. “Це найбільша організація держави-агресора в Україні, яка несе реальну загрозу національній безпеці і здатна демонтувати фундаментальні основи нашої державності”, – ствер-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин