Абетка відомих імен · “Мій шлях до вершин акторської майстерності був дуже складним. Це колосальна праця”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Л Лааррииссаа РРУУССН НААКК:: “У житті все можливе”
Слово Просвіти, №06 за 2022 рік
Свій ювілей нещодавно відзначила відома актриса театру і кіно, народна артистка України Лариса Руснак. Ми зустрілися з пані Ларисою після репетиції вистави “Кураж”, що нині представлена в афіші Київського академічного театру юного глядача на Липках. Саме з участі актриси у цьому проєкті і розпочали нашу розмову.
– Розкажіть, будь ласка, про історію цієї вистави. – Це дипломна вистава курсу Валенти" ни Зимньої в Національному університеті театрального, музичного та кіномистецтва імені Івана Карпенка"Карого. Вона з’яви" лася приблизно сім років тому. Я була на прем’єрі. Мене вразило побачене. Вже то" ді подумала, як було б добре грати у цій виставі. Виставу показували протягом ро" ку на сцені Навчального театру. Але вра" ження залишилися надовго. Раніше я грала Фріду Кало у виставі “Дві квітки кольору індиго”, що йшла в Національному академічному драматич" ному театрі імені Івана Франка. На одну з вистав завітала Катерина Степанкова, дру" жина Олексія Скляренка, який поставив “Кураж”. Після вистави ми спілкувалися з Катериною, і тоді вона сказала, що саме я могла б ідеально підійти на роль Кураж. Минув якийсь час. Я грала разом з Адою Роговцевою у виставах, які ставила К. Степанкова. Разом їздили на фронт. Повернулися з останніх гастролей. Саме в цей час у Театрі Франка готувався творчий вечір Ади Миколаївни з нагоди її 80"річчя. “От було б добре на цьому вечорі зіграти дует з вистави “Кураж”, але актриса, яка грала головну роль, зараз живе у Німеччи" ні”, – сказала мені Катерина. До творчого вечора залишався один день. Я запропону" вала їй зробити цей дует разом. Олексій Скляренко сказав, що це нере" ально, та я все ж наполягала, аби ми спро" бували. Наступного дня провели репети" цію, яка тривала п’ять годин поспіль. Зро" били дует і станцювали його на вечорі Ади Миколаївни. Думаю, що цей номер добре вписався у контекст заходу. Це стало точкою відліку роботи над но" вою виставою. Багато акторів, які брали участь у попередній постановці, розі" йшлися по різних театрах. Нова вистава збиралася по маленьких шматочках. Впер" ше її зіграли до початку карантину. Потім була велика перерва. А зараз виставу один раз на місяць показуємо у Київському те" атрі юного глядача на Липках. У ній задія" ні актори п’яти київських театрів. Вистава вимагає неабиякої фізичної підготовки. Отож за два тижні до кожного нового показу щодня ходимо в балетні класи, аби тримати тіло у формі. Режисер слідкує не лише за кожним поворотом го" лови, але й за поворотом очей. – Напевно, не випадково більшість вистав, у яких ви грали і граєте, пластичні? – У дитинстві я мріяла стати балери" ною. Це бажання не зникло й досі. Звісно, я балериною вже не стану. Але вистава “Кураж” – це до певної міри втілення моєї мрії у життя. На свій ювілей я отримала у подарунок чуні – взуття для розігріву бале" рин. Це величезний подарунок, свідчення того, що у житті немає нічого неможливо" го. Я щаслива, що життя склалося саме так, адже якби стала балериною, то навряд чи танцювала б у такому віці. – А чому вибрали шлях драматичної актриси? – Це може здатися дивним, але на ви" бір акторської професії вплинули саме танці. Зачепило те, що серед вступних іс" питів до театрального інституту (нині На" ціональний університет театру, кіно і теле" бачення імені Івана Карпенка"Карого) бу" ли танці. А те, що також потрібно було складати читання і вокал, було вже не так важливо. Підготувала програму. Склала екзамени досить легко. Можливо, зіграло роль те, що майже не хвилювалася. Зізнаюся, що до цього майже не була знайома з драматичним театром. Моє ди" тинство минуло у містечку Котовськ (нині Подільськ) на Одещині. У нас був драма" тичний гурток. Але репетиції, які там від" бувалися, здавалися мені штучними, уда" ваними, несправжніми. Натомість могла себе розкрити у танці. А вже під час нав" чання почала відкривати для себе всю ма" гію театру. – Мали шанс перевестися на навчання до Москви? – Це був четвертий курс. Ми підготува" ли уривок з п’єси “Мій бідний Марат” і показали його у Москві. Після цього Ана" толій Ефрос запропонував мені навчатися на його курсі. Я відмовилася, бо мала ко" хання в Києві. Дехто з моїх знайомих диву" вався, а я ніколи не жалкувала за своїм ви" бором. Взагалі намагаюся ніколи і ні за чим не шкодувати. Свого часу не залиши" лася у Швейцарії, хоча це, здавалося б, іде" альна країна. Принаймні так вона вигля" дає з України. – Відразу після навчання доля пов’язала вас з Національним академічним драматичним театром Івана Франка, в якому ви працюєте донині. – У цьому до певної міри допоміг мій тесть, режисер Володимир Оглоблін. Він був дуже принциповою людиною, безком" промісним в усьому. Це було видно за його виставами, його ставленням до роботи. Го" ловою державної комісії в театральному інституті була Юлія Семенівна Ткаченко. Вона підтримала ідею, аби я стала артист" кою провідної сцени України. Першою була роль принца Чихаліо у виставі “Сміх і сльози”, яку ставив Петро Ільченко. Якщо при вступі на навчання, як вже згадувала, я зовсім не хвилювалася, то вперше виходити на сцену було дуже страшно. Зізнаюся, що спершу все давало" ся дуже складно. Є актори, які йдуть пря" мим шляхом. А мій шлях до вершин актор" ської майстерності був дуже складним. Це колосальна праця. Вважаю, що на 99 від" сотків змогла досягти того, що маю, лише завдяки наполегливій роботі. Коли прийшла до театру, то чимало ак" торок були в той час у декретній відпустці. Почала вводитися у вистави, де вони гра" ли. Загалом пощастило грати у багатьох ці" кавих спектаклях. Це були практично всі постановки Володимира Оглобліна. Він став для мене найважливішою школою. Якщо у театральному інституті я отримала хорошу теорію, то практичні навички дав саме Володимир Миколайович. Кожна з його вистав, в якій я брала участь, неза" лежно від того, велика це чи маленька роль, — це неоціненний досвід, який зали" шився на все життя. Потім були вистави Андрія Приходька, але це вже наступний крок. Запам’яталися вистави “Благочестива Марта”, “Моя професія – сеньйор з вищо" го світу”, “Трибунал”, “Дикий ангел”, “Санітарний день”. Був період, коли я жи" ла в одній квартирі з Володимиром Оглоб" ліним, спостерігала процес його роботи. На столі були макети вистав з паперовими ляльками. Підготовка вистави була для нього трепетним моментом. Він приходив перед виставою, перевіряв усі декорації.
Не дай Боже стілець стоїть на сантиметр далі, ніж повинен стояти, або відпала пе" люстка з троянди. Думаю, що зараз вже ніхто так не працює. – Вже сімнадцятий рік поспіль ви граєте Терпилиху у виставі “Наталка Полтавка”. – Це класичний матеріал і, здавалося б, його можна було вирішити у класично" му варіанті. Але тоді це був модерний під" хід до вирішення вистави у наївному луб" ковому стилі. Декорації – наївні картинки. Ця ж наївність у виконуваній музиці, по" ведінці персонажів. Герої немов дерев’яні іграшки. Здавалось би, так просто, але торкається серця. Костюми добирали ав" тентичні, вони мали відповідати тому часу. Разом з тим костюми повинні були допо" магати створювати наївну лубковість вис" тави. Режисер Олександр Ануров давав зав" дання, що перед тим, як сісти або зупини" тися, треба було перекрутитися. Здавалося б, дивні завдання. Проте, коли ти всереди" ні вистави, то бачиш її з одного боку, а зов" ні вона сприймається зовсім по"іншому. Мій персонаж веселий. Наче Терпили" ха і страждає від того, що її доньці дове" деться одружитися з нелюбим багатієм. Але в музичних номерах бачимо відсторо" нення. Мати не страждає буквально. Наче розуміє, що в кінці вистави все буде добре. За цей час змінилося кілька викона" виць ролі Наталки. Одна з них сьогодні в іншому складі вже грає Терпилиху. Напев" не, змінилася я, змінилася й сама вистава. Нещодавно відповідальним за виставу призначили режисера Петра Ільченка. Сподіваюся, що тепер ця постановка от" римає друге дихання. Також граю у виставі “Крум” – режи" сер"постановник Давид Петросян. Там всі персонажі – символи. Мій персонаж – це втілення гріха, для нього секс і їжа — це все, що втримує людину на цьому світі. Зараз репетирую у виставі Дмитра Чи" рипюка “Никодим Дизма”, там у мене бу" де невелика роль. Зізнаюся, що хотілося б грати більше на сцені Театру Франка. – Кілька років тому у Київській академічній майстерні “Сузір’я” з’явилася вистава “Бельведер”, де ви граєте одну з ролей. – Поставив виставу Олексій Склярен" ко. Граю у ній разом з Катериною Степан" ковою та Ахтемом Сеітаблаєвим. Дуже вдячна Катерині, що вона дає мені можли" вість не втрачати театральну форму. П’єса написана Анатолієм Дяченком тридцять років тому. Але вона актуальна і сьогодні. Просто дивуєшся, що люди практично не міняються. Ми не вчимося на власних по" милках, а слоган “какая разніца” став од" ним із символів сьогодення. Божевільний тут видає себе за президента. Власне вис" тава про те, що з КВК можна стати прези" дентом. – Ще ви грали у Київському театрі “Актор”. – Художнім керівником театру був Ва" лентин Шестопалов. Разом з ним ми сім" надцять років грали виставу “Двоє на гой" далці”. Це була дуже душевна історія. Ко" ли Валентин Микитович відійшов у засві" ти, директорка театру Тетяна Родіонова запропонувала відновити цю виставу. Ре" жисером відновлення став Ігор Славин" ський, а моїм партнером по сцені – Вале" рій Легін. Разом з Валерієм грали її ще два роки. Також була прекрасна вистава “Іграш" ка для мами” з Анною Варпаховською та Іриною Мельник. Зараз оновлена версія цього спектаклю йде у Національному академічному театрі імені Лесі Українки. – А як у ваше життя прийшло кіно? – Кінопроби були ще в студентські ро" ки. А першим серйозним проєктом став серіал Анатолія Матешка “День народ" ження Буржуя”. До цього ми з ним разом працювали над озвучуванням фільмів. Зі" знаюся, що кожна нова роль, особливо спочатку, була для мене великими стресом. Можливо, так відбувалося тому, що я на" магаюся до всього дуже відповідально ста" витися. Усі ці роки знімалася лише в Україні, навіть за межі Києва рідко виїжджала. Проте кіномани довгий час мене шукали серед російських акторок. Не раз склада" лося так, що актриси з Росії з якихось при" чин в останній момент відмовлялися від зйомок, а тут на очі режисерів потрапляла я. Можливо, тому дехто й думав, що я з Ро" сії. Остання телеробота на сьогодні – сері" ал “Ляльковий будиночок”, який незаба" ром покажуть на телеканалі “Україна”. Цей серіал дубльований українською мо" вою. – До речі, ви стояли біля витоків українського дубляжу. – Двадцять років тому на телеканалі “1+1” вийшов серіал “Друзі”. Нещодавно молоді люди запитували мене, кого я там дублювала. Зізналася, що всіх дівчат. Вони були захоплені. А я, чесно кажучи, була приємно здивована такою реакцією сучас" ної молоді. Свого часу В’ячеслав Криштофович запросив мене вести курс акторської май" стерності на режисерському факультеті. Там я познайомилася зі Станіславом Чер" нілевським, який і запросив мене на “1+1”. Один із перших фільмів – “Основ" ний інстинкт” – озвучувала з Миколою Козієм. Моїм голосом говорять Робін Райт" Пенн, Анжеліна Джолі, Джулія Робертс, Френсіс МакДорманд, Кейт Бланшет та ін. – Ви виконуєте дубляж і озвучування фільмів. Напевно, є відмінність? – Це різні професії. Під час дубляжу ти максимально “заходиш” у персонажа. Не чути його голосу, а лише твій. Разом із ак" тором граєш його роль. А при озвучуванні твій голос максимально нейтральний, аби люди могли чути оригінал. – Майже двадцять років ви були ведучою “Лото-Забава” на “1+1”. – Це великий досвід спілкування з людьми. Взагалі за життя я отримала весь спектр того, чим може займатися актриса. Один з видів такої діяльності – ведення те" левізійних програм у прямому ефірі, з пря" мим спілкуванням, з різними несподіван" ками. Потрібна була внутрішня мобіліза" ція, концентрація уваги. Усі ці роки щонеділі я працювала у сту" дії, не мала відпусток. Потрібно завжди бу" ти у прекрасній формі. У лексиконі не ма" ло бути слів “ліки”, “лікарня”, “хвороба”. Ти не прийдеш на програму, лише якщо помреш. За весь час я пропустила тільки дві чи три програми. Зокрема, коли була з театром на гастролях у Греції. Навіть дово" дилося приїздити з поламаною ногою. Ме" не у прямому сенсі цього слова виносили на прямий ефір. Було безліч нестандартних ситуацій. Одного разу зламався мототрон. Прямий ефір, всі нервують, а ти розумієш, що тобі потрібно зберегти обличчя, зорієнтувати" ся, швидко визначатися, що робити далі. Врешті знайшли вихід. Просто у мототро" ні застрягла кулька. Далі вже мали на ува" зі, що може виникнути щось схоже. – Також ви займаєтеся волонтерством. – Це особлива історія. Востаннє була на сході минулого року. Брала участь у фестивалі, який проводив Сергій Жадан в Авдіївці. Такі виступи дуже важливі. Особ" ливе значення вони мали на початку вій" ни, коли на передову мало хто приїздив. Згадую 2015 рік. Їхала в одному купе з ма" мами “кіборгів” на відкриття пам’ятника захисникам Донецького аеропорту. Після цього ми з цими жінками – друзі. – Маєте захоплення? – Займаюся йогою, дуже люблю танці. А ще обожнюю спів, довго займалася ав" тентичним співом. Усе це використовую у своїй роботі.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
