Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З майбутньої книжки · “Мені від мами – світ у ті Світи, яких не перебуть, й не обійти й не вимірять...”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

В Вааллееннттииннаа К Кооввааллееннккоо.. І клином зійшлися світи на Вкраїні

Слово Просвіти, №06 за 2022 рік

*** Читаю Шевченка. У сивому глибі-схові Себе оббуваю. Своє начуваю пРА У леготі глини, обдиханій вічним Ра, У плескоті пілок полотен на плесах ДніпРА, У шепоті капищ, що крешуть у небо словом… Читаю Шевченка. А він – за горою гоРА, І то ж не пологі: вершинами – в хмари — верші! Читаю усоте – й оговтуюся щоРАз: “Все йде, все минає”, та лиш не мина ТаРАс. “Все йде, все минає” — та він на порі. Як перше. А він на порі: “Борітеся!” Поборіть! Коли москалями на Сході степи зрябіли, Коли матерями безхресті ячать могили Та гибіють села, де блудить безрідно Рід. Читаю Шевченка: “Борітеся!” Поборіть! А він – на порі-бо: знов тешуть ярмо Яремі й на землю пРАрідну вже лейбить новий торгаш… Читаю Шевченка – і думи його сварга Дискує під засів цілик укРАїнський недремно І сіє молитви, що сходять у сотні загат… І знов блок-постами ТаРАсове слово вища – садок щоб вишневий і хата, і мати, й син, – мужніший од батька. Щоб з пРАщура – Орій-Русич, і слава і воля; і пРАщурки пісня віща… Читаю.., а в груди пугукнув північний сич – І степ чорноземно на подих терпкий поближчав… І клином зійшлися світи на ВкРАїні. На Рать. І згуком чернечим гуртує до зброї ГоРА. Пісня Одиноким зозулем визозуливсь досвіток. Зозулиста росами й тиша – раїна. В сизині тій подихом загусаю – Господи! Люди щоб не зуспили: відьма ж мов, мана! В луках вошколупиться річенятко миршаве, солов’ями вербоньки вцитькують його... пані Алібрантшею на могилі вищаю, розкошую панею на село все. Гой! Он садків скрилачені вишноквіті куполи хвилю – і Ярилочком утренню зачнуть. Ще туман купавами доцвіта над купіллю, ладанить над купіллю тремкітного сну. Ладами-левадами та над лісосмугами, над полями, хатами та поверх майдан – прадух мій велеситься й рідно сходить тугою, золотою тугою. А душа ж – роздай! Чиста, як при сповіді, вірна, як при родові, на любов зурочена щедру, як дорід. Самгородський краю мій, ти – в мені догодою, й при тобі я піснею ладна дозоріть! Польова ідилія (цикл) Кульбабиться сонце у свіжому розхлюпі висі. Вже травень у полі петрове батожжя ісплів – й припашує літо. Ще глум не торкнувся колін, штани – будяків, собачок чи чіпкої липчиці... В підступнім жданні пастухів – ойойойкові гнізда, на згірках медами загус коров’як золотий. Там “любить” жадане відьмують ромашкові звізди, Щоб вирієм білим до когось когось донести. Юнклива берізка гаремно там чаші підносить, пряже молочай та від соку риплять пирії... Там щоки цілують вітрів літавиці-рої й світи увіходять у тебе, увібрані в роси. Перший світ батьковий Батько косить на пашу бережини, лощини, майдани... цвіркунів, різноквіт, сонце з вітром в покоси кладе... Вилоскочує усміх ластів’ям розгоджений день, — сінокоситься батьку. Як завше, привітно і ждано. Далі – торба від зайця у щемливім затінні ожини; чорні батькові пальці труть скорину смажку часником – й аж за вухами ляска – “перехвачуєм”. Далі – спочинок: до Вогневої латки прошкуєм старим дубняком. Десь посмітюшка цівка, он жовтобрюхи спалах в міжвітті, метушня комашина, на північ – з’їжачений мох, і в суничнім єлеї – таїна наша з батьком на двох та хапливе пізнання того неспізнанного літа... Докосив себе батько... Бережини, лощини, майдани, Цвіркуни, різноквіт не дурманять пусті горища… Та отим косовицям я і досі складаю осанну, бо від них його світ дивословом в мене зазвучав Другий світ материн Васильків жаровиння схили спашені ще загнічує, ще визорює липень в миколайчиків синіх променях. Звіробоєм і кашкою розтрусилось в траві купайлечко, в ніжних пучках ромашки позолоту свою виніжує. Шепче чепчиком тиша, матернію й собі материнкою: жовтоплюший безсмертник з синулям білобрисим сплутала! Третій світ мій Мені від батька – рання сивина. Мої жита ще перепел не виспівав. Моїх чуттів неміряна ще тиснява й на пісню – нерозладжена струна. Мені від батька – рання сивина. Мені від батька – сіно медвяне і дух сосни, рубанком в диво тесаний, і поле, що вітрами-перелесами до лету розметрежує мене. Мені від батька – поле медвяне. Мені від мами – світ у ті Світи, яких не перебуть, й не обійти й не вимірять... Лиш серцем досвітить. З 33-го… Ні хреста, ні хресточка... Хіба що он камінь єдиний. Цих могилок синці не болять вже нікому давно. Цвіркуни лиш голосять – Ото і всієї родини, Та в густих вишняках За спокій досі гірке вино. Гай поснули собі, Негодовані, кволі, роздерті... Тільки вітер дзвіночки По душах по їхніх торка. Й гоїть вічність свою Україна в барвінках та дернах. Й з вуст молитви оскома не сходить, Мов терни, терпка... До земляків “Бий свій свого, щоб чужі і духу боялися”. Хто ми? Недобитки?! Біль душу розтина. Та ми ж таки – батьків преславних діти! Й хіба, скажіть, з добірного зерна Збуять колосся може пустоцвітом? Хіба ж на перехрестях наших доль Тарасові дороги розп’ялися, Щоб ми – нащадки вільних козаків – Недобитками в світі нареклися? Ні, ми народ! В нас все для цього є: І пісня, й найніжніша рідна мова... Я вірю, що ніхто нас не уб’є, Як ми себе в багно не втопчем знову! А то завикли свій – свого скоріш, Щоб і чужі боялись? Відсахнуться! І буде нам ціна – іржавий гріш, Коли і наші внуки назовуться Недобитками. Корчимо язик. Дурне пришили слово замість вінця, А ми ж – вкраїнці, Боже, ми ж – Вкраїнці... Всім тим, хто поклав свої голови за слово, сповнене Україною (Н. М.) Не кануть в Лету, їм – в небесний лет! Собою доторкаю душ їх легіт, І чую: біль холоне, наче ґлей – гризе, гризе його ворожий скрегіт. Не вигризе, загоїть щоб мене, загоїть у мені щоб слово їхнє! Отому болю, боронь Боже, втихнуть – Украйна знов кайданом калатне. Надивлюю тривогою людей, холодний протяг в їх вчуваю дусі. Як мало нам болять осьмачки й стуси, Як довго ще до себе ми ідем. Чи вивелись, а чи перевелись – ненависні, байдужі і дволикі, двомовні недомови й недоріки. Хто нас зачав такими і коли? Чи канем в Лету, чи в небесний лет, – собою ж доторкаю душ їх легіт. У мене біль вхолонув, наче ґлей – не вигризе його ворожий скрегіт.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин