Спеціально для «СП» 10 · 21 лютого – · Міжнародний день рідної мови. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Слово про Словник. Із любов’ю
Слово Просвіти, №06 за 2022 рік
Словник українських східнослобожанських говірок и доводилося вам плакати над … словником? Мені ось довелося. Бо з його сторінок – скільки око захватить – сояшники цвітуть і кукурузиння лопотить, наче крила предивної птиці. От подує вітер сильніш – і злетить на тих крилах моя Оріхівка, і полине над балками й капусниками, над посадкою й желізною дорогою, завмерлими шахтами, блокпостами… Аж до Києва, щоб обняти мене, свою сироту…
“Словник українських східнослобожанських говірок” (ДЗ ЛНУ імені Тараса Шевченка, 2021) зробив велику справу. Він цілому світові сказав, що наша мова, хоч і говіркова, але – українська. Тобто що й ми, східняки та східнячки, – теж українські люди. Бо жне раз доводилося чути: є, наприклад, галицький діалект, а ваша балачка – таке, суржик. Та, зрештою, і земляки та землячки мої часом знічено говорили: “Та ми по-українськи не дуже, більше суржиком балакаємо…”
Власне, наші говірки “вийшли в люди”
не сьогодні. У 2002 році було опубліковано перше видання “Словника…”, що його ініціював світлої пам’яті професор Віктор Ужченко. Затим – протягом мало не двадцяти років – тривало збирання діалектного матеріалу. Провадилися численні експедиції, були укладені дві хрестоматії діалектних текстів, захищена не одна дисертація. І от…
Про нове видання, про нашу рідну мову, про нас у ній і з нею говоримо з укладачками й редакторками: Катериною Глуховцевою – докторкою філологічних наук, професоркою ЛНУ ім. Тараса Шевченка, та Валентиною Лєсновою – кандидаткою філологічних наук, доценткою цього вишу.
О. Б.: – Поява “Словника українських східнослобожанських говірок” виконала далеко не єдине призначення. Які вони, місії “Словника…”, на вашу думку?
В. Л.: – Основна місія, як і в будь-якого діалектного тлумачного словника, – описати лексичний склад мови, що має специфіку на конкретній території, у нашому випадку в північній частині Луганщини. Ми намагалися не лише максимально точно розтлумачити те чи те слово, а й подати приклади його вживання в діалектних текстах. Ще одне завдання, яке ставили перед собою, – зафіксувати якнайбільше слів, що сьогодні вже виходять з активного вжитку й переходять до розряду архаїчних, аби зберегти їх для наступних поколінь. Бо навряд чи сучасні мовці пояснять, що таке баска, чимарка, шанька, шельмак… Тому використовували не лише сучасні діалектні тексти, а й матеріали етнографічної праці кінця ХІХ століття “Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии”.
Є й ще одна місія. Ми невтомно повторюємо, що говірки Луганщини українські. І наш словник переконливо це доводить. Свідомо не прибрали з переліку населених пунктів ті, що зараз перебувають під окупацією. Матеріали в них ми записували ще до першого видання, але й зараз ці села говорять українською.
О. Б.: – У передмові зазначено, що
“… словниковий фонд доповнено з… текстів,
записаних у діалектологічних експедиціях протягом 2002–2021 років викладачами та студентами Луганського національного університету імені Тараса Шевченка”. Розкажіть про ці експедиції.
К. Г.: – Експедиція в той чи той населений пункт – це ціла історія підготовки викладачів і студентів, зокрема й укладання чи вибір питальника або темарію фонозаписів, планування часу експедиції, вибір говірки, вивчення її історії тощо. Кожна експедиція чимось запам’ятовується. Скажімо, у 90-х роках тепер уже минулого століття ми зібрали матеріали із 45 населених пунктів Луганщини для Словника українських народних говорів за питальником Й. О. Дзендзелівського (а це 3500 питань!) й передали ці томи (кожен з них мав не менше двохсот сторінок) у відділ діалектології Інституту української мови НАН України. Шкода, що тоді ми не мали потрібного обладнання, аби здійснити фонозапис цього матеріалу. Однак уже сьогодні це історична пам’ятка, що свідчить про особливості мови конкретного населеного пункту. Сподіваємося, ці записи збережуться в архіві. Наразі ми намагаємося створити фонотеку наших говірок, записуючи діалектоносіїв на електронні носії інформації, але від цього неповторність поїздки в село не губиться, а, можливо, навіть стає ще трепетнішою, бо нерідко ми чуємо: “Приїжджайте до нас ще. Нам це дуже потрібно”. І оце відчуття, що ми робимо потрібну справу, не порівняти ні з чим.
Особливо пам’ятними є експедиції в ті населені пункти, де ми не змогли з першого разу записати матеріал. Це, зокрема, село Олексіївка Білокуракинської СелТГ Сватівського району, до якого завітали 1999 року. Ми не могли зрозуміти, чому люди відмовляються з нами говорити. Навіть свекруха директорки місцевої школи почала ховатися й говорити: “А хто вам сказав, що я щось знаю?” Мати вчительки фізики сказала, що спілкуватися не буде, бо в неї болить голова. Ми пішли до жінки, котру знали як учасницю вокального ансамблю, але вона навіть не пустила нас на поріг. І лише в школі, де розглядали кабінет української мови і літератури, а також знайомилися в матеріалами, які зібрала сама вчителька, ми зрозуміли, що це село дуже постраждало від голодомору. На одній із вулиць, за свідченням старожилів, було вісім чи дев’ять млинів, тобто жили заможні селяни, але ніхто з них не пережив цього лиха. Порозходилися, хто куди міг. Як сказала вчителька: “Мати пішла в один бік, батько – в інший, а діти – хто куди. Хто залишився живий, той повернувся додому пізніше”. Тому й через багато років селяни не наважувалися говорити про минуле…
Важко навіть описати наші почуття під час експедиції в село Піски Новопсковської СелТГ Старобільського району, де в центрі, навпроти сільради, побачили зруйнований храм. Жителі говорили неохоче, оглядалися, неначе боялися, щоб ніхто їх не підслухав. Та все ж ми довідалися, що храм був дуже красивий, його любили відвідувати селяни. Але в 30-их роках мину
В. Лєснова (у центрі) зі студентами під час тренінгу лого століття з нього скинули дзвін, рознесли ікони, заборонили служби. Спочатку тут зсипали зерно, потім, коли побудували комори, храм стояв порожній, продовжував розвалюватися. І от уже в 90-і роки в ньому на мотоциклі стала кататися молода пара. Але це тривало недовго – вони розбилися. А потім знайшлися “сміливці” (так назвали селяни цих людей, більше про них не стали говорити), які задумали підірвати залишки церкви. Замість стін лишилася купа цегли. Проте, як говорять пошепки селяни, усі, хто був причетний до вибуху, померли не своєю смертю. До речі, розповіді, як були покарані “вищими силами” ті, хто безпосередньо брав участь у руйнуванні церков, ми чули в багатьох селах (Паньківка, Волкодаєве, Новобіла)…
Незабутні враження справили зустрічі з пересельцями з Лемківщини (с. Переможне, Лутугинська МТГ Луганського р-ну). Про це ми написали у книжці “Нотатки до мовного портрета переселенців з Лемківщини” (2006). До сліз були розчулені, коли побачили довгий стіл у фойє школи, жителів-переселенців (їх було десь із сорок), які співали пісні й щиро тішилися, що на них врешті-решт звернули увагу. Ті, хто пам’ятав, згадували про довгу дорогу до Переможного: їхали у вантажних вагонах, везли з собою, хто міг, худобу, хатнє начиння; на зупинках шукали поживи для корів, гусей та курей. Дуже важкими були перші роки життя в напіврозвалених будинках, із яких виселили полонених Другої світової війни. Старші люди говорили, що в школі від них вимагали знань російської мови, якою вони не могли швидко оволодіти.
Легко було побачити відмінності між традиціями, що панують у родинах лемків і місцевих. Це позначилося й на мові. Коли на питання: “Як у вас кличуть свійських тварин?” ми почули відповідь: “Ну, кота Василем не називаємо і свиню Машею не кличемо”, то зрозуміли, що тут різні принципи утворення кличок тварин: вони можуть називати масть чи зовнішні ознаки тварин (Чалий, Висловуший), час народження (Лютик), назви місцевості (Воскобійник) та ін.
О. Б.: – Певне, здебільшого записи з уст старших людей? Моє припущення ґрунтується на змінах, що сталися, зокрема, у моєму селі: молодь переважно говорить “погородському”, “по-русскі”…
В. Л.: – Щодо молоді, яка легко переходить на російську, ви, на жаль, праві. І проблема ця не нова. У згадуваній праці “Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии” (1898 р.) про багато тодішніх слобод укладачі говорять як про такі, в яких українська мова містить багато домішок російської. Серед основних причин зросійщення називають три: перебування українців протягом тривалого часу на заробітках або на військовій службі в Донській губернії; російськомовні школи; наявність переселенців з російських губерній, від яких українці легко переймають звички, одяг і мову. Понад 120 років відтоді минуло, а причини ці й досі викорінити не можемо. Хоча останнім часом усе частіше чую на Луганщині українську від молоді не лише в аудиторіях університету, а й у бібліотеках, кав’ярнях, крамницях. Може, колись і їхнє мовлення хтось запише для словників.
О. Б.: – Ви обстежили близько трьохсот населених пунктів Луганщини. Мабуть, що не село – то свої слова, чи не так? А чим відрізняються, наприклад, говірка в Городищі (Біловодщина) і Дяковому Антрацитівського району?
К. Г.: – Кожне сільце, як кажуть, має своє слівце. І можна було б тут перераховувати окремі риси, властиві тій чи тій говірці. Але скажу не про це. У селі Городище Біловодської СелТГ Старобільського р-ну, яке виникло наприкінці XVII ст. на місці колишнього старого укріплення, і досі збереглися давні легенди. До речі, вони не раз привертали увагу багатьох дослідників. Першим записав їх харківський фразеолог О. С. Юрченко, другим – літературознавець О. І. Неживий, потім – я.
Багато років живе в пам’яті людей легенда про лебедину вірність і любов, неначе селяни намагаються назавжди закріпити високі почуття, зберегти духовні цінності людей, виховати дух гордості й відваги. У легенді йдеться про красеня Івана, який вірно полюбив юну Оксану. Та проти їхнього щастя були налаштовані пан і пані. Перший хоче віддати юнака в солдати, друга – продати дівчину. Але молодята не захотіли миритися зі сваволею панів і вирішили втекти від гнобителів. І ось густими заростями осоки, понад берегами Деркула, тікають закохані. Та сили їх покидають, а кінна погоня все ближче й ближче. Тоді молода пара стрибає з крутого берега річки у воду...
Минуло багато років, а легенда про цих закоханих досі живе в селі. Тому місце, де відбулася описана подія, називають Лебединою могилою, бо кинулися у воду Оксана та Іван, однак волі не віддали.
Неподалік від тієї річки, біля церкви,
уже багато століть існує пагорб, який утворився ще за часів мезоліту, коли на місці села, за переказами, вирувало безкрає море. Свідченням цього є морські камінці та скам’янілі рештки риб. Коли море висохло, на цьому місці утворився пагорб, а згодом люди насадили на ньому дерева׃ ялини, ліщину, дуби та осики. На пагорбі, під розложистим дубом, лежить великий камінь. Старі люди говорять, що біля того каменя заховано скарб давнього ченця, який переховувався в селі під час репресій. Цей пагорб називають Монашин.
У с. Дякове Антрацитівської МТГ Ровеньківського р-ну (нині воно перебуває на непідконтрольній території) ми записали розповідь про звичай квітчати солдата, якого етнографи не знаходять в інших ареалах України. Старожили пригадують, що в 50-х – 60-х роках ХХ століття дівчата села дарували хлопцям, які йшли до лав армії, власноруч вишиті й обплетені мереживом хустинки. Проводжаючи солдата, пришпилювали їх до рукава верхнього одягу або до шапки. І коли хлопець прощався з односельцями, хустинки розвівалися на вітрі, це було дуже красиво. Таку хустинку він тримав при собі як оберіг.
О. Б.: – У моєму рідному селі Оріхівка свого часу панувала говірка, притаманна хліборобській частині Луганщини. Дідусь походив із села Церковного, бабуся – з Ганнівки (потім села переінакшили на Красноє і Новоанновку). Побравшись, вони разом із кількома такими самими молодими парами й заснували Оріхівку. Від Церковного до Ганнівки недалечко, тож і говорили майже однаково. Було чимало слів і висловів, яких я не чула деінде. Скажімо, “гИмнути” – тобто, швидко побігти, “рвонувши” з місця. Або “опЕцьок” – невеличкий товстунчик, частіше дитина. Бугай, коли сердиться, “бурИть”, у ставку – “бубирІ”, у полі – “суслакИ”, у садках в’ється “паутЕль” і співають “сюрчкИ”. Восени бабуся приносила з “совхозного” поля “сояшничиння”, щоб “у пєчці розтопляти” – та доводилося бігти “оранкою”, щоби не зловив “управляющий”, “чорти його батька знають”… От уже й прошу моїх співрозмовниць узяти в мене трохи тих слів для нового, дай Боже, видання. Бо, мабуть, окрім мене, ніхто вже тієї оріхівської
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
