Спадщина · “Благородна і талановита людина, сіяч добра, краси і науки”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
Талановитий і щирий етнограф та фольклорист До 200-річчя від дня народження Опанаса Марковича
Слово Просвіти, №06 за 2022 рік
В історії української культури маємо непоодинокі випадки, коли про того чи того її діяча знаємо не безпосередньо, а опосередковано. До таких належить й Опанас Васильович Маркович, про якого майже дотепер говорять із означенням-прикладкою – чоловік відомої письменниці Марка Вовчка. Певно, прийшов час вивести Опанаса Марковича “із тіні” дружини-прозаїкині. Направду, цьогорічний ювіляр (народився 8 лютого 1822 року) для української історії загалом та її гуманітаристики зосібна зробив дуже багато. Він, уродженець села Кулажинці на Полтавщині (до 2020 року – Гребінківський район, нині – Лубенський), ваговитий фольклорист та етнограф, історик за освітою й покликанням, самодіяльний композитор, один із тих, хто тривко вписав своє ім’я в нашу національну духовну скарбницю.
Віра МЕЛЕШКО, завідувачка кафедри української літератури Полтавського націо" нального педагогічного універси" тету імені В. Г. Короленка
О. Марковичу було відведено особливу роль в українському со" ціумі. Сучасний науковець Мак" сим Стріха стверджує: Марковичі – рід “надзвичайно розгалужений, який дав Україні істориків, дер" жавних діячів, науковців, який <...> пронизав фактично все жит" тя українського Лівобережжя XVIII–XIX століть, тобто тих зе" мель, де найбільше зберігся дух ук" раїнського автономізму і де найра" ніше почалося модерне українське національне відродження”. Значний, якщо не вирішаль" ний вплив на формування світо" глядних переконань Опанаса ма" ло оточення. Так, у ранньому ди" тинстві він, заохочений і підтри" маний матір’ю Оленою, вчився гри на фортепіано, збирав народ" ні пісні. Професор Володимир Половець, опрацювавши мемуа" ри самого О. Марковича та його сучасників, констатує: Олена Ле" онтіївна (у дівоцтві Керстен) “старанно записувала ці пісні, робила до них музичний супро" від, а потім разом із сином вико" нували їх перед гостями. З того часу любов до української народ" ної творчості залишалася у нього на все життя, ставши постійною життєвою потребою”. Здобув солідну освіту: закін" чив Пирятинське чотирикласне училище (1832 – 1836), 2"гу Київ" ську гімназію (1836 – 1842), істо" рико"філологічний факультет (офіційно – перший відділ філо" софічного факультету) Київсько" го університету (1842 – 1846), і майже на кожному з етапів нав" чання майбутньому визначному національно"культурному діячеві зустрічалися небуденні вчителі. Зокрема, у гімназії викладали університетські професори, з"по" між них і Михайло Максимович, далекий родич Марковичів, пер" ший ректор Київського універси" тету. У своєму виші він очолював кафедру російської словесності, але, за словами Романа Кирчева, перетворив її “на катедру украї" нознавства”. Під впливом Ми" хайла Олександровича гімназист, а згодом і студент О. Маркович стає поборником національного розвою. Його, котрий пройма" ється “гарячою любов’ю до всьо" го рідного, уважають знавцем ма" лоросійської народності” (Ми" хайло Чалий). Біографісти О. Марковича виокремлюють та" кож уплив на нашого земляка й професора Івана Даниловича Красковського. Тепер до фоль" клорних пісень Опанас Васильо" вич, взоруючи на вчителя, долу" чає записи народних казок, пере" казів, прислів’їв та приказок, гру" пуючи їх тематично. Перші наукові спроби О. Марковича активізував моло" дий професор Микола Трохимо" вич Костир, котрий “збагатив навчальні програми теорією пое" зії, драми та прози, критичним аналізом сучасної літератури, опі" кувався гуманітарною освітою фахівців з різних галузей і підго" тував курси російської літератури для студентів"юристів та матема" тиків” (Святослав Пилипчук). Завдяки М. Костиреві О. Марко" вич 1845 р. написав й опублікував дебютну наукову працю “О гада" нии малороссиян 24 и 30 ноября”. Обертався О. Маркович у колі ровесників, які так само були на"
лаштовані проукраїнськи. Це – Василь Білозерський, теж полта" вець за місцем народження, ак" тивний діяч національно"виз" вольного руху, Микола Гулак, один із організаторів"провідни" ків Кирило"Мефодіївського братства, Михайло Чалий, відо" мий як перший біограф Т. Шев" ченка, Олександр Навроцький, вихідець із Полтавської губернії, поет і перекладач та ін. Ще в роки навчання в універ" ситеті О. Маркович познайомив" ся з Миколою Костомаровим і Пантелеймоном Кулішем. Вони “зійшлися на ґрунті любові до ук" раїнської етнографії” (Володи" мир Міяковський). Власне М. Костомаров разом із нашим ювіляром стояв біля витоків Ки" рило"Мефодіївського братства (початок січня 1846 – кінець бе" резня 1847). Науковці давнішого і часу теперішнього переконані, що О. Маркович у товаристві мав свої плани – видання для селян популярних книг та україномов" ного часопису. Завдання Опанаса Васильовича “цілком збігалося з загальними завданнями братства в освітній галузі” (Володимир Мі" яковський). Участь у братстві зве" ла О. Марковича з Т. Шевченком. Після розгрому в 1847 р. росій" ським царизмом Кирило"Мефо" діївського товариства, “О. Марко" вич був адміністративно висла" ний в м. Орел, де перебував під поліційним наглядом від 10 чер" вня 1847 року до середини квітня 1850 року. У період “орловської кари” О. Маркович познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Марією Вілінською, яка згодом стане відомою українською пись" менницею Марком Вовчком. У січні 1851 року Опанас Мар" кович та Марія Вілінська одружу" ються (йому – повних 28 років, їй – 17). Від лютого цього ж року молоде подружжя замешкало в Україні. Опанас Васильович про" довжував записувати етнографіч" ний та фольклорний матеріал. За свідченням його знайомих, запи" си – аркуші, шматочки паперу, серветки – “ховалися у коробках для капелюхів, навіть у пічнику”. Марковичі певний час жили в Чернігові, де Опанас Васильович працював у редакції газети “Чер" ниговские губернские ведомос" ти”, познайомився з Леонідом Глібовим; у Києві: там він вико" нував обов’язки бухгалтера в па" латі державного майна; у Кача" нівці, куди Марковича запросив поміщик Василь Тарновський зробити статистичний опис сади" би, колекції старожитностей. Важливою сторінкою буття О. Марковича стало вчителюван" ня від серпня 1855 року в гімназії містечка Немирів. За словами су" часної письменниці й дослідниці Галини Тарасюк, гімназія – один із осередків “хлопоманства”. Таму колі вчителів"однодумців “ве" дуться розмови про духовне від" родження українців"малоросів, про українське письменство, яке так і не оправилось після арештів “братчиків”… згадували про Та" раса Шевченка, який і досі про" падав у солдатчині. Опанас, який раніше не афішував свого зна" йомства з Шевченком на чужих людях, тепер із гордістю ділився молодечими враженнями про бу" ремного Кобзаря, який часто за" ходив на зібрання кирило"мефо" діївських братчиків, читав вір" шів… І Опанас при цім слові теж починав потиху декламувати то “Сон”, то “Кавка”, то “І мер" твим, і живим…”, які вивчив на все життя…” (Галина Тарасюк). У Немирові уповні розкрився ще один талант Марковича – композиторський: він написав музику та поставив оперу “Натал" ку Полтавка”. Там же, у поділь" ському містечку, заявила про себе як письменницю дружина Марія. Подружжю затісними стали рамці провінції, тому"то в січні 1859 ро" ку Марковичі їдуть до Санкт"Пе" тербурга. Опанас Васильович зу" стрічався у північній російській столиці з Т. Шевченком, П. Кулі" шем, І. Тургенєвим та ін.
Разом із дружиною і сином Богданом побував він за кордо" ном: у Німеччині, Швейцарії, Англії. 19 серпня 1860 року Опа" нас Васильович самотиною по" вернувся з далеких мандрів. Від цього часу і до смерті Маркович не бачив ні дружини, ні сина: “Сам живу, без сім’ї, та вже і не приїдуть…”. Важливою сторінкою біогра" фії О. Марковича була праця в редакції журналу “Основа”, який виходив лише від січня 1861 до жовтня 1862 року, але віді" грав помітну роль в історії ук" раїнського письменства, фольклористики, етнографії та освіти. У свій петербурзький період життя Опанас Васильович важко пережив утрату Т. Шевченка. І все ж смерть Кобзаря підштовх" нула його до активних дій. Зокре" ма, 27 квітня 1861 року О. Марко" вич організував концерт пам’яті поета, а зібрані кошти віддав Шевченковим родичам. Від 1862 року О. Маркович – знову в Україні; працює на посаді акцизного наглядача в Новгоро" ді"Сіверському на Чернігівщині. Це – офіційна робота нашого краянина, але майже увесь свій час він присвячує “неофіційній” – продовжує збирати зразки фольклору. За скрупульозним вислідом Ольги Рутковської, “Маркович зафіксував десятки тисяч пісень, легенд, повір’їв, ка" зок. Особливою його пристрастю були прислів’я і приказки, яких назбирав близько 50 тисяч. На жаль, через брак коштів цей скарб не зміг надрукувати самос" тійно”. Покладаючи на збірку ве" ликі надії, він писав: “Більш за все і перш за все я бажаю, щоб книжка вийшла гарна, щоб її лю" ди читали та щоб з читання була користь. Се б дало етнографові міцні основи, а письменникам – певний склад народної речі і дум" ки народної”. Значне число зібраних зразків паремій (15 тисяч) він подарував полтавцю Матвієві Номису (Си" мону), який умістив ці матеріали в збірці “Українські приказки, прислів’я і таке інше” (1864). У передмові Матвій Терентійович повідомляв: “Шановний Опанас Васильович сам їх назбирав, туля" чись по різних світах і Українах”. Надруковано 15 тисяч зразків народної мудрості із 50 тисяч зіб" раних Опанасом Марковичем. Як свідчать дослідники спадщини нашого земляка, пошуки решти записів поки що безрезультатні. У набутку О. Марковича є та" кож праці “Описание Малорос" сии” та “Записки о дворянском сословии Черниговской губер" нии”, які й дотепер науково акту" альні. Маємо також свідчення, що він написав партитуру опери “Чари” (партитура не зберегла" ся). Оперу Марковича виставля" ли в Чернігові. Ми знайшли свід" чення, що головну роль у ній ви" конувала Меланія Загорська, котра в останні роки життя Опа" наса Васильовича стала його вір" ною подругою. О. Маркович тяжко хворів; прикутий до ліжка, він хотів по" бачити сина Богдана, але не су" дилося. Помер відомий фольклорист, етнограф, громадський діяч О. В. Маркович 1 вересня 1867 р. в Чернігові від туберкульозу. Як свідчать сучасники, ніякого стат" ку по собі не залишив. Сім’я “то" дішнього Чернігівського губер" натора С. П. Голіцина та близькі друзі спільними коштами похо" вали його останки на Болдиній горі біля Іллінської церкви, неда" леко від чернігівських печер і поставили на могилі скромний обеліск із сірого мармуру. Поряд з цією могилою в 1913 році похова" ли видатного українського пись" менника Михайла Михайловича Коцюбинського” (Володимир Половець). 45 років земного буття було відведено Марковичу, але за цей короткий час він зробив багато. Найголовніша заслуга краянина" ювіляра – вивчення та популяри" зація українського фольклору. Письменник Дмитро Марко" вич побачив свого дядька Опана" са невисоким на зріст, карооким брюнетом із невеликими вусами, який на оточення справляв силь" не враження своєю надзвичай" ною рухливістю. Зі спогадів пле" мінника Марковича, дізнаємося, що Опанас Васильович ненавидів слово “мужик”, що ждав звіль" нення селян від кріпацтва: “Ско" ро, скоро сонечко засвітить, хма" ри розійдуться і люди вільними будуть”, – промовляв він. Цікавим уважаємо спогад не" божа Дмитра про роботу Марко" вича"фольклориста: “До залу ввалився натовп хлопців. Всі чинно розмістились і почали спі" вати колядки. Дядько, весь сер" йозність, щось пояснював своїй дружині, тітці Марусі. Дядько довго протримав цей натовп і за" писав їх пісні, а коли вони пішли, поставив ноти на фортепіано і проспівав сам. Я був уражений, як це він точне і добре записав”. Дмитро Вілінський, брат Марка Вовчка, який багато років прожив у родині Марковичів, за" лишив оригінальний портрет її глави: “Пристрастей у нього нія" ких не було. Все його життя, усі його поривання зводилися до ма" лоросійської пісні, театру, прика" зок і прислів’їв. Він був щирий народник, але того особливого штибу, який, поринувши в ко" зацьку старовину, до того потопав у минулому, що про добробут лю" дини сучасної зовсім не думав. Одне слово, це була людина, ідейна до самозабуття<...>”. У некролозі, уміщеному в журналі “Киевская старина”, лейтмотивом звучали слова: “Пішла з життя благородна і тала" новита людина, сіяч добра, краси і науки”. Справді, своїми фоль" клорно"етнографічними записа" ми наш земляк Опанас Васильо" вич Маркович засвідчив себе не" втомним трудівником на ниві на" ціональної культури та науки. Нам, нині сущим, важливо доторкатися до спадщини цього науковця"культурника, пам’ята" ти, що основи нашої національ" ної ідентичності та державності закладав і цьогорічний земляк" ювіляр Опанас Васильович Мар" кович.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
