“Розпаду Росії не слід боятися, до нього слід готуватися, щоб не опинитися під уламками”. · 3 Суспільство · с. 3сторінка оригіналу ↗
Щоб перемогти ворога, його треба знати Володимир Огризко. Розпад Росії: загроза чи шанс?
Слово Просвіти, №06 за 2022 рік
Епіфанієм, зазначив: “Про кримських татар говорять багато, а про українців Криму не говорить ніхто. І мене це не просто дивує, мене це ображає. Бо таке відчуття, що нас (українців) просто викреслили з мапи Криму”. Мусимо бути свідомі того, що тільки інтеграція українського та кримськотатарського складників забезпечить повернення Криму в рідне лоно Батьківщини.
ірко, адже за переписом
2001 р. українців налічувалося
492,2 тис. 1939 року їх налічувалося 558,5 тис. Але коли в 1944 році з півострова було насильно виселено 200 тис. українців (про цей етноцид чомусь не пишуть і на майданчиках ООН, у Гаазі та Києві не розглядають), як і 191 тис. татар, тоді росіян (завезених) стало більше. Адже відомо, що турецький історик Е. Челебі ще в 1666 році, опираючись на дані перепису населення Криму, стверджував про 1127 тис. проживаючих, з яких – 920 тис. українці, 180 тис. – татари. Проживало там також понад 20 тис греків, німців, караїмів, євреїв, вірмен і жодного поселення предків “руськой слави”. Бо вони тоді й за обрієм не виднілися, а українці жили там з часів Тмутараканської Русі. Жаль, коли наші дипломати, політики, державці, вислуховуючи безглузді заяви про “город руськой слави” і про “вєчно руськой Крим”, не нагадують світу правдивість історії. Але ж куди подівалося нинішнє півмільйонне українство? Відомо, що українці агресивно асимілювалися й розчинялися серед “інших” (русскоговорящих). Бо чого можна було очікувати, коли навіть у період незалежності українські школи, освіта, Церква, газети, журнали, телевізія не підтримувалися ні самоврядними органами, ні державною владою Центру. Чи могла виховуватися молодь у державницькій соціокультурній ніші, коли з 600 шкіл у Криму функціонувало тільки 7 україномовних (?!) та видавалася невеличким накладом одна просвітянська газета “Кримська Світлиця”? Нині там ситуація є такою, про яку писав колись І. Франко, що весь наклад простісінько з друкарні поволік би до прокураторії. Звісно, таке середовище заповнювалося неодмінно ідеями “руськомірства”. А чи не дивною є ситуація, коли за всі роки Незалежності до Верховної Ради України так і не було обрано жодного справжнього україномовного депутата?
У час окупації відбулася повна зачистка українськості: закрилися українські школи, театр, ЗМІ (яких і так там не було), немає української книги. Однак українське життя попри все нуртує. Там продовжує молитися й боротися Православна церква України, яка потребує допомоги з Великої України. Бо негоже залишати наодинці з окупантом наших парафіян на чолі з митрополитом Климентом, яких переслідують у Сімферополі, Євпаторії. Первомайську, Роздольному, Білогорську, Перевальному… Водночас абсолютно безкарними (з боку Києва) залишаються тамтешні церковні сановники, що підпорядковані Києво-Печерській Лаврі, співпрацюючи з військом агресора, освячуючи їхню зброю, беручи участь у “духовно-патріотичному” вихованні, спрямованого проти України.
Доки українська Церква самотужки бореться за своє виживання, “український” великий бізнес все-таки отримав преференції (від української влади) одразу ж після окупації. Бо для кого приймали закон про вільну економічну зону? Для себе і під себе. Адже великі українські компанії “Епіцентр”, “Фокстрот”, “Сільпо”, АТБ, “Ельдорадо” (як і севастопольські заводи) продовжили співпрацювати з окупантами, змінивши лише назви торгових марок на кшталт “Новацентру”, “ПУДу” та ін. Тому не варто застосовувати політику подвійних стандартів до тих, хто дружить з агресором. Бо не тільки співець і на дуді грець, але й купець в однаковому одвіті перед Україною. Правдою та кров’ю не торгують. Чинити велено лише в інтересах української справи, а не української страви.
Світобудова нині в такому стані, в якому вона не перебувала з часів завершення Другої світової війни. Ядерна Ерефія, брязкаючи зброєю, перетворилася на реальну загрозу для Європи і світу, але передусім для України. І ця небезпека не має ні кінця ні краю. Жити з цим надовго. Що необхідно й можна протиставити цій божевільній політиці агонізуючої недоімперії?
Солідарність світового співтовариства. Правда, не таку,
яка презентується нині, коли дипломати, військові (і не тільки) понад сорока країн спішно покидають Україну. Маємо поціновувати те і тих, хто нині протистоїть агресору й надає допомогу (включно зброєю) Україні, хто підтримує наші євроатлантичні устремління. Водночас слід розібратися в наших лавах, бо нам захищати й оберігати Свободу й Незалежність. Усі слова й діяння мають спрямовуватися тільки задля цієї місії. Тому й небезпечними є достатньо контраверсійні заяви наших окремих дипломатів, зокрема посла України у Великій Британії В. Пристайка щодо можливості відмови України від вступу до НАТО. Бо на тлі загрозливої ситуації, “підсолоджуваної” бузувірськими заявами жириновських, толстих, кадирових про повне приєднання України до Росії, як губернії, північноатлантична колективна безпека стає як ніколи затребуваною.
У нас спільні з Європою цінності. Вони не народилися й не народжуються в головах нинішніх політиків (як ті собі це придумали), оскільки їх давно окреслив Т. Шевченко, І. Франко.
Шевченкова філософія буття українського народу вже тоді тісно спліталась з ідеалами багатьох європейських просвітителів (Шафарик, Ганк, Міцкевич, Мадзіні, Петефі…). Так співпало, що коли був написаний “Кобзар”, у той же самий рік (1845) видатний словак Я. Коллар зробив третю редакцію поеми “Донька Слави” (622 сонети), яка стала в Чехії найвизначнішим національно-патріотичним твором. Що об’єднувало цих обох великих національних Будителів? Дух Свободи! І сьогодні Шевченкові Ідеали Свободи, Його Слово є нашою найнадійнішою зброєю. Українці, “розкуйтеся, братайтеся!” Саме в цьому єднанні знайдемо свою Правду, Силу, Перемогу!
Георгій ФІЛІПЧУК,
академік НАПН України
Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ, письменник, дипломат, експерт Центру дослідження Росії
Сотні, навіть тисячі політиків, дипломатів, політологів, журналістів та й мільйони громадян у різних країнах світу занепокоїлися Росією. При цьому більшість з більшим чи меншим успіхом намагається відгадати, яким буде наступний крок Путіна. А той, за чекістською звичкою, прагне бути несподіваним, непрогнозованим. Власне, це й неважко з однієї простої причини: цивілізований світ застосовує до Путіна та Росії критерії демократичного суспільства, а вони ж зовсім не такі.
Чи можливий Путін, скажімо, у Швейцарії чи Норвегії? Звісно, ні. І передусім тому, що Швейцарія та Норвегія – не Росія. Згадаймо, як злітав угору рейтинг Путіна після агресії проти Грузії 2008 року і агресії проти України 2014 року. Щоб спрогнозувати можливі дії Росії, треба звертатися до її історії, до її, сказати б, генетичного коду. Свого часу канадський історик Орест Субтельний відзначив: “з 1462 року, коли молода Московська держава охоплювала якихось 24 тис. кв. км, до 1914 року, коли Російська імперія займала 23,8 млн кв. км, тобто одну шосту суходолу Землі, територія Росії приростала з середньою швидкістю 80 кв. км на день”.
Я маю тільки одне пояснення цього феномену: сьогоднішня Російська Федерація є спадкоємицею не лише Совєтського Союзу та Російської імперії, а й Московського улусу Золотої орди. Пам’ятаєте геніальну назву книжки про Росію Євгена Гуцала „Ментальність орди“? Справа в цьому. Орда спустошує й загиджує, замість облаштувати, захоплені території, після чого знову потребує нових. Саме таке спустошення відбувається зараз у Криму.
І ще один важливий для усвідомлення Росії момент. Зараз у ПАРЄ спохопилися і намагаються з’ясувати, чи за-
Юрій СИРОТЮК
Питання не в тому, коли і як нападе Путін.
По-перше, він напав вісім років тому.
По-друге, він нападатиме доти, доки не знищить нашу незалежність та ідентичність.
Або доки ми не знищимо їх. Зрештою, ми живемо на такому геополітичному просторі, де перманентно хтось приходив щоб нас завоювати.
І ми мусимо їх заспокоювати.
Орди за ордами зі сходу невпинно сунули сюди.
Міліметр за міліметром ріс український чорнозем.
Вже й імен всіх не згадаємо, хто збирав армади і вірив у легку прогулянку.
Поверталися назад небагато.
конним було „обнулення“
президентських термінів Путіна. Але ж це лише видима частина айсберга, під водою набагато цікавіше. Так, Росія має президента, парламент, політичні партії, суди, пресу – тобто всі атрибути нормальної держави. Але ж насправді це симулякри. Про що не слід забувати ні на хвилину, маючи справу з Росією, її владою та її опозицією.
Чи багато людей у світі це усвідомлюють? Чи багато політиків, політологів, журналістів завдають собі клопоту подивитися на Росію комплексно? Навіть на Заході, маю на увазі дослідників рівня Алена Безансона чи Едварда Лукаса, таких мало. Про Україну годі казати. Звичайно, після початку російської агресії з’явилася ціла бібліотечка видань на тему інформаційної безпеки, цікаві та корисні матеріали випустили Центр дослідження армії, конверсії та роззброєння, Центр дослідження Росії, Центр
„Стратегія ХХІ“ та інші. Але таких системних досліджень досі, здається, не було.
Маю на увазі видану Генеральною дирекцією з обслуговування іноземних представництв і щойно презентовану в її ж таки медіа-центрі книжку видатного українського дипломата, міністра закордонних справ України (2007–2009), керівника Центру дослідження Росії Володимира Огризка „Розпад Росії: загроза чи шанс?“ Ми в Україні пам’ятаємо, як свого часу боялися розпаду Совєтського Союзу, а заразом і неконтрольованого розповзання ядерної зброї тодішні світові лідери, й зокрема президенти США Джордж Буш та Білл Клінтон. І „західні партнери“ підняли таки Росію з колін, зберегли ядерну зброю в руках Москви, але кому від того легше?
Володимир Огризко тактовно не ставить цього питання. Він переймається іншими, головне з яких виніс у заголовок свого дослідження. Автор буквально препарує Росію. Наведу назви розділів: влада та суспільство; у пошуках державної ідеології, або нові (старі) скрєпи; внутрішній колоніалізм; економічна безвихідь; глухий кут зовнішньої політики; чи може Росія стати демократичною? і нарешті підсумковий розділ: що далі?
Серед безперечних достоїнств видання те, що наприкінці кожного розділу
Володимир Огризко пропонує читачеві важливі висновки, які логічно випливають зі змісту опрацьваного матеріалу. А сам матеріал побудований на різних джерелах, утому числі значною мірою російських. Тобто не ображайтеся там, за поребриком, це не вигадка бандерівців, ви самі це сказали. Або якщо не ви, то поважні зарубіжні джерела. Тай діапазон цитованих росіян широкий – від опонентів режиму до його апологетів.
При цьому думка автора настільки сконцентрована, що весь український текст разом з висновками (а вони справді потужні) вмістився в 50 сторінок. Такий же обсяг і паралельного англійського перекладу (окрема подяка Сілвестрові Носенку).
Я не переповідатиму змісту дослідження. Скажу лише, що воно мало б лежати на столах усіх сьогоднішніх керівників нашої держави, усіх керівників дипломатичних представництв України за кордоном і місій зарубіжних країн в Україні. І звичайно, українських ЗМІ та провідних медіа світу. Повірте, для усвідомлення Росії прочитати дослідження одного з найкращих українських дипломатів набагато продуктивніше, ніж намагатися зазирнути в брехливі очі Путіна.
А не переповідатиму я змісту ще й тому, що тих, хто дочитав до цього місця, чекає бонус: автор розмістив книжку в мережі.
І останнє, так би мовити,
вузлик на пам’ять і нам, і нашим партнерам. Росія – остання в світі імперія. А імперії, які люди, вмирають. Розпаду Росії не слід боятися, до нього слід готуватися, щоб не опинитися під уламками.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
