Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Тільки в “СП” · “Мій батько посадив мене проти себе, подивився в очі: “Розказуй, поклавши руку на серце”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Сповідь, або “Поклавши руку на серце”

Слово Просвіти, №06 за 2023 рік

22 лютого минають роковини з дня смерті академіка Івана Михайловича Дзюби. Сьогодні ми оприлюднюємо ще не друковані матеріали з його творчого спадку. У листі до редакції дружина Івана Дзюби, пані Марта, написала: “Надсилаю два матеріали Івана. Перший – це додаток до спогадів, які Іван, на жаль, не встиг закінчити, як і ще багато інших задумів. Другий – особистий лист, який він надіслав 2007 року В. Ф. Януковичу (тоді – прем’єр-міністру). Якщо я не помиляюсь, він не був надрукований у пресі, бо інакше Іван назвав би його “відкритим” листом”. (Лист І. М. Дзюби читайте на стор. 6 — Ред.). Дякуємо Марті Володимирівні за довіру. Пропонуємо увазі наших читачів ще не друковані твори Івана Дзюби. Хай світлою буде пам’ять про нього. До цієї теми я змушений повернутися вдруге, бо перший текст пропав, хоч і був збережений. Але не переписаний на дискету. Пропав, та й усе. Марта каже, що це комп’ютеру не сподобалася його назва. А назва була така: “Самосуд”. Тобто судження про себе, “допит” самого себе. Мені здавалося, в контексті – нормально. А він, комп’ютер, певно, подумав, що йдеться про суд Лінча або якусь іншу досудову розправу. І вирішив, що в незалежній демократичній Україні цього допускати не можна. Штрик-клац – і кілька десятків сторінок тексту булькнуло в Лету. А чи можна таке робити в тій же незалежній демократичній Україні – комп’ютери не задумуються, хоч виробляють такі фокуси на кожному кроці – це добре знають усі, хто має з ними, комп’ютерами, справу. Отже, доводиться придумувати нову назву, в обхід комп’ютерних упереджень. Найвідповіднішою була б назва: “Сповідь”. Але згадалося: скільки вже тих сповідей було, від сповідей Святого Августина і Жан-Жака Руссо до сповідей провальних політиків! Що робити? Хай для комп’ютера буде “Сповідь”, щоб не самодурив. А для мене буде: “Поклавши руку на серце”. Поясню: це слова мого батька Михайла Дзюби мені малому, що запам’яталися на все життя. А було так, десь у далекі 30-і роки. У тодішніх Оленівських кар’єрах, на Старій Колоні(ї), серед кількох казенних житлових будинків височіла велика напівпорожня споруда – не то колишній ангар, не то сарай. Підлога встелена сіном, і ми, дітвора, бавилися там цілими днями, коли батьки були на роботі. Та ось одного дня сарай-ангар вогнем злетів у небо. Яке то було величне видовище! Кілька годин рідкісної втіхи, поки батьки гасили пожежу. Ну а потім було “слідство”: з чого почалося, хто відзначився. Батьки проводили слідство кожен по-своєму. Мій батько посадив мене проти себе, подивився в очі: “Розказуй, поклавши руку на серце”. І довго дивився на мене. А в мене щось не виходило. Забракло слів. “Добре, не треба”, – сказав він, побачивши мої муки. І от тепер, через стільки років, розпочинаючи цю розмову про себе, я, може, в якийсь важкий момент почую його голос: “Добре, не треба”. Отож починаю. Здалеку. Дуже здалеку. З того моменту, коли я відчув себе. Себе як щось окреме, у світі, окремому від мене. Це був справді момент, ія його чітко відчував. Я був ще зовсім малий, і мама, кудись ідучи, несла мене на руках. Ми були край посьолка, і мені відкрилося поле яскраво-зеленої озимини, яку лагідний вітерець хвилями гнав аж до крайнеба. Так запало мені в душу щемливе відчуття нескінченності світу, яке потім зроджувалося багато разів тут не у реальних мандрах, а у тьмяному переживанні. Пізніше відкрилося мені небо. Маю на увазі – наше справдешнє донецьке небо, не те, з золотим Престолом, про яке розказувала бабуся Наталія Кузьмінічна, а натуральне. Воно велике і яскраве, якесь світове. Особливо коли прилітають і відлітають журавлі, навесні й восени, тоді небо бринить і співає. А я бачу його ще взимку, ночами. Влітку на небі днями панує сонце. На Донеччині воно деспотичне, нікого поруч із собою не терпить, усе небо належить тільки йому. Небо як порожнє, ніякого життя на ньому немає. Але кінчається влада сонця, надходить ніч, і виявляється, що небо сповнене й переповнене життям! Мільйони зірок, зоряні світи, зоряні шляхи й стежинки! А ще ж і місяць, місяць-місяченько, який мав багато різних обличь – від молодого і грайливого до підстаркуватого й стомленого. У мене був особливий зв’язок із місяцем. Улітку я спав у садку на бричці з сіном і міг досхочу розмовляти з місяцем. Але влітку все щось діється навкруги, паровози чахкають і свистять, у кар’єрах час від часу вибухають динамітні закладки, собаки гавкотять, дітвора до півночі не вгомониться. Інша річ – узимку. Ніде нікого. Сам-на-сам із самотнім, як і ти, Місяцем. І я користався цим рідкісним привілеєм. Виходив з хати в засніжений простір і шукав співрозмовника, Батько Михайло Іванович Дзюба власне, мовчазного слухача. Та й чи був він слухачем? Я ж мовчав. І він мовчав. Такий обмін мовчаннями. Але моє мовчання мало якийсь позасловесний зміст. А його – умудрена байдужість до безміру баченого й чутого? Отож я міг годинами дивитися на нього, “впиватися”, скидаючи на нього якийсь свій стан. Потім вертався до хати й дороблював уроки. Бо я ж був зразковий радянський учень і знав, що нічого надприродного, ніякої містики в світі немає. Літаючих тарілок і неопізнаних предметів тоді ще не було. Як і Бермудського трикутника. Як і ГУЛАГУ – була тільки Сталінська Конституція. До речі, словосполучення “Сталінська Конституція” входило в життя дивним чином: сказано було (на побутово-політичному рівні), що вже не можна вживати слова “жид”. Чого б це? Воно і так не було у нас дуже вживане, зазвичай казалося “єврей”, як щось і казалося, нечасто. А ми, діти, власне нічого про Сталінську Конституцію не знали. Хоч і жили під її Сонцем. Правда, більше під щедрим донецьким сонцем. І серед щедрої (підкреслюю це для принципових або надто темних антидонеччан) – щедрої донецької природи, донецької землі, що поєднала приволочене звідкись водами допотопне чи дольодовикове каміняччя, зі споконвічним чорноземом і теплом, вітрами й сонцем. Донецька природа багато що приготувала для нашого дитячого щастя. Чи знаєте ви, що таке Третя Балка? Це та, що за Першою і Другою. Далеченько. Так от. У травні місяці Третя Балка густо вкривалася килимом воронців. Це такі степові (балкові) тюльпани, дикі, коротконогі й не на продаж, але довговічніші за садові. Уявляєте, скільки радості давав похід у Третю Балку, коли батьки на роботі?! А в цій Третій Балці ще й холодна джерельна вода. І терновики (не тільки в ній, правда). Донецькі терновики (принаймні тодішні, коли не все ще було розоране й повивертуване гусеничними циклопами) – це такі зелено-чорні оази посеред степу чи балки, до яких не дуже доступишся через сталеві колючки, а дуже хочеться: тернові ягідки прямо з гілки такі смачні! Були й ближчі, доступніші принади. Зразу ж за посьолком, у степу, – серед густої трави – калачики. Обчистиш бульбочку – як цукерка. А очищений стовбур із розкішного лопуха! Це тобі не щось. А як видовбаєш земляного горіха! Але то вже – рідкісний здобуток. На відміну від далеченької Третьої Балки – Щербаньова Балка була поруч, зразу ж за посьолком, дорогою до Щербаньовки, де були всякі печери з різнобарвними глинами, і на будови, і для кухні – нас частенько посилали звідти щось принести – бувало, й ізвєсть. У самій Щербаньовій Балці нічого їстівного не було, але вона була густо засіяна уламками кремінців – не то зі свого океанського минулого, не то з якогось льодовикового наносу: на кремінцях траплялися відбитки якихось дивних істот. Тут би якихось наукових знань, але їх не було. Дорослих же це не цікавило: дитячі вигадки. Взимку крутобока Щербаньова Балка була для нас щось як тепер Буковель – місцем затятих лижних перегонів. Лижі були, звісно, “самодєлкові” – саморобні: дідусь (або батько, в кого був) брав шмат деревини і під вогнем задирав їй носа, щоб не заорювалася в сніг. Я не був ані дуже сміливим, ані майстерним лижварем, але деякі мої друзі на тих цурпалках чудеса витворяли і по зледенілих скелях злітали прямо в забої! У передвоєнні роки, десь із 1939-го, життя і наших батьків стало легшим (так вони вважали). Хліб уже не треба було одержувати в робочі руки, “на проізводстві”, його продавали в магазині. Правда, черги були такі, що не обходилося без травм. Саме тоді мою маму притисли до стінки так, що відтоді в неї почалися проблеми із серцем. Але загартована в чергах громадськість невтомно вдосконалювала процедуру одержування пайків (продаж хліба не був безконтрольним, а строго нормованим). Через деякий час знайшли універсальне