З майбутньої книжки · “Лягали на мої вуста Землі і неба чисті звуки”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Садгірський органон
Слово Просвіти, №06 за 2022 рік
Софія МАЙДАНСЬКА
Чому, стоячи перед незвіданою поволокою фрески “Скоморохи”, на тисячолітній стіні Софії Київської, думками повертаюся до моєї Садгори, що на давніх світлинах манить живим сріблом забутих містерій? На відомій фресці зображено гру органіста на пневматичному органі-позитиві в супроводі духових та струнних інструментів. Музика-органіст натхненно торкається мануалів, а позаду органу дві постаті робітників-надувальників міхів, один із них натискає ногою чималу дерев’яну педаль. Відразу в пам’яті зринає теплий травневий день, неділя, в музичній школі репетиція хору, ми ще й ще раз, почергово вступаючи, такт за тактом вивчаємо канон Йогана Пахельбеля, а за вікнами репетиційного класу буяє весна. З пташиним багатоголоссям пливе дух яблуневого квітучого саду, білих нарцисів та косатнів, і ми, чекаючи перерви, від нетерплячки аж сукаємо ніжками. Нарешті галасливим потоком збігаємо зі сходинок сцени і двері, не витримавши цієї щенячої радості, ледь утримуються на завісах під натиском наших нестримних сердець. І ми вже на подвір’ї, а далі старий сад, що нарешті дочекався своїх збитошників, бо все краще – дітям, і цей сад, зарослий молоденькою кропивою, глухою і жалючою, — також. Очі розбігаються, за ними ноги в галопі, толочать спориш, не зважаючи на жовтогарячий лемент кульбаб. Галасом оглушували самих себе, навіть не здогадуючись, що поруч непорушні мури двох соборів оберігали нас, бо між ними принишкла наша маленька музична школа, наслухаючи ледве чутний шепіт: “...Під Твою милість прибігаємо, Богородице Діво, молитов наших у час журби не відкинь, але з біди визволяй, Пресвята Богородице, спаси нас”. Лише ми – малі тоді — не чули ні “Отче наш”, ні “Богородице Діво”, ні “Вірую”, не чули, не розуміли, не вірили, і далі з диким вереском нетямно стоптували спориш. Та знагла наш кирпатий вожак завмер, як укопаний, і ми за ним заніміли. Всотуючись у здумілий слух, десь, високо над нами, з невидимих рострубів здіймалися неперервні, багатолунні шпилі, спрямовані до зеніту. І вже зграйку летючих рибок, захоплену густою тканкою контрапункту, заносить до костелу, він близько – через дорогу від музичної школи; осліплені органними сурмами, опиняємося під склепінням собору. Наелектризованою шкірою відчуваємо густе експресивне звучання хоралу, його ледве стримують двохсотлітні мури базиліки, ладні ось-ось репнути, як розпукається пуп’янок під потугою непорочного яблуневого цвіту. Шукаємо очима джерело, з якого на наші приголомшені голови ринуть, стрімкіші за карпатський Гук, неземні каскади голосів. Може, хтось направив нас на виткі сходи, що стрімко пнулися на хори, бо несподівано, відтискаючи один одного, ми, як оті сосунці, що вперше інстинктивно шукають материнське молоко, подерлися вгору. Опинившись на хорах, збентежились, бо здалося – порушили щось утаємничене, святая святих цього храму, і, збившись черідкою біля сходів, винувато щулимось – ніяково було тікати і страшно поворухнутися. Ми бачили спину органіста, який самозабутньо грав, навіть не здогадуючись, що за ним чекають кари малі грішники. Трохи далі, за органом угледіли ще одного рослого чоловіка в сірій робочій блузі, він так само, як органіст, зосереджено натискав ногою на велику дерев’яну педаль – гейби надимав ковальські міхи. Наш мишиний шурхіт певно таки “прогриз” густу фактуру хоралу, бо музика раптом перестає грати, і, глянувши на нас, чомусь не нагримав, лише весело запитав: “Кого маю честь бачити?”. Ми недоладно, навперебій зажебоніли, що з хору музичної школи. Не ховаючи радісного подиву, підвівшись, органіст ґречно вклонився – наче тільки нас і чекав: “О – славні співаки музичної академії, маю велику честь вітати вас!” І тут, уже зблизька, на відстані двох-трьох кроків, бачимо, що перед нами не Ангел-сурмач, і не світиться німб над його голомозою головою. Був це добре знайомий нам дядько, якого щодня виглядали, як Бога, бо до великої перерви, між уроками, на мотоциклі з коляскою привозив у шкільний буфет баняки з обідом і наші улюблені, неповторні, дарма що трохи пересмажені, гарячі пончики з повидлом – 3 копійки штука. Відчувши нашу непогамовну цікавість, органіст дозволяє торкнутися мануалів і кожен, обережно, одним пальчиком пробує намацати глибину тієї “органної космогонії”, але вона бездонна, і вже її обертони бринять, відлунюючи, як у соборі, в наших дитячих грудях. Так – це було наприкінці п’ятдесятих.
Музика В саду шкільному навесні Розквітла музика фіалок, Пригадую, немов у сні, Веселий дзвін блакитних скалок.
Лягали на мої вуста Землі і неба чисті звуки. Бродила музика густа, Хмільний метелик сів на руку.
Скажи, чи я твоя дочка? — Спитала безпечальну днину. Та вже на кінчику смичка Погасла сонця павутина.
* * * …Скільки себе пам’ятаю, із самого малку до зрілого віку, мене ніколи не “гризли” амбіції. Можливо, через те, що в тих румунських селах, в яких минуло моє раннє дитинство, почувала себе абсолютно убезпеченою від зла, бо для мене тоді зла не існувало, вся світобудова бриніла благоговінням: Buna dimineata, domnule director… Доброго ранку, пане директоре… Цей безмежний світ вбраних у білосніжні сорочки хат, аж по самі вікна підведених синім, обважнілі від плодів сади, городи, підсапані, підгорнуті; підв’язані до тичок, рясні китиці парадайок1, вінитів2, перцю, гороху, квасолі, що пнулися вгору; світ із шорстким і сумним запахом дозрілих соняшників і кукурудзяного лопушиння, і з людьми, що навіть при забарній роботі в полі чи при маржині, шанобливо віталися з моїми рідними. Buna dimineata, domnule director… – відчувала цей, мені дарований ранок із хатами, садами, городами, птаством, пастівниками, неквапливими коровами, ґаздами і ґаздинями: Buna dimineata, domnule director… – з усіх сил притискала його до грудей, аж подих забивало від радості поштивого поступу мого діда… Наближався час великих перемін. Якось дідусь повернувся з міста в піднесеному настрої, сповістивши нам із бабусею, що дістав у Садоґурі, на Баранівці, парцилю3 під будівництво хати. Садоґура була біля його родового гнізда, Рогізної, а трохи далі, за Рогізною і старою водокачкою вже починалося передмістя Чернівців. Дідусь у найпривабливіших тонах змальовував місце, де вже зовсім скоро ми будемо жити:
близько до міста і до родини, в кінці городу тече річечка, славнозвісний Мошків потік, поруч старий млин, недалеко школа. Мені все подобалося, особливо річка, де сподівалась навчитися плавати, але сама назва кута, “Баранівка”, ображала: бо ж усім відомо, кого обзивають “баранами”. Здавна оселившись тут, місцевий люд впевненіше почувався, ґаздуючи на власному обійсті, де, крім доглянутих городів та садів, “кожної тварі” завжди було набагато більше “пари”. Місцевим ґаздам зрозумілішою, ближчою до серця була пісня: Вівці мої, вівці, Вівці та й барани, Хто ж вас буде пасти, Як мене не стане? ніж історія роду барона Мустяци, завдяки якому 1801 року Садогура отримала Магдебурзьке право. Я також мала бути йому вдячна, бо якби не барон Мустяца – не було б і тієї вулиці, на якій мій дідусь, Микола Майданський, збудував будинок. А головне – цей кут ніколи не був “Баранівкою”, а завжди Баронівкою – відчуваєте різницю?.. Тут, лише перебіжи вузеньким провулком угору — і відразу починався Вертоград Баронського саду, а також зарослий осокою ставок, де щоліта, пускаючись “нюрка”4, наші паливоди виринали, обліплені “дармовисами” п’явок. Дорога, на якій ми оселилися, лише засвідчила те, про що дізналася значно пізніше. На ній, з часу розбудови баронського маєтку, загніздилася челядь та ремісники, що ревно доглядали угіддя свого пана. Їх доправляли з різних місць імперії Габсбургів, і щоб вони прижилися на новому генеалогічному древі, дбайливий господар заздалегідь збудував їм добротні невеликі, муровані будиночки, під бляхою та черепицею, що вистояли (а, може, ще й досі стоять) до 60-х, в деяких із них мешкали мої однокласники. Цю вулицю направду, можна було б назвати вулицею “Дружби народів”, хто тут лише не мешкав: поляки, німці, євреї, румуни, чехи, цигани; деякі зних, попри все, зберігали тайну ремества своїх далеких предків і через те “мали честь між людей”. Старші ремісники ґречно зверталися один до одного на “Ви” і “пане”, та за звичкою, вітаючись, скидали капелюхи. Навіть фірман, сидячи на передку свого візка, завжди відповідав на вітання торканням рукою капелюха. Засмальцьовані ленінські картузи “рабочего пролетариата” тут не прижилися і люди поважали один одного, не зважаючи на статус та орбіту своєї діяльності. Прихід “визволителів” не обминув Баронівки і тут, поруч із місцевими, все частіше оселялися військові та різна, абревіатурно-совєцька (райком, партком, профком) номенклатура. Вони, особливо військовики, розмовляли між собою російською; їхні діти, певно налякані жахіттям “бандер”, сторожко виходили за ворота своїх дворів, завжди чистенькі, доглянуті, попервах лише заздрісно спостерігаючи за “хрестовими походами ордену босих злодюжок” за бурштиновосонячними “білими черешнями”, на “Святу землю” Баронського саду. Та доки прийшлі хлопці не навчилися по-нашому – їх до кумпанії не приймали і в-одно обзивали: “москаль-роскаль!”. Напевно, са-
Органіст Провінція, костьол, музична школа, Цирує рвані хмари шпиль старий, Тонкою цівкою струмить згори Хорал і розтікається спроквола. Немов густа живиця з-під кори На мануали скапує, і кола Од звуків розтікаються довкола, І засвербіли крильця в дітвори.
Так, ми, малі, зліталися на хори, Хоч нам туди заказано було. А органіст здіймав бліде чоло, І вже його нема. Лиш грають гори.
У будень він возив (це не секрет) Гарячі пиріжки в шкільний буфет.
З поеми “Чюрльоніс” 1985 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
