Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Сьогодні відстояти нашу державність – одне з головних завдань кожного українця”. Мова єдина · с. 5сторінка оригіналу ↗

Про «куркуля» і «міщанина» замовмо слово

Слово Просвіти, №06 за 2022 рік

Роман ПАСТУХ, член НСПУ вого часу я писав про страдницьку долю бідної великої селянської сім’ї Грущаків із села Татарського (нині Піщани) Стрийського району на Львівщині. У ній було десятеро дітей, і всі – доньки. Кожній з них батьки мали дати при одруженні у віно “ґрунт”. Через роки дружна сім’я тяжкою працею вибилась зі злиднів і стала найбільшою землевласницею Татарського. У 1940 році комуно-російська влада розкуркулила і вислала її в Сибір. Ніхто з них більше не побачив рідного обійстя. Тоді я постановив собі докопатись до таємниці загадкового походження слова “куркуль”. Доступні словники лише тлумачили його, але жодний не подав, з якої мови воно прийшло до нас і що означає. Врешті-решт до моїх рук потрапила фундаментальна праця видатного київського мовознавця, доктора філологічних наук і другого, після Агатангела Кримського за кількістю опанованих мов, українського поліглота Костянтина Тищенка “Долітописна мовна історія України” (Київ-Дрогобич: Посвіт, 2016. – 752 с.). З уточненнями і доповненнями вчений перевидав її під назвою “Іншомовна історія українців: 2300 запозичених реалій античности й середньовіччя у мові, топонімах і прізвищах” (Київ-Броди: Просвіта, 2019. – 816 с.). Того ж року Київський національний університет ім. Т. Шевченка висував цю книгу на здобуття Міжнародної премії ім. І. Франка. Відтак К. Тищенко ще раз доопрацював, доповнив і видав “42 епохи українських мовних контактів. Енциклопедія 3000 запозичених реалій античности й середньовіччя у мові, прізвищах і топонімах” (Київ-Броди: Просвіта, 2020. – 912 с.). Мені випало бути серед запрошених на щорічній церемонії вручення премії в Дрогобичі на малій батьківщині І. Франка в день його народження 27 серпня 2019 р. Рецензент охарактеризував “Іншомовну історію українців...” цілком позитивно. Натомість деякі члени журі, на мою думку, не змогли належно оцінити новаторського наукового подвигу К. Тищенка і віддали перевагу іншому кандидатові. Чому так сталося? За словами іншого видатного мовознавця, академіка НАН України Григорія Півторака, з передмови “Нові обрії дослідження етно-та глотогенезу українців” у “Долітописній мовній історії України”, плідна дискусія з К. Тищенком і (додам від себе) об’єктивна оцінка його праці “потребує й рівнозначної освіченості та ерудованості”. Наскільки мені дозволяє обізнаність, у складі журі не знайшлося вчених у галузі української топоніміки іншомовного походження, а якщо й були, то далеко не рівня Тищенка. Напев- Валерій КОВТУН, директор Музею коломийської книги Музей коломийської книги продовжує серію заходів до 80-річчя Української Повстанської Армії. Нашою метою є проведення зустрічей із учасниками національно-визвольних змагань, вшанування пам’яті героїв в боротьбі за незалежність України, організація виставок літератури нашого музею про героїчні сторінки із історії УПА. Переконаний, що всі ці заходи будуть сприяти патріотичному вихованню нашої молоді, збереженню історичної і національної пам’яті українців. У нашому музеї з’явилося нове-но, цей факт і зіграв з ученим злий жарт під час таємного голосування. Друге. Організаторам, серед яких був уже світлої пам’яті онук І. Франка по синові Тарасу Роланд Франко, варто прислухатись до слушної пропозиції щодо присудження згаданої премії в двох варіантах: одному українському та одному зарубіжному авторам. На думку окремих фахівців, склад журі з присудження премії варто збільшити з числа авторитетних українських вчених. Адже їм все-таки видніше, хто з пошукачів зробив найвагоміший вкладу дослідження україністики на рік присудження премії. Бо подивімося: найавторитетнішого в світі “Нобеля” присуджує таки Шведська академія наук, а не, м’яко кажучи, інтернаціональна збірна, хоча ця премія теж має міжнародний статус. І третє. Якщо би журі не знайшло достойної, на його погляд, кандидатури на один з двох варіантів, премію цього року можна й не присуджувати. Достеменно не знаю, але, здається, подібні випадки траплялися з “Нобелем”, претендентів на якого гейби ніколи не бракувало. Про