вирішення: кожен їдок мав подати до магазину персональну торбинку з адресою, в магазині в цю торбинку вкладали хлібну норму, а відповідний призначенець розносив торбинки по хатах. Бійки коло магазину припинилися. Жити стало вочевидь краще. Тут я мушу звернутися до явища, задовільного пояснення якому і досі не можу знайти. А воно ж, пояснення, певне, є і просте, наше, українське (радянсько-українське). Уявіть: 1939-й, 1940-й роки. Хліб уже є, а про масло і м’ясо ніхто не згадує. Недавно пройшли арешти донецьких “троцькістів” (Шпильовий) і ще когось, арештовано і кількох учителів нашої школи – Фітільова та ін. (так вони й не вернулися). Люди це знають, стиха обговорюють у вузькому колі. Зате досить голосно звучать анекдоти, скажімо, про те, як до села вернулася з міста соціалістична сім’я стахановця з новими іменами і прізвищами. Тепер батько – Октябрь, мати – Революція, дочка – П’ятирічка. (Такі імена справді стали в певних колах модними). І ось серед ночі паніка – бабуся гукає: “Октябрь, Октябрь, буди Революцію, П’ятілєтка усралась!” Ось із такими приблизно настроями йшов люд до літнього кінотеатру, який був у нас у саду коло річки. (Ми дивилися всі фільми, повилазивши на дерева. А фільми були які: або Чапай, або Лєнін в октябре чи ще колись). І-от починається фільм, на екрані показують, як стискується кільце білогвардійсько-антантівського оточення навколо героїчної червонозоряної Москви, народові, особливо нам, дітворі, стискає подих від хвилювання, – і раптом на екрані з’являється ЛЕНІН. Уся зала підхоплюється в єдиному пориві й потопає в оваціях! І так – кожен раз, коли на екрані з’являвся ЛЕНІН! Недарма він же називав кіно найважливішим із мистецтв. Це було перед самісінькою війною. Після війни я такого вже ніде не бачив. Навіть появу на екрані Сталіна такими оваціями не зустрічали й не супроводжували. (Може, тому, що “Ленін землю дав” – так у нас казали: до того часу в наших краях земля тисячами гектарів належала грецьким, німецьким та іншим переселен- Іван Дзюба, 70-ті роки цям, запрошеним “вражою бабою” Катериною). До речі, такий спогад. Перед самим початком війни в новій частині містечка відкрили Палац культури, досить імпозантний. На площі перед палацом воздвигли стереотипні бетонні скульптури Леніна і Сталіна. Так от, Сталінова постать зникла в перший же день окупації. А Ленінова простояла весь час. Люди казали: “Німці Леніна уважають”. Дурня, звісно. Аде подаю, як було. Видно, це відбивало настрої людей, а німцям до цього було байдуже. Їх цікавили “яйка, млєко” та м’ясо, що вони незабаром і дали відчути… Політичні відтінки людності їх не цікавили, аж поки не поширилася партизанщина. Тут я мушу нагадати, що моє покоління виросло під час війни і було першим повоєнним поколінням. Це дуже важливо розуміти. Друга світова війна – це не лише неймовірні жахіття й біди, це перетряска всього світу, якої ми не знали в термінах та описах, у пропагандистських та літературних метафорах, а відчували на батьківських і власних долях – і масштаб перетруски, і її конкретику. І одне, і друге виписувалося на наших душах. Без цього не все зрозумієш у Вінграновського чи Драча, хоч, здавалося б, про саму війну у них не так і багато. (До речі, про Велікую Отєчественную. Цей термін існував з перших днів, але в ширший побут він увійшов пізніше. Принаймні в житті я тоді його ніколи не чув, як ніколи не чув його від тих, хто вертався з війни, – а “в бой за родину, в бой за Сталіна” – це тільки в газетах було. Як ще раніше: “Кони сытые, бьют копытами, встретим мы по-сталински врага”. Однак уже в перші дні на пояснення несподіваного розвороту подій і здачі ліній оборони прошипіло зловісне і знайоме слово “измена”, а замість гасла “бить врага на его территории” був заклик зустрічати його на “выжженой земле”, але своїй-таки). Проте незалежно від усього цього панувало неясне відчуття величезного світового струсу. Діялося щось непідвладне людині, нікому й нічому непідвладне взагалі. Так у наші малі душі входив великий світ незримої сваволі і зримого примусу. Треба сказати, шо від час війни ми, діти (під окупацією) мали повну свободу поведінки, обмежену тільки страхом. Батьки на фронті, матері, впрягшись у саночки, шукають по селах можливість обміняти залишки якогось майна на зерно. Страшнувато,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин