Театр “Це щастя, коли поруч талановиті партнери”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
ААннж жееллііккаа ГГИ ИРРИ ИЧ Ч:: «Постійно вчуся в колег по сцені»
Слово Просвіти, №06 за 2021 рік
— Поділіться, будь ласка, враженнями про нову виставу. — Я граю у виставі невелику роль, але вона дала мені змогу спробувати себе в іншому (комедійному) амплуа. Спочатку було складно працювати над образом героїні. Ніяк не могла зрозуміти логіку цієї жінки, а потім відчула, що в неї будь-яка логіка взагалі відсутня. У минулому вона дуже хотіла стати оперною співачкою, та у неї не вийшло. Врешті стала головою оперної гільдії, весь час намагалася довести, що розуміється на цьому мистецтві… До репетицій приєднався О. Скляренко – режисер із пластики, який допоміг відчути форму поведінки моєї божевільної Джулії. Роль Макса у виставі виконує Гліб Михайліченко, молодий актор, син актора та режисера Максима Михайліченка, з яким ми разом прийшли до театру після інституту. І коли Гліб ходить по сцені, мені здається, що це Максим, настільки в них із батьком схожі голоси, пластика. Гліб — надзвичайно талановитий хлопець. В цій виставі вони разом з Віталієм Дерев’янчуком, який грає оперну зірку Тіто Мореллі, виконують оперну партію наживо. Для театральних акторів це дуже похвально. Олександр Вілков (Сондрес) з його шаленою енергетикою, з яким ми тривалий час разом граємо у виставах, Марина Андрощук, Дар’я Завгородня, Володимир Захарченко, Ігор Іванов. Це щастя, коли поруч талановиті партнери, бо в кожного з них можна багато чого навчитися. Костюми та сценографія у виставі – Катерини Корнійчук, знакової художниці театру. Її костюми не просто красиві, вони допомагають “ліпити” персонажів. Форма, яку ти одягаєш на себе, допомагає тобі проявитися внутрішньо. У непростий час, який переживаємо сьогодні, глядач хоче отримати хоч трохи свята, здобути заряд позитиву, хороший настрій. Наша нова вистава налаштовує на оптимізм. — Ще навчаючись в інституті, Ви стали грати в Київському театрі юного глядача на Липках. — Напевно, це доля. Коли навчалася на третьому курсі, мені запропонували роль Марії у виставі “Лускунчик”, яку ставив Вахтанг Чхаїдзе. Художній керівник театру Віктор Гирич у цей час працював над виставою “Фігаро” і запропонував спробувати себе в ролі Сюзанни. Ця роль стала знаковою. Деякі події, що відбувалися в цій виставі, потім відбувалися і в моєму житті. Зізнаюся, було страшно вперше виходити на сцену. В інституті навчалася на російському курсі, а в театрі вистави йшли українською. Потрібно було здолати ще й мовний бар’єр. За два дні до показу мені запропонували ввестися на роль Оксани у спектаклі “Різдвяна ніч”, звісно ж, я погодилася. Моя героїня мала сказати: “Які в мене стрічки на голові, яка сорочка!”, а я сказала: “Які в мене сорочки на голові” (сміється). Але мені завжди щастило на партнерів, які рятували ситуацію, зокрема, Олег Шуран, Володимир Пшеничний. Хвилювання перед виходом на сцену залишилося до сьогодні. Але з роками я вже добре відчуваю глядача. У нашому театрі дуже цікавий репертуар. Не думаю, що мала б такі ролі в інших театрах. До того ж, кілька років тому, у моєму творчому житті з’явилася й така форма роботи, як антреприза. Отже, маю всі можливості реалізуватися сповна. — З Віктором Гиричем Ви поруч не лише в театрі, але і в житті. — Всі мої улюблені ролі були зроблені разом із ним. Він для мене і вчитель, і чоловік, і коханий, і друг. З ним цікаво працювати. Для мене він капітан, який впевнено веде свій корабель. Якщо, не дай Боже, цей корабель почне тонути, то він залишить його останнім. З ним комфортно та безпечно і в театрі, і в сім’ї. На роботі і вдома звертаюся до нього лише на Ви (усміхається). — Вперше я відкрив Вас як цікаву актрису в ролі Мавки у “Лісовій пісні” Лесі Українки. — Роль Мавки для мене знакова. Її монолог виконувала при вступі до театрального інституту. А цю роль отримала досить пізно, мені вже було 30 років. Думала, що гратиму її рік-два, може – п’ять, а грала 10. Багато їздили з цією виставою по фестивалях. Мала просто фантастичних партнерів
– Валентина Томусяка (Лукаш), Дениса Гранчака (Перелесник). Вважаю, що 90 відсотків успіху у виставі – це твій партнер. Режисер вистави – Віктор Гирич, сценограф – Михайло Френкель, балетмейстер – Алла Рубіна, костюми – Костянтина Кравця. Репетиційний процес для мене був піснею. Насамперед, тому, що на сцені грали люди однієї групи крові, яких відчуваєш на енергетичному рівні. Ми мали чудові пластичні сцени з Денисом Гранчаком (Перелесник) – дуже вдалий дует. Звісно, упродовж 10 років моя Мавка змінювалась. Я щораз відкривала для себе цей текст, дивувалася, що спочатку його не зовсім розуміла. В монологах Мавки так багато пластів! — У виставі “Ромео і Джульєтта” Шекспіра раніше Ви грали Джульєтту, а зараз – її матір. — Через багато років знову опинилася в тому ж матеріалі. Це була перша вистава, після якої з’явилися шанувальники, які просили автографи. Нашого Ромео, актора Віктора Степаненка, дівчата гуртом чекали на прохідній, щоб побачити після вистави. Виявляється, можна два рази увійти в одну й ту ж річку. Це вже не перше введення на роль. У виставі “Чайка” за А. Чеховим раніше грала Зарєчну, а потім – Аркадіну. — Ви згадали одну з найпопулярніших у світовому театрі вистав – “Чайку”. А в чому особливість Вашої Аркадіної? — У більшості постановок Аркадіну намагаються виправдати як жінку, що опинилася в непростих обставинах. Я ж вирішила її не виправдовувати. Для мене вона не “біла і пухнаста”, а справжня хижачка, людина, яка йшла до своєї мети, переступаючи трупи. У цій ролі я була прокурором, намагалася знищити Аркадіну, так само, як вона знищує всіх довкола. Хоча зазвичай намагаюся виправдовувати своїх героїнь. — Вистава “Вишневий сад” Чехова йде в Театрі юного глядача російською мовою. А нещодавно я побачив у соціальних мережах, що монологи цього твору Ви виконуєте українською. — У нас є переклад цієї п’єси, але ще не встигли повністю адаптувати виставу, завадив карантин. Я спробувала записати монологи українською. Вийшло так природно, що навіть сама подивувалася. Думаю, що так само природно звучатиме українською мовою вся вистава.
— Напевне, знаковою для театру стала вистава-колаж “Сон” за творами Тараса Шевченка, що створювалася під час Революції Гідності. — Вистава створювалася дивним чином, було багато імпровізації. Актори самі пропонували чимало професійних знахідок. Приміром, Мирослава Філіпович і Олена Михайліченко знайшли пісню “Ой, гоп гопака, полюбила козака”, яку виконують у виставі наживо під супровід акордеону. Варто було обрати до сценічної дії якийсь новий вірш Тараса Шевченка, як на Майдані відбувалися нові й нові події. Це були неймовірні зв’язки з дійсністю. Підготували виставу за місяць. “Сон” – одна з останніх робіт сценографа Михайла Френкеля. У центрі – колесо історії, що йде по колу і, на жаль, нічому нас не вчить. — Складалося враження, що у виставі “Сирена і Вікторія” Ви граєте саму себе. — Роль може відбутися, якщо ти знаходиш у ній особистий відгук. Спочатку вона чіпляє тебе, потім – партнера, а після цього – глядача. Головну роль виконувала Майя Пазич. Тривалий час у нас була спільна гримерка, ще від того часу, коли я грала Джульєтту, а вона — няню в постановці “Ромео і Джульєтта”. Але по по-справжньому відкрила для себе цю людину, коли почалися репетиції “Сирени і Вікторії”. Ми настільки “зріднилися”, що вона для мене стала дуже дорогою людиною. Цю виставу робили до ювілею Майї Павлівни. Вражало, як вона перевтілювалась, наче не грала, а жила на сцені. Було багато імпровізацій. Коли Майя Павлівна чи хтось із нас забував текст, то вона одразу знаходила вихід. Було надзвичайно цікаво. Вистава мала велику популярність саме завдяки таланту цієї актриси. Пам’ятаю, коли виходили на поклон після вистави “Ромео і Джульєтта”, молода публіка просто шаленіла. Вона було “своєю”, зрозумілою і серед підлітків, а це – справжній дар. Востаннє грали “Сирену і Вікторію” у березні, перед початком карантину. Після овацій зовсім не думається про те, що це може бути востаннє. Майя Павлівна пішла від нас у червні… — Досить незвичною для театру стала вистава “Наше містечко”, яку поставив Дмитро Богомазов. — У мене була давня мрія попрацювати з цим режисером, вона здійснилася. І коли все скінчилося, я собі сказала: “У мене є
Наприкінці минулого року на сторінках “СП” театрознавець Василь Неволов розповів про прем’єру вистави “Позичте тенора” Кена Людвіга у Київському академічному театрі юного глядача на Липках. Роль Джулії у виставі виконує народна артистка України Анжеліка Гирич. За чверть століття служіння в театрі вона створила десятки яскравих образів, які надовго запам’яталися глядачам. Сьогодні пані Анжеліка – гостя “СП”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