грошову частину “Франкової” премії, котра залежить від зібраних пожертвувань, мова не йде. Скільки буде, стільки й буде. Ту ж таки Нобелівську премію виплачують з відсотків її щорічного фонду, що залежать від коливання валютного курсу. В нашому ж випадку слід усіляко дбати про активнішу популяризацію і зростання наукової престижності премії ім. І. Франка в галузі гуманітаристики, а з нею і України в світі. Втім, випадки “недооцінювання” і “неприсвоєння” не є чимось новим. На рішення завжди впливав і завжди впливатиме суб’єктивний фактор. Скажімо, колись так само сталось і зі спочатку відхиленою редактором до друку повістю “Захар Беркут”, а також п’єсою “Украдене щастя” Івана Франка, котра удостоїлась на конкурсі лише другої премії. Обидва твори давно стали нашою класикою, а переможців тодішніх конкурсів навряд чи пам’ятають навіть фахівці. Ба більше. Нині добряче забуті навіть чимало нобелівських лавреатів у галузі літератури. Сподіваюся, найоб’єктивніший суддя час справедливо оцінить і довголітню подвижницьку працю київського вченого в галузі української топоніміки іншомовного походження. Отже, як пише К. Тищенко в згаданих вище працях, у бібліотеці собору Святого Марка у Венеції (Італія) зберігається чи не найзначніша пам’ятка “Codex Cumanicus” половецької мови, панівної у конфедерації степових народів України. По-українськи назва звучить як “Половецький кодекс”. За змістом він є половецько-латинським словником (рівнозначний синонім слова “половецький” – “куманський”) з додатками різних текстів і створений імовірно в 1303 р. монахамифранцисканцями на роль практичного посібника для генуезьких купців. Пізнішу його копію датують 1340 р. До винайдення книгодрукування з його можливістю тиражувати тексти потрібної кількості ще було ціле століття. Поряд з іншими в цьому словнику (с. 76) зафіксовано половецьке слово korkul – “гарний” (“Долітописна...”, с. 208-209). Близькими за значенням до цього прикметника є слова “гожий”, “хороший”, “добрий”, “файний”, “чудовий” тощо, ширше – “краща, найкраща людина”. Правдоподібніших версій про походження слова “куркуль” не висунуто, тому залишається пристати до наведеної К. Тищенком. Натомість питання, коли і кому з більшовицьких діячів 1920-х рр., вперше спало на думку затаврувати куркулями, даруйте за тавтологію, найгосподарніших сільських господарів підсовєтської України і знищити їх як елітарний суспільний прошарок, ще треба з’ясувати. А ось у російській мові такого слова не існує (пор. рос. “кулак”). Згідно з горезвісним висловом Максима Горького, “Єслі враг нє сдайотса, єго унічтожают” і, отже, в полон не беруть. Тому “сльозоневірницька” Москва за кільканадцять страшних років під корінь знищила наших куркулів. Та так, що Україна досі не оговталась від апокаліптичного потрясіння. Це засвідчує, що кремлівські вожді мали на увазі лише заможних, відтак усіх українських селян, вчинивши на підсовєтській Україні нечуваний у світовій історії геноцид. нша дотична тема цієї статті – про міщан і міщанство. Тлумачні словники подають два значення цих слів. Зокрема, чотиритомний “Новий тлумачний словник української мови” (Київ, Аконіт, 1999) пояснює даний термін так: 1) особа, що належала до міщанства, міщух, городянин; 2) людина з обмеженими дрібновласницькими інтересами і вузьким кругозором, обиватель, філістер, салогуб (т. 2, с. 658). Укладачі цього словника майже повторили відповідні статті з четвертого тому 11-томного Словника української мови 1970 рр., лише доповнивши синонімічний ряд. Далі звернуся до книжки російського автора Константіна Ковальова “Бортнянский” із серії “Жизнь замечательных людей” (Москва, Молодая гвардия, 1989). Напевно, Ковальов був українського походження, адже російською мав би писатися Кузнєцовим. Розповідаючи про великого українського композитора ХVІІІ ст. Дмитра Бортнянського, дід якого походив із села Бортного в Галичині (нині в складі Польщі), він пише про його переселення дом. Глухова нині Сумської області. Там він став постійним жителем серед місцевих міщан. До речі, з Глухова походить і К. Тищенко. Наведу цікаве пояснення автора книжки (переклад мій): “Не треба забувати, що корінне поняття “міщанин” тільки на рубежі ХХ століття з “легкої руки” Максима Горького набуло принизливого відтінку. За своїм значенням воно цілком рівнозначне поняттю “горожанин”. І лише потреба підкреслити особливий стан більшості горожан покликала до життя термін “міщанство”, який вказує на українські корені”. За подачею цього “бурєвєсніка соціалістічєской рєволюціїї”, основоположника “соціалістічєского рєалізма”, з совєтської літератури, преси зникло питоме українське слово “міщанин” та похідні від нього з позитивним значенням. Запанувало його негативне потрактування і вживання. Той негативний “міщанин” обов’язково мусив бути “буржуазний” і вороже наставлений до комуно-російської влади. Принагідно слід нагадати і про відмову Горького дозволити перекласти й видати його роман “Мать” українською мовою. Мовляв, у цьому немає потреби, адже вона є лише нарєчієм чи діалектом російської мови, котру повинні знати всі народи Російської імперії. Минули десятиліття. Що спостерігаємо нині? Невідомо з чиєї, знов-таки “легкої руки”, замість “міщанина” і “міщан” вигулькнули “містянин” і “містяни”. Аякже, “міщанин” – це так нефайно, неоковирно, ба навіть вульгарно, а от “містянин”, “містяни” – кльово, класно, супер! Згадалось, як за часів СССР замість слів “селянин” і “селяни” у пресі незрідка вживали й писали “сільчанин”, “сільчани”. Дивно, як тодішні недоуки не придумали збірний термін на кшталт “сільчанство”. Тимто деякі теперішні перенедовчені вчені, журналісти і письменники нічтоже сумняшеся послуговуються лише словами “містянин” та “містяни”. Як тоді писати його на означення збірності? Містянство? Бр-р-р... Раніше мені доводилось звертати увагу в “Літературній Україні”, інших друкованих ЗМІ на зникнення зі щоденного вжитку через мовних недорік слова “торік” і похідних “торішнього”, “позаторішнього” року та появу штучного замінника “минулоріч”, неправильне вживання слів “випічка” замість “печиво”, “приголомшливий” замість “вражаючий”, бездумні, нічим не вмотивовані переклади українською мовою іншомовних власних назв, імен та прізвищ, навіть грошей тощо. Російський рубль все ще звучить у нас як “карбованець”. Майже нормативним зробилось слово “відмінити” зі значенням “скасувати”. Практично нормативним став невдало скалькований з російської мови термін “вищий”: Вищий такий-то суд, Вища така-то рада ідалі в цьому ж дусі. Дане слово навіть потрапило до тексту (його чомусь іменують “тілом”) Конституції України. Як знаємо, в українській мові існує третій ступінь порівняння прикметників: “найвищий”. То чому наші “всезнаючі” політики замість самотужки калькувати чуже не консультуються з авторитетними мовознавцями? На противагу їм мої малоосвічені, але мудрі батьки казали: висока школа (на означення “університет”), високий суд тощо. Про укладені угоди нині говорять уже тільки як про “заключені”. Досі наші співаки починають чудову українську пісню не з її першого рядка: “Ніч яка, Господи, ясная, зоряна”, а з умисно переінакшених совковських: “Ніч яка місячна, зоряна, ясная”, позаяк влада в СССР заперечувала існування Господа-Бога. Останнім часом замість діє­слова “допомагати” майже завжди вживають слово “дозволяти”, хоча це ніякі не синоніми. Все частіше лунають з телеекрана і по радіо скальковані з російської вислови “по різним місцям”, “по різним підрахункам”, “по різним даним”, “по різним областям”. І так далі, і тому подібне... І що? – запитаєте ви. Та нічого! Коли в багатьох країнах давно працюють мовозахисні інституції, котрі суворо стежать за чистотою їх державних мов і не допускають проникнення невиправданих іншомовних запозичень, то це в них, а нам до них ще ой як неблизько. Але прийде пора аналогічної інституції і в Україні. На першому етапі потрібно добитись повсюдного й неухильного виконання закону про функціонування української мови як державної у всіх сферах суспільного життя. Поза ним той, хто хоче, може вільно послуговуватись навіть мовою племені мумбу-юмбу. Після цього можна буде зайнятись її активним розумним очищенням та подальшим всебічним розвитком. Це станеться лише після усвідомлення виборчою більшістю нашого народу потреби приводити до влади українську владу. Тож нехай завжди промовляють до нашої свідомості ці афористичні поетичні рядки: Гей, будуймо Україну, Але не іноплемінну, А свою із крові й кості, Де ми ґазди, а не гості!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин