Про-читання · “Витоки нинішньої російсько!української війни ті самі, що у страхітливої косовиці смерті 1932!33 років”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Будити пам’ять і думку: до 75-річчя Богдана Дячишина
Слово Просвіти, №06 за 2022 рік
(погані погодні умови – поганий урожай); відвертий тиск на між" народні організації та уряди з ме" тою заперечення визначення Го" лодомору як геноциду (зокрема, за інформацією Wikileaks, Росія шантажувала президента Азер" байджану Ільхама Алієва в питан" ні Нагірного Карабаху, щоб під" штовхнути його не визнавати Го" лодомор 1932–1933 років актом геноциду)”. Саме ці теми, ці аспекти свого часу глибоко аналізував Джеймс Мейс, вони постійно перебували у фокусі його уваги, його бороть" ба із зарубіжними ученими, які пішли за цією схемою, була дов" гою і затяжною. Тоді на його різ" ку критику ніхто не відповів, у пряму дискусію ніхто не вступив. Навіть Дмитро Волкогонов, про" читавши статтю Мейса “Ленін без України”, відмовчався. Були випадки, коли після його відпові" ді закривалися сайти. Позиція Джеймса Мейса була жорсткою і непримиренною, він щиро вірив, що матеріали Комісії США з вив" чення Великого Голоду в Україні стануть одним з наріжних каме" нів української незалежності, а визнання світовою спільнотою Голодомору, як геноциду, спря" мованого проти українців як на" ції і України як держави, допомо" же Україні у боротьбі зі стародав" нім злом з його глибоко закоріне" ним інстинктом до пожирання інших народів. Причин, чому росіян так дра" тує ця тема, чимало. Вони на по" верхні. Перемога в цій інформа" ційній війні, напряму пов’язана з самим існуванням новітньої ім" перії. Витоки нинішньої росій" сько"української війни ті самі, що у страхітливої косовиці смер" ті 1932"33 років та й усіх голодо" морів, які пережила Україна у XX столітті. А для нас матеріали, напрацьовані українськими і за" рубіжними ученими, – могутня система політичного самозахис" ту, вона є важливою частиною обороноздатності держави. Це війна, і ми чітко повинні знати, що там, за димовою завісою штучно створеного і проплаче" ного нібито міжнародного обу" рення публікаціями Юрія Шапо" вала, Станіслава Кульчицького, Юрія Мицика, Василя Марочка, Тетяни Демченко… Російські пропагандисти витворюють спотворену реальність, пропону" ючи нам безглузду гру за своїми правилами. Приймати її, відпові" дати на кожен чих, – і справді підтримувати ілюзію, що все це серйозно, що на їхні аргументи варто відповідати. Та все ж демо" нів темряви можна і треба виво" дити на світло. Їх варто знати по іменах, відстежувати ресурси, моніторити і час від часу давати системну оцінку, адже всі ці про" пагандистські фальшивки проду" куються за одним лекалом, їхня подібність вказує на єдине дже" рело їхнього походження. Зав" дання українських науковців, журналістів, політиків – не спус" кати ока, викрити це зміїне куб" ло паразитів від науки. Чому та" кий шквал ненависті викликає ім’я Джеймса Мейса, 70"річчя якого ми відзначаємо у ці дні. Розбиратися у всіх звинувачен" нях на його адресу — справа мар" на. Це в’язкий, важкий клубок злоби, ворожості, якій протисто" їть малесенька свічка нашої пам’яті, нашої скорботи. Свічка, яку простягнув нам видатний американський дослідник нашої української трагедії, через муку самоспалення і святої жертов" ності. І клекіт ворожих голосів нев змозі загасити його голос – го" лос правди. Почуймо…
Надія ГАВРИЛЮК
За вісім років, відколи почав писати для загалу, випустив у світ 12 книг: “Думки пам’яті” (2014); “Слово про вічне” (2016); “Пере" жите"перечитане” (2016); “Крих" ти живого часу Андрія Содомо" ри” (2017); “Слово Андрія Содо" мори у дзеркалах часу” (2017); “Думне слово Богдана Смоляка” (2017); “Думки й діалоги щоден" ні” (2019); “В маленькій амфорі слова” (2020); “Вагота поетично" го слова” (2020); “Про моменти життя, обійняті словами” (2021); “Теодозій Старак: хрести й труди земного життя” (2021); “Ослов" леного світу таїна” (2022). Навіть той, хто прочитає тіль" ки назви цих книг, зауважить: Богдану Дячишину важить слово (мовлене і зафіксоване на пись" мі), пам’ять (фіксація пережито" го – давно чи щойно) і час (жи" вий – зітканий із образів сучас" ників, із діалогів із ними – жит" тєвих і “книжкових”). Для Богда" на Дячишина пережите невід" дільне від перечитаного, перечи" тане ним глибоко пережите і за" фіксоване у книжках. Ювіляр називає себе технокра" том, бо є кандидатом технічних наук і свого часу викладав дисцип" ліни технічного профілю. Але, ко" ли читаєш, що “віра у вічність ко" хання і незнищенність духу допо" можуть нам жити й творити світ добра, любові – яскраво уявляти і здійснювати задумане…”, переко" нуєшся: пан Богдан у душі – поет. Тому чимало розважає (чи розмис" лює, як любить казати сам) про поезію: “У текстах тоді присутня поезія, якщо вони торкаються сер" ця, коли в них спостерігаємо єд" ність слова і думки, повагу до сло" ва (творчість і мораль – посестри, які можуть жити лише і лише вку" пі), яке спонукає до роздумів і ви"
Марія ПОРОХ, членкиня Клубу інтелігенції ім. І. Пелипейка та РО “Просвіта”, м. Косів
Наприкінці 2021 року у ви" давництві Чернівецького націо" нального університету ім. Юрія Федьковича “Рута” вийшла кни" га “Я птах неперелітний”. Її автор Омелян Лупул – відомий на Бу" ковині письменник, редактор, автор поетичних і прозових тво" рів, блискучий майстер оригі" нальної восьмирядкової байки. У здобутку О. Лупула 32 ви" дання – близько чотирьох тисяч поетичних і прозових творів, близько тисячі п’ятисот байок. О. Лупул – дипломант 24"го (1996) і 30"го (2002) міжнародних поетичних конкурсів у Мілані, нагороджений медаллю міжна" родного конкурсу “Мир 2002” (Італія). Вірші О. Лупула, пере" кладені італійською мовою І. Трушем, вийшли в Італії, м. Ареццо (Chimere e poesie ucraine. – Arezzo"Italia: De Filippis Edito" re, 1992). Примірники книг О. Лупула “1000 байок”, “Літо моє високе”, “Свята земля” є у фон" дах паризької бібліотеки імені Симона Петлюри. У вступній статті “Аристократ слова”, якою відкривається кни" га, письменниця, літературний критик Аделя Григорук зазначає: “…Нове видання “Я птах не" перелітний” яскраво презентує ліричний доробок поета – від перших збірок “Скрижалі” та “Оранта” 1993"го року й до “Свя" тої землі” 2016"го. Загалом це тридцятилітній шлях непростого творчого самовиявлення та са" мовдосконалення, набуття май" стерності й досвіду, який могли б ховує читача. Думна поезія здатна розбудити приспаний байдужістю духовний світ оточення”. Видається, що розбудити “приспаний байдужістю духов" ний світ оточення”, – завдання, що його Богдан Дячишин поста" вив перед собою і неухильно ви" конує. Про це свідчить і його при" хильне слово про живих сучасни" ків старших (Павло Мовчан, Анд" рій Содомора, Петро Шкраб’юк), молодших (Любов Голота, Богдан Чепурко, Ігор Фарина, Світлана Антонишин, Євген Баран), а та" кож зовсім молодих (Руслана Мельничук, Марія Маш). А ця увага до тих, які живуть із тобою в одному часі, то, погодь" мося, величезна – майже небаче" на – рідкість. І чи не тому боїмо" ся вділити комусь увагу, що гада" ємо, ніби це відверне увагу від нас…? Богдан Дячишин не заз" дрить чужій славі чи популярнос" ті, а примножує її. Він не впадає у містечковість, оскільки пише не тільки про авторів Тернопілля, де народився, чи Львова, де мешкає. Він пише про авторів не лише з усієї України, а і з української діа" спори (приміром, про Оксану Лу" цишину). Єдина умова – слово авторів має торкати читацьке серце пана Богдана. Тоді і вирине потреба заохотити інших позна" йомитися з цими авторами. Інший вимір пам’яті – пам’ятати про спочилих. Але і тут на увагу щастить не кожному та не завжди. Щоб запобігти надто швидкому стиранню імен, Бог" дан Дячишин послідовно при" свячує свої книги пам’яті тих, хто вартий доброї згадки: “В малень" кій амфорі слова” (2020) – Пет" рові Сороці; “Вагота поетичного слова” (2020) – Ірині Калинець; “Про моменти життя, обійняті словами” (2021) – Миколі Пет" ренку; “Ословленого світу таїна” (2022) – Любомиру Сенику. Творчість і мораль, наука і творчість, творчість і державотво" рення – ось питання, що незмін" но хвилюють Богдана Дячишина. Він знову і знову нагадує: “Майже загубивши свою ідентичність, де" націоналізоване населення гадає, що держава – це організм для споживання, забуваючи про те, що народ мусить будувати Украї" ну своїми руками”. Приміром, Іван Корсак, про якого Б. Дячишин теж писав, про" водив це будівництво, повертаю"
чи Україні імена забуті чи мало" знані у творах історичної темати" ки. Та й сам пан Богдан запрагнув розповісти про українця “з Лем" ківського Надсяння, який не зла" мався, а зумів з гідністю вистояти в нелюдських умовах радянського тоталітаризму і долучився до роз" будови Незалежної України” – Теодозія Старака (12.08.1931 – 01.10.1999), спеціального послан" ця “Уряду незалежної України в Республіці Польща, який органі" зував там перше дипломатичне представництво нашої новопоста" лої держави”. Не оминув при цьо" му Богдан Дячишин і спогаду Іри" ни Калинець “про те, як наші го" ре"патріоти, сіромашні політики з “гостро і люто чорним полиском очей” кричали: “Старак не дипло" мат!... У нього немає спеціальної освіти!” І що ж? Професіонали повидирали один одному очі…”. На жаль, і досі така ситуація нам знана. Але були і є інші фа" хівці – ті, що працюють і плека" ють українську науку й наукову зміну. Як українці Перемиш" льщини – Володимир Перхач (10.06.1929 – 12.11.2005), акаде" мік Академії інженерних наук Ук" раїни; Орест Фільц (13.05.1928 – 09.07.2005), доктор медичних на" ук, завідувач кафедри хірургії фа" культету післядипломної освіти ЛНМУ імені Данила Галицького (1985–2000), професор; Роман Фільц (13.03.1936 – 25.07.2018), доктор технічних наук, професор, викладач Львівської політехніки, науковий керівник кандидатської дисертації Богдана Дячишина. Як і Богдан Дячишин, який, не будучи фаховим філологом, зостається небайдужим до науко" вої і художньої думки і прагне розбудити в інших спрагу думати, потребу читати, бажання пам’ята" ти про людей, які творили і тво" рять людяний український світ.
“Маємо об’ємну як за автор" ським задумом, так і за художнім втіленням книгу, яка повинна прокласти місток до розуму і сер" ця читача. Лупулова книга для тих, що насолоджуються читан" ням. З неї насамперед постають його поетичні зацікавлення, ви" мальовується образ тонкого ліри" ка, майстра художнього вислову, талановитого колориста, бездо" ганного знавця класичних віршо" ваних форм, презентованих його пером”. Гадаємо, що нова книжка Омеляна Лупула знайде дорогу до сердець читачів, заворожить ча" рівним звучанням українського слова, чистими почуттями, спри" ятиме формування естетичних смаків українського читача. Щиро бажаю авторові здо" ров’я, нових творчих здобутків. Нехай у Вашій душі не гасне во" гонь любові до слова, до життя, до милої серцю України, Букови" ни і рідних Карпат!
Постать Богдана Дячишина унікальна: коли багато хто розголошує власну славу – пан Богдан невтомно популяризує інших. Є в цьому не лише внутрішня шляхетність ювіляра, а і його переконаність у тому, що “Відсутність особистої думки руйнує людське в людині, її дух, духовність, тож мусимо усвідомити, що вже своїм народженням ми взяли на себе тягар жити людським життям”. І цей тягар пан Богдан несе витривало.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
